"Мрію, аби в селах буяло життя": черкаський науковець на місці колишнього колгоспу створив етнографічний комплекс

Ексклюзивно

Житель Івківців, що на Чигиринщині, Назар Лавріненко "бетонні джунглі" та діловий одяг змінив на життя господаря своєї землі. Власноруч "з нуля" створив етнографічно-розважальний комплекс, куди навіть попри повномасштабну війну приїздять туристи з усієї Черкащини та країни.

Нині на території колишнього колгоспу "Нове життя" — просвітницько-розважальний комплекс "Зерноленд". Про шлях із науковця — в підприємці — історія від першої особи.

В один момент зрозумів: це не моє

"Я працював в університеті 10 років. Захистив дисертацію на кандидата наук, видавав книжки, монографії, путівник Черкащини «Від краю до краю». Але в один момент я зрозумів, що то не моє. З дітками гарно, але то теорія, а хочеться практики. Я зайнявся туристичним бізнесом. Туристичний бізнес не витримав ситуації в країні. А тут зʼявилася можливість створити етнографічний музей. Мені, як історикові, цікава була практична етнографія. Спеціалісти слухають, вони теорію знають, а от практичного застосування не знають — це дає лише практична етнографія. Ось так я зробив музей, розробив у ньому екскурсію. Можна сказати, що це був прикол, хобі. Можливість зайнятися етнографією.

Коли зробили музей, і трапилися міха до кузні, справжні, двоконтурні. Думаю: це знак, що треба робить кузню. Отак зробили кузню.

Потім випала нагода зайнятися теслярством: туристів треба харчувати, десь розміщувати. Треба столи, треба лави, а в нас немає ресурсів купувати меблі нові. Вони дуже дорого коштують, тому вирішили все робити за старою схемою — власними руками. Спершу не виходило. Перші сім столів були експериментальні, тренувальні. А далі уже восьмий, дев'ятий, десятий. І це вже була реміснича справа, коли ти робиш 20 таких столів, 20 таких, як вийшов восьмий".

Це самоствердження, що це зробив сам. Тобто ти зміг це зробити.
Назар Лавріненко

Повернення на батьківщину

"Івківці — це моя батьківщина у першу чергу, бо я тут народився. Все життя я прожив нерозривно з Івківцями. Якщо я хоч раз сюди не приїздив на вихідні — це для мене світ зупиняється. Тому, я вернувся сюди, і тут себе відчуваю гармонійно.

Я не хочу нікуди звідси їхати. Мені навіть в Черкаси поїхати другий раз — напрягає. Мені подобається тут: маса справ, якими не встигаєш займатися, а то ще й в те місто їхати треба. Я мрію, аби в селах буяло життя. Ось, наприклад, раніше це була людна вулиця. Тут жила бабуся, далі жила ще. Хата біля хати, була наче в центрі забудова. А зараз це пустка.

Село дуже старе. Раніше тут було кочове поселення, тобто в ярах, в долинах жили люди гуртом. І це 12 кілометрів на девʼять кілометрів від хати до хати. Село дуже велике. Я останню нову вулицю для себе впізнав у віці 41 року. Я в цьому селі народився, прожив, а були такі кутки, де не ступала моя нога.

Ми нарахували тут 87 мешканців. Уже померло десь пʼятеро, тому зараз близько 70 з гаком. А було 2500. Цифра наближається до нуля. І безперечно цей нуль колись наступить. Жити в селі ніхто не хоче".

Розумієте, коли ти стаєш босими ногами на землю і відчуваєш тепло цієї землі, чи холод, ти знаєш — уже можна сіяти. Це дуже дорого коштує.
Назар Лавріненко

Читайте нас у Telegram

Дивіться нас на YouTube

Надсилайте новини про події з життя на Черкащині