"І от в один із днів Діма у прихованому чаті скинув мені геолокацію Оленівської колонії і написав, що десь три-чотири місяці він буде там. Попросив, щоб ніхто про це не знав".
Тетяна Лісова чекала на повернення з полону брата — Дмитра Букарьова, одного з командирів "Азову". Ще до виходу з "Азовсталі" надсилала йому фото квітневих Черкас і обіцяла не дивитися без нього комедії.
Коли побачила рідне ім'я серед загиблих у списках росіян, плакала кілька годин поспіль. Але продовжувала вірити у краще. Потім почула про його загибель від побратимів. Але заспокоювала себе тим, що ніхто цього не бачив на власні очі. І лише впізнання тіла після двох ДНК-експертиз змусили повірити — його все ж немає у живих.
До роковин теракту в Оленівці сестра розповіла Суспільному його історію.
"Поки він був живий, я могла бути дівчинкою-дівчинкою"
Дмитро народився у Хмельницькому, там, де зустрілися й закохалися його батьки. Через два роки сімʼя переїхала до Черкас, де з'явилася на світ донька Тетяна.
"Діма дуже любив Черкаси. Він мав багато можливостей обирати міста, в яких міг жити, але йому дуже до вподоби було саме наше місто. Нас у родині двоє, він на два роки від мене старший. І я завжди, поки був брат, могла дозволяти собі бути молодшою, слабкішою, такою — дівчинкою-дівчинкою. Я була захищена, про мене піклувалися. Він завжди був на зв'язку, міг порадити з будь-якого питання".
Дмитро багато читав і багато чого тримав у пам'яті, розповіла сестра:
"Він шанував наші традиції, нашу мову. Вивчав історію, різні релігії, досконало знав навіть Біблію. До речі його позивний, «Білотур» — це давньоукраїнське ім'я. Діма більшу частину життя був атеїстом, а свого часу, на службі в СБУ, ретельно вивчав різні релігії і так віднайшов свою — став рідновіром. Своє рідновірське ім'я обрав ще у 2004-2005 році, а коли став військовим, зробив його і своїм позивним".
Знання про військову справу теж мав поглиблені, додала Тетяна:
"Я завжди дивувалася, як він може зберігати таку кількість інформації в пам'яті, наче комп'ютер із великим обсягом «оперативки». Він завжди ухвалював правильні рішення і цьому навчав рідних, друзів і підлеглих".
Про що брат мріяв у дитинстві, Тетяна не пам'ятає, однак розповіла — він завжди намагався бути сильним і захищати слабших. Про кар'єру військового не мріяв, але рівнявся на дідусів, які були військовими:
"Наші дідусі — і по маминій, і по татовій лінії — були військовими, мали високі звання. Вони були дуже інтелігентними і освіченими й ніколи не хизувалися ні своєю участю у війні, ні нагородами. Але для Діми саме вони стали найбільшим прикладом. Завдяки цьому він сформувався і як чоловік, і як військовий".
Мій дід, Дараєв Василь Григорович, як і інший дід, Жеребець Сергій Данилович, воювали у Другу світову. Вони були щирими, чесними людьми і хорошими воїнами. Про перше мені говорить моя пам’ять, а про друге — їхні нагородні листи. Я намагаюся бути таким, як вони.
Так Дмитро писав у своїй автобіографії. Він одного з дідусів, додала вона, перейняв здатність навчатись у будь-якому віці:
"Дідусь Василь у 50 років захотів навчитися грати на фортепіано. Купив фортепіано, посібник і навчився. Дуже вправно грав «Місячну сонату». Діма цю здатність перейняв: неважливо скільки років, якщо маєш бажання — бери і роби. Крім дідусів, він рівнявся ще на брата мами — той не «вписувався» у радянське суспільство через свою щирість і порядність. А ще Діма любив, щоб усе було справедливо і якісно. За що б він не брався, а він працював у багатьох професіях, — все ретельно вивчав — від обробки дерева до журналістики".
Ним командували 18-річні діти
Дмитро хоч і не мріяв бути військовим, але відразу зрозумів, що буде захищати Україну, розповіла Тетяна.
Я вважаю, що жоден українець не створений для війни. Діма так само. Він більше цікавився професіями, де можна щось вивчати, конструювати. Його цікавили винаходи.
"Коли почалася російська агресія, спочатку хотів відновитися на службі в СБУ, де раніше служив у контррозвідці, однак йому двічі відмовили, аргументуючи себе тим, що станом на той час (2014 рік) доукомплектування не проводили.
З військовими, які були в радянські часи, він себе точно не асоціював. Його цікавила армія, де були б НАТівські стандарти. Де немає командирів, які просто командують через посаду, де командир — це взірець і може замінити кожного підлеглого на його місці. Армія тоді ще була на попередньому рівні, тому йому були цікаві добровольчі підрозділи. І він обрав саме «Азов»".
Пізніше побратими розповідали, що знання Дмитра з попередньої служби були корисними і він передавав їм підлеглим, зазначила Тетяна. Однак спершу все починалося дещо інакше:
"Спершу він пішов просто рядовим. У нього до цього було звання майора, але не було отого відчуття власної важливості, воно його ніколи не душило. Тому не переймався. Ним командували хлопці, які вже мали по два-три місяці бойового досвіду. Він розповідав, що це було смішно, що ним керували 18-річні діти, але сприймав все з розумінням, бо був зосереджений на меті — доєднатися до підрозділу і стати на захист держави".
Коли "Азов" приєднали до Нацгвардії, Дмитру відновили звання майора.
"Його зацікавила артилерійська розвідка і він почав вивчати цей напрямок. Зрештою, він розбудовував азовську артилерію і на момент повномасштабного вторгнення був заступником командира полку із застосування артилерії", — розповіла сестра.
Командир "Азову" "Редіс" — Денис Прокопенко, коли збирали їхні спогади для книги, писав про Білотура:
"Безпосередньо познайомився з Білотуром ще навесні 2015 року під час активних бойових дій в Широкиному. Після втрати Донецького аеропорту та Дебальцевого це була одна з найгарячіших точок на мапі. Білотур справляв враження глибокодумної людини із стратегічним мисленням, міг швидко адаптовуватися під тодішні реалії. На той момент мені, як командиру роти, здавалося, що він один із небагатьох офіцерів, хто дійсно тямить в артилерії.
Під час оборони Маріуполя він був на посаді начальника артилерії полку. Ефективно керував приданими силами та засобами артилерії, що неодноразово заважало росіянам підійти до околиць Маріуполя та прорватися в місто".
Замість відпочинку відкопували побратимів
На момент повномасштабного вторгнення Дмитро був на базі в Маріуполі.
"Ще 22 числа (22 лютого 2024 року — ред.) коли почула, як Путін заявив, що будуть визнавати ДНР і ЛНР, я одразу заплакала, бо розуміла, що в Маріуполі почнеться бійня і Діма буде в небезпеці. Написала йому, що новини жахливі. А він відповів, що ситуація контрольована і вони завтра виходять у Широкине. Був спокійним. Він взагалі завжди для мене був еталоном спокійного стану, я ніколи не бачила, щоб він виходив із себе", — розповіла Тетяна.
24 лютого почалися обстріли по всій Україні.
"То був жах. А Діма мені написав: «Усе в порядку ми працюємо». Я знала, що означає те «працюємо». Редіс потім згадував, що поки були боєкомплекти до азовської артилерії, росіяни не мали жодного шансу потрапити у місто — Діма і його підлеглі працювали дуже якісно. У них була обмежена кількість снарядів, але кожен постріл був влучним".
Коли боєкомплекти закінчились, він переправляв через річку і поранених, і снаряди:
"Він знайшов човни і кермував ними, постійно курсував через річку. Там загинули люди, але попри це він виконував цю роботу. Окрім бойових завдань, вони, коли мали час, замість відпочинку відкопували побратимів. На них скидали важкі протибункерні бомби і постійно когось засипало. Відкопували, хоч на це йшло багато часу і сил — або живих, або мертвих, щоб потім рідні могли їх поховати. Діма про це не писав, це я вже дізналася пізніше від хлопців".
Один із побратимів пригадував:
"Коли я повернувся з позицій після дванадцятигодинного обстрілу, то застав розбитим наш бункер. Тоді ми з Білотуром відкопували рештки нашого побратима. Працювали почергово, обидва знаючи, що якби я не був на зміні, мої рештки б не змогли б відрізнити від його, бо ми спали на одному двоповерховому ліжку".
Думали, що загинув, але відкопали живим
"Діма любив усе найризикованіше, ходити по тилах до ворога. Його називали фартовим і поранень він не мав. Командування «Азову» знаходилося у бункері, який називався «Бастіон». І от на них скинули багатотонну бомбу. Багато людей загинули, багатьох позасипало. Вважали, що Діма також загинув, бо там все засипало цементом, але хлопці його відкопали. Він був фактично неушкоджений. Мені розповідав Калина (один із командирів «Азову» Святослав Паламар — ред.), що врівноваженість Дмитра його тоді дуже вразила . Слово «рівновага» — це його повна характеристика", — розповіла Тетяна.
Навмисне надсилала йому фото квітучих дерев
"Я намагалася йому присилати гарні фото Черкас — якраз тоді, коли навесні квітли дерева, квіти. Писала, що завдяки їм у Черкасах мирно та спокійно, дітки продовжують гратися на майданчиках і все квітує. Я знала, що для нього це сильні речі. Він цінував природу, прості життєві моменти, любив милуватися природою. У них там була кров. руїни і смерть, а я навмисне надсилала йому те, що у нас, щоб підсилити його.
Знала, що йому приємно бачити, що там де його рідні, дім усе добре, все гарно, мирно —як він любить. Він мав будинок під Маріуполем, у глухому селі. У нього там усе росло, квітло, родило — яблука, горіхи, помідори. Окрім служби, він встигав ще й господарювати. І ця земля, природа давали йому сили".
Зв'язок із Дмитром був майже щодня, додала Тетяна. Але він не телефонував, не зловживав своїм становищем:
"Просто міг надіслати смайлик, коротеньке повідомлення, що з ним усе добре. Коли виходив на операції і були виключення, міг зникати на добу. Коли з'являвся на зв'язку, я раділа. А він завжди жартував: «Та, було трохи роботи».
Так сталося, що в останніх переписках часто згадували одного з командирів — Калину:
"Тоді росіяни чомусь декілька разів повідомляли про загибель Калини. Я питала, чи все з ним усе добре, Діма мені навіть фото його сплячого скинув. Жартома написав, що він втомився від інтерв'ю іноземним журналістам. Останнє повідомлення теж було про чергову новину, що Калина нібито загинув. А потім Діма знищив свій телефон і я вже жила лише сподіваннями".
Знищив, бо знав, що це може нашкодити і йому, і рідним, і побратимам.
"Хлопці розповідали, що він підготував своїх підлеглих до полону, вигадав для кожного легенду і навіть іспити в них прийняв, щоб кожен розповів, як буде поводитися на допитах", — додала сестра.
Ділив порівну навіть туалетний папір
Далі був полон.
"Я до останнього сподівалася, що він не буде виходити з усіма в полон, а вийде тилами, непоміченим. Він, як досвідчений розвідник, міг пройти так десятки кілометрів. Але командири вибору не мали. Вони мали вийти усі, не могли покинути підлеглих, поранених.
Зв'язку не було, тому я просто чекала. Тривалий час була надія, що, можливо, у них буде можливість вийти кудись у треті країни, що їх не дадуть просто знищити. Утримувати таку навалу було із світу фантастики. Нам, рідним, було дуже важко спостерігати, що на них летить і фосфор, і багатотонні бомби, і щодня ці бункери складалися як книги.
І от в один із днів Діма у прихованому чаті скинув мені геолокацію Оленівської колонії і написав, що десь три-чотири місяці він буде там. Попросив, щоб ніхто про це не знав".
Я заплакала, бо знала що таке полон для азовців. Коли я до нього їздила у 2015 році, якраз повернули два тіла закатованих бійців, я бачила, в якому вони були стані.
"Я написала, що я не хочу такого, але він відповів, що це єдиний варіант, бо гине по 50 людей на день. Він не хотів, щоб хтось знав, але їхній вихід у полон транслювали скрізь. Це називали операцією зі збереження життя. Хоч насправді для багатьох родин це було зовсім інше, це все ж був єдиний шанс врятувати хоч когось. Інакше їх би цими бомбами просто всіх зрівняли із землею. Діма як командир виходив одним із останніх. Весь час до цього ми з ним спілкувалися".
Зі слів побратимів, у полоні Дмитро тримався надзвичайно гідно, додала Тетяна. І незмінно був спокійним.
"Їх годували погано, але він ділився із хлопцями їжею, чаї свої віддавав, тому всі намагалися біля нього крутися, щоб і їм перепало. Навіть у побутових речах він проявляв мудрість і справедливість. Наприклад, там була обмежена кількість туалетного паперу, а він зробив своєрідну «лінієчку» і усім відрізав однакові по розміру листки паперу" — переповіла Тетяна.
"Діму не повернули"
Про теракт у Оленівці Тетяна Лісова дізналася з азовських чатів:
"Із моменту оточення Маріуполя, рідні азовців стали об'єднуватися у чати. Там ми ділилися інформацією, новинами, планували акції, боролися за своїх рідних. І саме в такому чаті одразу після теракту хтось із рідних скинув посилання на відео, де були ці жахливі кадри з дорогою в крові. Спочатку ніхто не вірив, що це справді відбулося. А потім ще долали списки".
Я списки переглядала просто для себе, бо читала всі новини про Маріуполь. І для мене був шок, коли я побачила Діму в списках убитих. Я не вірила в це, але плакала кілька годин і не могла зупинитися, не могла сприйняти це.
І все одно сподівалася, що це не так. А потім із полону повернули командирів із "Азовсталі".
«Всі раділи, що командири вдома, писали, вітали поверненням. І дуже важко було відповідати людям: "А Діми немає, Діму не повернули»".
Через певний час зустрілися із тими, хто був в Оленівці у полоні:
"Мені, на жаль, підтвердили, що Діма був у тому бараці. І ще сказали, що його тіло не згоріло, його винесли. Спочатку хлопці не хотіли мені цього говорити, вони згадували про нього як про Бога. Казали: «Ми так поважаємо Дмитра Євгеновича, що не можемо нічого поганого Вам сказати. Він для нас був як батько». Але наполягала, щоб вони сказали все, що знають. І вони розповіли".
Однак при цьому ніхто не сказав, що сам бачив, чи виносив тіло. Це дало надію:
"Думала так: коли стався вибух, був хаос, паніка пекло. А раптом вони помилилися? І ми далі продовжували жити надією. Але було перше підтвердження ДНК. Його ми ще не так сприймали, а вже коли прийшло друге, було дуже важко. Це було перед моїм днем народження. Мені мало виповнитися 50 і я мріяла, щоб на цей ювілей була перемога України і повернулися всі полонені. Але нічого не збулося. Я домовилася, щоб побачити його тіло особисто, впевнитися, бо не довіряла аналізам. Загалом, нам довелося поборотися за ідентифікацію тіл. Гадаю, що якби ми не наполягали, все було б набагато довше".
Теракт відбувся у ніч із 28 на 29 липня 2022 року, а два збіги по ДНК родичі Дмитра отримали наприкінці червня 2023-го. Поховали його у липні того ж року. Минув майже рік.
Я не могла дивитися комедії
Брат дуже цінував життя, зазначила пані Тетяна:
"Вільний час витрачав на корисне — книги, навчання. Але він не тільки працював і вчився. Як звичайна людина, міг сісти і подивитися кіно, посміятися, пожартувати. Коли приїздив, ми дивилися комедії, реготали. Коли його не стало, я тривалий час не могла дивитися комедії, бо дала йому обіцянку, що без нього їх дивитися не буду, чекатиму поки повернеться. Як його не стало, я змогла дивитися фільми лише після того, як я пропрацювала це із психологом. Вже не сміюся, як могла сміятися з ним, але принаймні подивитися можу".
Нині нагадує про брата сейф для зброї:
"Нагородна зброя — досить рідкісна річ, військові нечасто отримують її. У 2017 році йому видали нагородний пістолет і у першу свою відпустку він поїхав у епіцентр, щоб купити маленький сейф. За правилами безпеки мало бути так, а він любив, щоб усе було як треба".
"Суспільство має поважати військових"
Зараз Тетяна — одна зі співорганізаторок акції на підтримку полонених у Черкасах.
"Ці акції важливі — бо це хоча б якась маленька гарантія збереження їх життів. Якщо ми будемо мовчати, їх точно можуть там усіх знищити. Крім того, коли полонені, які повертаються, бачать, що за них так боролися, це психологічно їх дуже підтримує. Бо пройти все це пекло і побачити байдужість суспільства — це важко", — зазначила вона.
Мій досвід, коли близька людина була у полоні, закінчився стратою. Я знаю, що полон убиває. Тому для мене важливо повернути хоча б тих, кого можна. Там залишаються Дімині побратими, які його поважали, залишвся хтось, хто його виносив із того бараку.
Нині, на думку Тетяни Лісової, люди мають усвідомлювати, яку ціну платять щодня українські захисники:
"Суспільство має поважати військових. Має бути вдячність, що люди, особливо добровольці, які стали на захист держави ще у 2014 році, зробили своєрідну пожертву задля нашого захисту і створення сучасної і фективної української армії. Діма любив свою родину, Черкаси. Краще б він не сидів там у багнюці, а тут спілкувався з доньками, рідними, друзями, пив би каву, ходив на пляж, у ліс. Але він розумів, що хтось має стати на захист, створювати сучасну армію. Саме цим він і займався. Тож важливо, щоб люди пам'ятали про злочини Росії. Росіяни не зробили у Черкасах те саме, що було в Бучі чи Ірпіні, саме завдяки маріупольському гарнізону", — зазначила вона.
За словами пані Тетяни, рідні захисників подали на державному рівні пропозицію зробити окремий день пам'яті за всіма страченими і закатованими у полоні українцями. Датою запропонувати обрати саме 28 липня, у день масової страти в Оленівці.
Надсилайте новини про події з життя на Черкащині
