Ветеран Євген Авдєєнко на позивний "Авдєй" — актор з 20-річним стажем. Ще до повномасштабного вторгнення відмовився брати участь в проєктах, де використовувалася російська мова та проходив вишколи, бо розумів, що буде загострення війни. З початком бойових дій став на захист держави. Нині продовжує службу в Третій окремій штурмовій бригаді та їздить Україною з моновиставою "Ненароджені для війни", де розповідає історії військових з передової.
20 серпня він виступатиме у Черкасах. Ми поговорили з актором про війну та майбутню моновиставу.
Чому вирішили стати актором?
Я родом із Сум і в юності хотів виїхати до столиці. Памʼятаю, як в 11 класі зіграв у шкільній виставі й мав успіх. Після того в Києві подав документи до театрального інституту імені Карпенка-Карого, який пізніше став університетом. Я склав усі іспити й вступив. Уже на третьому курсі мене запросили художнім керівником під патронатом директора театру тоді ще"русской драми" імені Лесі Українки Михайла Резніковича, який нині є колаборантом та ворогом України. Саме тоді потрапив на професійну виставу. Після того, як то кажуть, пішло-поїхало.
Як далі розвивалася ваша карʼєра?
У кінці 2018 році я вирішив припинити зніматися у всіх проєктах з російськомовними сценаріями. Мені зараз соромно, що не раніше це зробив. Тоді пропозицій щодо проєктів стало менше. Хоч наступного року вже вступив в дію закон про мову, але, на жаль, сороміцькі серіали все одно знімали. У 2019 році я йду з театру Лесі, адже мені набридло, тому що знав, хто такий Резнікович, хто туди заходить: табачники, різна вата і кацапи. Тож потім почав працювати у театрі на Лівому березі. А також почав займатися вишколом в ГО "Український Легіон", потім познайомився з ветеранами "Азов". З того часу почалися полігони, стрільбища тощо.
Ви грали у фільмі "Черкаси". Що запамʼяталося під час знімання?
Наприклад, із повнометражних фільмів, в мене на жаль, поки що один — це "Черкаси", який зняв режисер та мій друг Тимур Ященко. Я виконав роль Іллі. Під час знімання працювалося нам дуже весело, цікаво творчо. Перезнайомився з прекрасними людьми, тоді у нас були залучені справжні моряки. Вони брали участь в тих подіях, які відбувалися в Донузлаві у 2014 році, коли кацапи почали анексію Криму. Для мене була честь познайомитися з Юрієм Федашем, капітаном тральщика Черкаси. Це приклад справжнього українського офіцера.
Також був фільм "Григорій Сковорода", але його недозняли й навряд коли завершать. Було чимало вистав, але, наприклад, саме моновистава з якою я нині виступаю — це нове. Це виклик для професійного актора — ти один на сцені протягом півтори години розповідаєш про війну і не тільки.
Як ви пригадуєте перший день повномасштабної війни?
У 2022 році я був резервістом полку "Азов". Мене мобілізували 23 лютого, але квиток на потяг Київ-Маріуполь я взяв на вечір 24-го, хотів попрощатися з дружиною. Багато хто, і я теж, думали, що все почнеться з Донбасу, що звідти піде загострення. Дружина будить мене о пів на пʼяту годину ранку і каже, що всі пишуть та показують — бомблять, стріляють. Я зрозумів, що йдуть на столицю, але мені то їхати на Маріуполь. Мій командир сказав відправитися на базу в Києві. Її евакуювали, коли я туди дістався зі своїм сусідом з яким потім разом воюватимемо, а мені не сказали куди. Тому поїхав у Добровольчий батальйон, до Дмитра Корчинського, бо знав, що там даватимуть зброю. Тож своїх азовців тоді просто не знайшов та повідомив їх, що я в Добробаті.
Що було далі?
Тоді вже формувалися Сили спеціальних операцій, я повернувся в сім'ю. У мене там друг з позивним "Філософ" запропонував мені піти до нього в артилерію. Він створював батарею ствольної артилерії 85-го калібру. Усі, хто прийшов туди мали різні професії: представники ІТ-сфери, власники СТО, продавці авто, історики. Мало хто з них були професійними військовими, лише декілька людей. І ми за три тижні стали артилеристами. Хоч то були старезні гармати 1947 року, але вони працювали нормально — нищили росіян добряче. Тож я півтора року був в артилерії. У нас було мало снарядів, оскільки то була самохідна артилерійська установка "Мста-С", яку "віджали" у кацапів. Уже точно не пам'ятаю, але в Україні їх небагато. Нині командиром батареї став мій друг "Васо", який у цивільному житті був операційним директором IT-компанії, але з березня 2022 року усе покинув і пішов у артилерію.
На яких напрямках працювали?
За три тижні ми поїхали на Запорізький напрямок. Відбили не одну атаку, не одного росіянина знищили або покалічили, починаючи з літа 2022 року. Потім на початку січня 2023 року вже були під Бахмутом. Ось там відчули різницю — на Запорізькому напрямку, недалеко від Гуляйполя, було менше літальних апаратів, розвідувальних дронів. На вулиці літо, поряд річка, там було, можна сказати, романтично та весело. А от вже під Бахмутом почалася більш сувора війна, тим паче це було взимку. Тому справжню небезпеку ми відчули і зрозуміли саме там. Перші серйозні обстріли. Нас тоді "Орлан" засік і через це обстрілювали нас вперше. Тоді було достатньо неприємно, коли майже пʼять годин, без перерви, хочуть влучити саме в той бліндаж, де ти сидиш. І я це зрозумів, що росіяни з нового самохідного міномета 122 калібру, який є достатньо точним, хочуть вбити саме тебе. За бахмутську кампанію, я отримав нагрудну нагороду "Золотий хрест". У січні-лютому 2023 року ми працювали по передмісті Бахмута. Тоді знищили багато росіян, в основному піхоту, тим же 85 калібром — старими, але в принципі ефективними гарматами. Для мене це честь мати таку нагороду від головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного.
Чому вибрали позивний — "Авдєй"?
У Добровольчому батальйоні я був Актором. Але друг Філософ мені сказав, що позивних "Актор" чи "Артист" дуже багато, а тому відразу вибрав — Авдєй від Авдєєнко. І справді по прізвищу я більше Авдєєва не зустрічав, тому в принципі мій позивний не повторюється.
Ким нині продовжуєте службу в Третій штурмовій бригаді?
Працюючи в артилерії, я отримав травму ніг. Тож у кінці листопада 2023 року мене перевели в групу під керівництвом Олександра Алфьорова — це гуманітарно-інформаційно-ідеологічна підтримка персоналу, а саме бійців Третьої окремої штурмової бригади. Я нині там. Якщо загально, то це робота з особовим складом, зокрема, поїздки в розташування особового складу до їх позицій. Зрозуміло, що ми не їздимо туди, де відбуваються штурмові дії, але на позиції артилеристів, танкістів. І там з ними безпосередньо спілкуємося. Я читаю лекцію на ідеологічну та просвітницьку теми своїм побратимам. Також проводимо різні заходи, зокрема, поки їздив з туром вистави, моя група вивезла з Донеччини, за півтора кілометра від лінії зіткнення, Половецьку бабу. Група насправді унікальна, я не думаю, що в Збройних силах хтось ще таким переймається. Тож окрім морально-психологічної допомоги бійцям, це теж входить в наші обов'язки.
З чим асоціюється Черкащина?
У першу чергу з Холодним Яром. Адже я раніше читав, слухав та дивився все, що пов'язане з цим місцем. Мене зацікавила визвольна боротьба на початку 1920 років, коли була Холодноярська республіка та її отамани. Саме місто асоціюється з моїми знайомими, які там народилися.
Також я колись грав у черкаському театрі, який потім згорів. Пізніше з хлопцями декілька місяців перебував у Черкасах на відновленні. У мене лишилися хороші спогади про місто. Також був у Холодному Яру — там дуже красиво.
Що робили в Холодному Яру?
Ми проводили там екскурсії для наших бійців. У Холодному Яру проводили бригадні заходи на День пам'яті загиблих, маємо свою назву — День мертвих. Були масштабні заходи зі смолоскипами та салютами. Ми таким чином згадували наших загиблих та вшановували їх памʼять. Ось така в нас традиція. Оскільки ми походимо з азовської сім'ї, то традиції в нас такі — націоналістичні.
Про що ваша моновистава "Ненароджені для війни"?
Моновистава — це реальні фронтові історії бійців. Ідея саме цієї вистави зародилася в очільниці медійної служби майже рік тому. Пізніше були перемовини з керівником театру "Чорний квадрат" і вже у квітні цього року мені запропонували взяти участь. Проте тоді у мене ще не було повного уявлення: ідея є, а матеріалу та драматургії — ні. Ми з режисером Анатолієм Нєйоловим, відбирали та перебрали десятки й сотні інтерв'ю, спогадів. Також мені допомагали мої побратими збирати інформацію. Я теж питав хлопців зі своєї артилерійської батареї. За півтора місяця ми створили виставу. Вона також наповнена гумором, бо якщо розповідати тільки про страшні моменти війни, це буде дуже тяжко глядачу. Я пам'ятаю, як ми жартували по-чорному, можна сказати, "на кордоні", адже війна, стрільба, усе інше, й інколи навіть смерть поряд. Тому обов'язково там є гумор, хоч ми його трохи помʼякшили.
Виступ триває півтори години, але, на жаль, усіх історій не розкажеш. Думаю, вистава — це унікальний історичний момент Збройних сил України. Адже театру, вистави ні в кого немає, є тільки в нашій бригаді.
Куди направите гроші з вистави?
Гроші з продажу квитків повністю йдуть на потреби бригади. Потреби величезні — кожен день щось виходить з ладу. Знову ті ж FPV-дрони, це просто постійний витратний матеріал, тобто це як постріл з РПГ — вистрелив і немає: граната вибухає разом з платформою "пташки". Також розвідувальні дрони треба, узагалі багато чого.
Але розумію, що людей йде в театр небагато. Можливо восени, коли ми будемо грати в інших містах, людей буде більше. Я закликаю всіх підтримувати цю мистецьку акцію, і допомагати нашій бригаді. Це дуже важливо.
Надсилайте новини про події з життя на Черкащині
