Марина — дружина військовополоненого. Під обстрілами вона з двома дітьми виїжджала з Миколаєва, поки її чоловік боронив Маріуполь. Навесні 2022 року він потрапив у полон, прикриваючи побратимів.
З тих пір Марина живе в режимі очікування і бореться за свободу свого чоловіка.
Марино, розкажіть, коли ви востаннє бачили свого чоловіка?
Востаннє ми бачилися у листопаді 2021 року. Вже 6 грудня він виїхав на бойові позиції. Ми спілкували по відеозв'язку, переписувалися. Так було до 24 лютого 2022 року. Безпосередньо на початок повномасштабного вторгнення чоловік тримав оборону міста Маріуполь.
Піти на військову службу — це було його рішення?
Так, він військовослужбовець з 2012 року. Він морський піхотинець. Ми разом пройшли окупацію Криму, тому що жили на той час у Феодосії. Потім ми вийшли з Криму, він пройшов АТО, після цього він вступив у військову академію, закінчив і знову повернувся на службу.
Чи має ваш чоловік нагороди за ведення бойових операцій?
Так, звичайно. Це його випускний кітель (ред. — показує). Тут нагороди, які він отримав до 2021 року. Це річ, яку я, виїжджаючи з Миколаєва, найпершу склала. Після того, як ми бачили, що відбувалися. Як вбивали наших людей, як жили в їхніх домівках, що вони в них робили. І мене чомусь такий страх був, що, якщо не дай Бог, зайдуть до нашої домівки, щоб вони не плюндрували його досягнення. І от, кітель я забрала, тобто ми їхали з донечками, з котом, мінімальний набір речей, і кітель був з нами.
Тоді, коли ви були разом в Криму, про що мріяли?
Ми вже планували придбати житло. Я на момент анексії Криму була вагітна нашою першою донечкою. Тому, звичайно, мріли про одруження, дуже б хотілося, щоб це було красиво. Ну, не так склалось, як бажали. Ми просто пішли в ДРАЦС, розписалися, і все, тому що він уже був на службі, йому потрібно було обороняти країну.
Як часто чоловік міг бачити дітей наживо?
Зі старшою донечкою вони бачилися двічі на рік, тому що він постійно був на захисті країни. Коли він вступив в академію, ми переїхали до Львова, і почали жити втрьох. Їм було складно, оскільки дитина не розуміла ролі батька в своєму житті. Другу доньку він бачив лише перший рік її життя. В 2020 році він закінчив навчання і повернувся на службу. Це морська піхота, завжди складні операції. Він артилерист, офіцер. Тому ми в рік бачимось, може, місяців два.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, де ви були?
Ми були в Миколаєві. Чоловік там служив, дитина ходила до школи, все було, як у всіх. Нас ніхто не попереджав, ми не знали, що почнеться війна. Так само зранку почули звуки літаків, вибухи. Всі кричали, що треба виїжджати, не зрозуміло куди. Коли вже безпосередньо прилетів "град" нам під вікна, а дякувати Богу, він просто не вибухнув, у той момент ми вже зрозуміли, що треба виїжджати. Ми їхали під обстрілами на таксі. Далі з дітками перейшли по пішохідному мосту, вийшли аж в центрі міста. Сусіди нас вивезли на квартиру до своїх дітей в інший район міста, де було трішки спокійніше. Потім, на наступний ранок, ми їхали трансфером Миколаїв — Одеса. Звідти ми дісталися до Умані, а потім до Черкас. Дуже допомогли товариш мого чоловіка і хресний нашої молодшої донечки.
Весь цей час ви були на зв'язку зі своїм чоловіком?
Він телефонував іноді, тому що в них вже йшли запеклі бої. Ми ще в березні більш-менш нормально могли спілкуватися. Коли вони зайняли позицію на заводі Ілліча в місті Маріуполь, у них не було зв’язку. Ішла одна людина в місце, де був супутниковий інтернет. Більшість хлопців віддавали свої телефони цій людині з написаними повідомленнями. Якщо нам прийшло повідомлення, треба швидко відповідати, щоб його телефон отримав повідомлення. Коли була його черга йти до Starlink, він міг зателефонувати. Крайній раз, коли ми з ним говорили, це було 6 квітня 2022 року. Він попередив, що на деякий час з ним не буде зв'язку, щоб ми не хвилювалися. 10 квітня надійшла інформація від побратимів, що він на своїй бойовій позиції. З ним все добре, вони його особисто бачили. А уже 12 квітня ми дізналися, що вони пішли на прорив і їхня доля невідома. У цей час на них летіло все, що могло, тобто авіабомби, артилерія, все. І ми знали, що там дуже багато загиблих. Тиждень, напевно, я протрималась. Потім, на жаль, організм здався, я опинилася в лікарні. Мені скинули відео, хоч боялись скидати, бо я в тяжкому стані була. На відео він живий, говорить, видно, що читає, тому що водить очима. На слові "здались в полон" він ледве вичавив із себе слово "здались". Тобто, зрозуміло, що їх взяли в полон. Його, як виявилось потім, окремою групою брали в полон, тому що він прикривав відхід своїх людей. Тобто, навіть, якщо б хлопці прорвалися, він, на жаль, все одно б не прорвався, тому що він прикривав їхній відхід. Тобто, він був на відстані, і з артилерії прикривав їх.
Як ви відреагували на те, що чоловік у полоні?
Це були кола пекла. Ми писали куди тільки можна: в Червоний Хрест, ООН, Верховну Раду, Лубінцю, Верещук. Тобто ми зверталися, куди тільки могли. Потім вже коли створили Координаційний штаб, організацію, яка займається полоненими, ми почали часто спілкуватися з ними. Не було чіткого плану, як діяти. Згодом з’явились дорожні карти, але пройшли все навпомацки.
Відомо, чи був ваш чоловік у списках на обмін?
Я знаю, що був. Наскільки це правдива інформація, мені не відомо. Тобто я ніяким чином не можу це перевірити. У нас немає якихось хороших новин, ситуація не змінюється. Нині півтори тисячі морпіхів сидять в полоні. Нікому не бажаєш пережити таку саму ситуацію. Ми бачимо хлопців, які повертаються, в якому вони стані. Тобто ми бачимо ці відео, і після цього ти просто декілька днів, як то кажуть, не в ресурсі, тому що ти просто випадаєш із життя. Як би не старався емоційно триматися, бачиш цю людину, відразу розумієш, що твоя рідна людина теж може бути в такому стані. Знову себе зібрати в купу, знову жити, боротися, діяти — це складно. Тобто кожен обмін, коли немає твоєї людини, ти випадаєш із життя на декілька днів. Це складно пояснити словами. Це біль, це відчай, це просто, я не знаю, тебе зсередини розриває на шматочки.
Ви спілкувалися із тими хлопцями, які вже повернулися?
Я спілкуюсь із тими людьми, які знаходились в камері з моїм чоловіком. Тобто хлопці самі пишуть, наприклад, що перебував в камері з таким-то. Ти даєш контактний номер, він або напише тобі, або зателефонує. Все залежить від стану хлопців. Є такі, що їм необхідна відразу операція. Але я дякую всім хлопцям, тому що це звісточка, не знаю, шалена. Ти заряджаєшся цією звісткою. Звичайно, вони ніколи нам поганого нічого не кажуть. Вони завжди кажуть, що живий, що тримається і морально, і психологічно. Вони живуть тим часом, на момент потрапляння в полон. Ми пишемо листи, але не знаємо, чи вони їх отримують. Ті звільнені, які повертаються, вони говорять, що вони не отримали жодного листа. Третій рік пішов, ми отримали один лист в 2022 році. Коротесенький, під диктовку: "Я живий, в колонії, мене годують, гуляти виводять". Ми зверталися в Червоний Хрест, і в Женеву телефонували, і звернення писали, і представники наші туди їздили. Я не знаю, як коректно сказати, але я не бачу їхньої роботи.
Як змінилося ваше життя відтоді, як чоловік потрапив у полон?
Ти живеш в цих реаліях, коли тебе питають: "як ти?". Ну, як, як і всі, тобто немає такого чогось, ти себе не жалієш, не шкодуєш, ми всі, як і решта людей. Звичайно, в нас є непорозуміння із суспільством. Якщо люди не дотичні до війни, говорять, що вони поза політикою, то в нас нема порозуміння. Я не можу їх зрозуміти, вони ніколи не зрозуміють мене.
З якими саме проблемами в комунікації ви стикаєтесь?
По факту, стараєшся свою історію не виносити, тому що люди різні. І останнім часом, це заздрість, тому що ми отримуємо кошти за своїх чоловіків. Нам говорять: "Класно, чоловік не напружує, гроші отримуєте, можна жити в своє задоволення". Добре, не платіть, ми повернемо всі гроші, віддайте нам людину. На жаль, суспільство дуже жорстоко ставиться. Я, напевно, рік взагалі боялась якісь фото показувати з відпочинку з дітьми або поїздок по території України. Це постійні була робота з психологом, онлайн, офлайн. Я намагалася просто саму себе, як особистість, захистити, побудувати якусь таку стіну чи опору, на яку можна опертися, щоб не зламатися в цей момент.
Хто ваша підтримка в такі моменти?
У цьому плані пощастило, у нас шикарна родина, що з чоловікової сторони, що з моєї. Це наша шалена підтримка. Завжди знаю, що можу звернутися за допомогою. Це фундамент з друзів і однодумців.
Чи сказали дітям, що їхній тато в полоні?
Старшій дочці, на момент потрапляння чоловіка в полон, було сім років. Вона чула, про що говорять. Я радилась із психологом дитячим. Діти сприймають інформацію не так, як дорослі. Тобто ти готувався до того, що ти скажеш "полон" і це буде дуже багато питань. Ні, вона коли це почула, то поставила мені два питання: "Ти зробиш все, щоб тато повернувся?", я сказала "так" і "У мене не буде іншого тата?", я сказала "ні". Молодшій, на момент повномасштабного вторгнення, виповнилося було два роки, тому їй говорила, що тато нас захищає. Уже в 2024 році їй п'ять, вона вже також починає розуміти, у садочку є дітки, яких тати служать, але ж вони з ними спілкуються. Тобто вона каже: "Мій тато на небі?", а я пояснюю, що ні, тато в полоні. Вороги його піймали і ми чекаємо, коли наша країна його визволить.
Ви уявляєте собі той день, коли ваш чоловік повернеться додому?
Чесно кажучи, ти просто малюєш ці картинки. Це напевно, вже можна фільм зняти. Кожну пору року, навіть до того, що я одягну, в якому вбрані я до нього поїду на першу зустріч, як це буде. Це така мрія і такий страх, тому що кожного разу ти проходиш всі ці навчання з психологами, які там розповідають, як необхідно спілкуватися з звільненими, що робити, що не робити, щоб нічого не зробити, не сказати, щоб йому не нашкодити, не зробити гірше. Потім вже інформація кілька днів вкладається, ти розумієш, що це твоя рідна людина, як би не було, щоб він не пережив. Будемо спілкуватись по телефону, будемо розуміти його стан, треба буде час для адаптації. Я відверто не уявляю, як це буде.
Інтерв’юерка — Вікторія Пожар
Надсилайте новини про події з життя на Черкащині