"Перше враження — наче якийсь кошмар. На узбіччі доріг, особливо центральних, лежала купа трупів. Це були військові — і наші, і російські, які йшли у бік Чернігова. Стояла маса спаленої техніки. Передмістя взагалі було зруйноване. На полях теж бачили багато техніки. Це була весна, техніка грузла, так її і позалишали".
Василь Мосьондз до повномасштабної війни був науковцем і підпрацьовував лікарем. Нині він — начальник операційно-перев'язувального відділення у мобільному прикордонному загоні "Сталевий кордон". Із початком активних бойових дій пішов до війська, щоб рятувати поранених на передовій.
З нагоди Дня медика розповідаємо його історію.
"Сам я родом із Вінниччини. Медиком вирішив стати за покликом серця — завжди було бажання пізнавати щось оригінальне, нове, те, про що не писали в книжках, до чого треба докопуватися, бачити на життєвому досвіді".
"В одну мить усе рухнуло"
До повномасштабного вторгнення пан Василь був доцентом та кандидатом медичних наук у Вінницькому національному медичному університеті, паралельно підпрацьовував у лікарні. Пояснив: для медика це важливо — практикувати. Коли почалася повномасштабна війна, 22 лютого 2022 року, мав бути звичайний робочий день:
"Це була несподіванка, бо нічого навіть не натякало. Звісно, якісь певні передчуття були, усі тоді ж про це говорили. Коли вже прозвучали сирени і були перші вибухи у Вінниці, влучання ракет, а друзі з Києва повідомили, що почалася евакуація, то трохи відчуття неспокою зʼявилося. Не було визначеності, як ми повинні діяти".
Саме того дня травмованих не було, пригадав пан Василь.
"На полях була техніка, а на узбіччях — купи трупів"
Через девʼять днів почалося інше життя, розповів медик.
"На восьмий день повномасштабного вторгненння мені зателефонували з територіального центру комплектування. Сказали, що формується військовий шпиталь державної прикордонної служби і потрібні фахівці. Треба було з'явитися до військкомату. Я поїхав. У той же день мені виписали повістку. Уже наступного дня ми з колегою-анестезіологом були на шляху до місця формування частини. Це був 24 прикордонний загін. Буквально за три тижні ми вже були на Чернігівському напрямку.
Перше враження — наче якийсь кошмар. На узбіччі доріг, особливо центральних, лежала купа трупів. Це були військові — і наші, і російські, які йшли у бік Чернігова. Стояла маса спаленої техніки. Передмістя взагалі було зруйноване, тому що в саме місто їх не пустили. Великих руйнувань зазнали і населені пункти, які зустрічалися їм на шляху. На полях теж бачили багато техніки. Це була весна, техніка важка, грузла, так її і позалишали".
Навідники серед місцевих та пацієнти, обвішані гранатами
"Тільки ми зайшли — і буквально через декілька днів уже були ракетні обстріли. Це ми вже потім виявляли, що серед місцевого населення були ті, з чиєї подачі були здачі місць розташування".
"У перше "бойове хрещення" мали до 25 поранених в один момент. Оперували, стабілізували. Потім тих, кого вдалося стабілізувати, передали на інший етап надання медичної допомоги. Ще частину — тих, хто були нестабільні — довелося «відвойовувати». Була велика професійна дискусія, бо там були військові шпиталі, і бачення у керівників цих шпиталів було своє, а те, що ми бачили на місцях, було інакшим. Досить жорстка була позиція. Зрештою, частину військових із тяжкими травмами ми не дали на евакуацію, тримали їх у себе до того часу, доки не стабілізували. Якби ми їх тоді відправили, то втратили б".
Запам'ятав пан Василь першого травмованого:
"Потік поранених ішов досить швидко, їх везли чим могли. Бо коли прилітає авіаційна ракета, все руйнується. Це дистанційний фактор ураження, поранення були здебільшого комбіновані — переломи, осколкові.
У першого бійця, який до нас поступив, був сильно виражений больовий синдром, він дуже кричав. І цей крик шокував усіх, навіть у більшості досвідчених лікарів виник ступор, не знали, що робити. Але водночас це спонукало і діяти, брати ініціативу в свої руки — знеболювати і працювати", — додав медик.
"Ускладнювало ситуацію те, що вони поступали до нас у повній амуніції. Медики і місцеві, які прийшли нам на допомогу, не були готові працювати з військовими — коли він весь обвішаний гранатами, з автоматом, у бронежилеті. Надалі це врахували, провели тренінги з тактичної медицини, прямо на місці. Було десь до п'яти різновидів бронежилетів, і кожен із них мав свою специфіку у знятті, різні способи фіксації. Тобто нам довелося вивчати, як кожен із них знімати".
На той час регіон у плані повтіряного простору був практично під контролем росіян.
"Це все було спонтанно. Люди приїхали, не встигли розкластися — а вже завданий удар. На той час засобів протиповітряної оборони там не було, та й близько до кордону. Практично підрозділу довелося прикривати «діру» в прикордонні. Пізніше були бойові зіткнення, але переважали саме дистанційні обстріли — з гелікоптерів, ракетами, РСЗВ працювало, міномети. Вибухало, влучало біля нас. Непередбачуваність була постійно, вона там супроводжує. Рятувала лише миттєва реакція, всі адекватно реагували на попередження про загрози. Дуже багато обстрілювали. Ми потім, коли розташовувалися вже далі по різних населених пунктах, намагалися вибирати локації, які привертали б менше уваги, використовували підвали".
Вперше зустрілися з КАБами, в підвалах втрачали контроль часу
На Чергнігівському напрямку підрозділ пробув одинадцять місяців. У 2023 році почали формувати штурмові підрозділи нового типу. Одним із них був п'ятнадцятий мобільний прикордонний загін.
"Я і більша частина мого колективу, яким я керував, приєдналися до їхніх медичних сил. Я очолив за напрямком діяльності операційно-перев'язувальне відділення, а мій колега-земляк — відділ інтенсивної терапії і реанімації.
Я в мирний час cтільки не подорожував, як довелося тут. Переміщення було практично щомісяця. Планувалося, що нас забрали на тримісячний термін, а ми «підвисли» на рік. І до цього часу ми не потрапили на відновлення, мій підрозділ нині перебуває у зоні активності. Спочатку виїхали на Донеччину. Були в Дружківці, Червоному, Часовому Яру. Далі було переміщення на Харківщину — Куп'янськ, Шийківка, а потім нам дали новий сектор відповідальності — Вовчанськ. Там ми були шість місяців, до того часу, коли почав відбуватися рух у сторону міста".
Проте Вовчанськ часто обстрілювали і тоді, зокрема, росіяни застосовували керовані авіаційні бомби.
"Вперше ми з КАБами зустрілися у Куп'янську. До цього, в Часовому Ярі, в основному працювала далекобійна артилерія. А у Куп'янську все було інакше, взагалі без дотримання правил ведення війни. В таких умовах не думаєш про себе. Там вікривається якесь друге дихання. Є мета — відзразу надати допомогу. А там далі вже буде видно".
Спланувати робочий графік, як у цивільному житті, на фронті неможливо, пояснив медик. Як і контролювати час:
"Буває, заступив на маленьку травму — і в цей час підвозять ще п'ятьох-шістьох людей. Миттєво переключаєшся на інший випадок, потім — ще на інший. Були такі моменти, що думаєш от зараз зроблю оце і піду поснідаю, а воно затягується і затягується".
Працювати доводилося без сонячного світла, а жити — у підвалах.
"Вікна практично всі закриті, сонячного світла немає. Дрони всюди висять, вийти десь погуляти можливості не було. Жили в підвалах. У такому режимі втрачається контроль реальності добового часу. Заступили, наприклад, на роботу о четвертій ранку, дивишся — а вже восьма вечора. І навіть не відчувається, як усе миттєво пролітає. Бо потік, робота. Швидко відпрацювали, оформили, відправили. Мали і світлі проміжки, не щоденно так було. Але, як-то кажуть, коли Остапа несло, то несло серйозно. Були такі дні, що і по 130, 160 людей за день приймали. Із них десь до 45 відсотків — суто хірургічного напрямку".
Колекція уламків в пакеті
"На фонті домінували, і до цього часу домінують, мінно-вибухові травми. Мало контактних боїв, де стрілецька зброя застосовується. Так, щоб куля просто застрягла, наприклад, то такого мало було. В основному дистанційне ураження, уламки.
Дехто хотів забрати уламок собі напам'ять. Не раз таке було. Кажуть: «Збережіть мені, я покажу, що там в мене було» Але є і забобонні люди, які кажуть: «Ні, викидайте, мені другого не треба». У нас, медиків, своя колекція є, ми її розпочали в Часовому Яру. Але перші уламки були ще в Новгород-Сіверському. Там був випадок, коли діставали з печінки фрагменти гранати. Ми їх підвісили в пакеті, на стенді, до водопровідної труби, і всі йшли, щупали, дивилися".
Було таке, що поранених привозили через добу, бо дрони постійно "тримали" небо і ризикувати евакуаційною групою за таких умов не можна було, пояснив медик. Тому іноді пораненим із безпілотників скидали воду, продукти чи медичні засоби. Крім того, іноді лікарі "супроводжували" поранених із поля бою по радіозв'язку або підказували, що робити.
"Наприклад, якщо турнікет накладений уже п'ять годин, ми починаємо коригувати — послаб чи зажимай знову, роби підпис. Таким чином вдавалося зберегти пораненому руку чи ногу.
Доводилося робити ампутації. Наприклад, у випадках, коли розвивався так званий турнікетний синдром або коли довгий час у спекотну погоду не вдавалося забрати пораненого з поля бою і йшли незворотні процеси. Критичним був момент, коли при обстеженні не вдавалося виявити життєдіяльності в тканинах органу. Це дуже засмучувало, бо, звісно, хотілося максимально зберегти".
Без зброї і "мобілок"
Все, що є на пацієнтові, має бути зрізане і зняте, пояснив медик. Особлива увага — до мобільних телефонів.
"Були різні випадки, і після деяких дали вказівку, щоб до нас везли уже без засобів захисту і зброї.
Вони (телефони — ред.) настільки допомагають, настільки й шкодять. От був приклад із цивільного життя — ми проооперували і виходили пацієнта і тут уже перед випискою йому телефонує сусід і каже: «Ти знаєш, що в тебе вдома корова здохла?». У нього стався інсульт і ми його втратили".
Щодо військових теж бувало різне, додав медик.
"Коли заїжджають до нас, то в нас основна вимога — максимальна безпека. Телефон «світиться», його можуть зафіксувати, ще й якщо їх багато. Хлопці їдуть, усі дзвонять. Командири хочуть дізнатися стан, медичні служби хочуть зрозуміти, на який етап він далі піде. Але все це можуть відстежити. Тому з телефонами у нас суворо. Людина, яка приймає, відразу наголошує, щоб мобільні вимкнули. Це втрата дорогоціннного часу".
Пригадав лікар про один із випадків у Вовчанську:
"Привезли обпечених. Вони вже у маренні були, говорили про рідних. Одного з них ми відразу знеболили, зробили свою роботу, виводимо з наркотичного сну, і перше, що він каже, хапає руками — «Де мій телефон? Хочу подзвонити дружині». А загалом, грубо кажучи, немає часу їх слухати, треба рятувати. Інколи навіть не реагуємо на прохання, особливо коли просять телефон, щоб подзвонити і розповісти де саме вони знаходяться".
Всіх врятувати не вдається
"Дуже вразливим є поранення грудної клітки із пошкодженням серцево-судиннної системи. Ми мали два таких випадки — у Куп'янську і Вовчанську. Уламкові поранення серця. У одному з випадків було пошкоджене передсердя, уламок пройшов дотично. Але врятувати людину вдалося. Я ось нещодавно у відпустці спілкувався з ним, він уже пройшов усі етапи реабілітації. А в іншого пацієнта було досить масивне пошкодження. Боротьбу вела вся команда протягом чотирьох годин, загалом перелили до одинадцяти літрів його і донорської крові. Чотири рази зупинялося серце, тричі нам вдалося відкритим шляхом його запустити, а на четвертому наші зусилля були марними — він не вижив".
"Чому ви прийшли? Ви нам зіпсували життя"
Доводилося рятувати й цивільних. Найбільше — у Куп'янську та Вовчанську.
"У них теж в основному були уламкові поранення. Люди траплялися різні, але ми не відмовляли нікому. Доводилося навіть лікувати тих, чиї діти жили у Росії. Одна розповідала, що її дочка також медик, працює медсестрою у реанімації у Шебекіно. Колаборантів вистачало, але поки ми там були, не було жодного випадку, щоб нам говорили «Навіщо ви сюди прийшли?». Ми розуміли, що наше основне завдання — не лише надати допомогу, а й посіяти частинку тепла. Бо, наприклад, на Чернігівщині нам дехто так і казав «Чому ви прийшли? Ви нам зіпсували життя». Це ж прикордоння, там подекуди був вільний перехід кордону, родинні стосунки. Були люди, які жили Росією, говорили російською".
На Вовчанському напрямку медику запам'ятався випадок, коли допомоги потребував росіянин.
"Заходила диверсійно-розвідувальна група, його серйозно поранили і з ним вели вербальний контакт. Сказали: «Повзи до нас, будеш жити". І він три з половиною години повз. Але на етапі підвозу до нас він помер".
Нині підрозділ, де служить пан Василь, перевели на підсилення на інший напрямок. Рятувати життя українських захисників медична служба прикордонників тепер буде там.
Надсилайте новини про події з життя на Черкащині
