"Я називав нас ловцями мін", — черкаський розвідник про ситуацію на фронті

Черкащанин Ігор із позивним "Расмус" — розвідник 118-ї бригади ТрО. Нині він відновлюється, а його підрозділ понад рік перебуває на Сіверському напрямку.

Про "складну, але контрольовану" ситуацію на передовій, місцевих жителів у прифронтових населених пунктах та про те, хто воює з боку росіян — він розповів Суспільному.

Пане Ігорю, коли почалась повномасштабна війна, ви потрапили до ТрО, а потім стали розвідником. Як це трапилося?

Перший мій візит до військкомату був 23 лютого 2022 року, напередодні повномасштабної війни. Товариш сказав, що формується підрозділ територіальної оборони. Я приїхав, дали перелік документів, необхідних для того, щоб мене взяли на облік. Зрозумів, що це роботи місяців на три-чотири. Ну, думаю, потихеньку буду цим займатися.

Наступного дня о п'ятій ранку прокинувся від того, що сусідка зверху кричить – "Почалося!" Увімкнув телевізор, впевнився, що почалося. На пів годинки, на годинку був просто ступор. А потім поїхав, заправив повністю машину, заїхав додому, взяв документи і поїхав знову у військкомат. І вже не було ніяких питань. Кажу: У мене немає військового з собою". А мені: "Паспорт є? Все добре, цього достатньо". І далі мене направили в територіальну оборону. Я взагалі нікого не знав, був сам по собі. Потрапив у дуже класний підрозділ, з чудовими хлопцями. Разом почали тренуватися, готуватися до бойових дій. Десь 26-27 квітня був такий клич: "Потрібні добровольці, треба їхати кудись". Куди саме – не повідомляли. Половина нашого взводу погодилася одразу, не задумуючись. І вже 29-го ми були біля Попасної. 30-го вступили в перші бої.

Це був, звісно, жах. Декілька хлопців у нас брали участь в АТО, то, на жаль, один із них загинув у перший же день. Психологічно, фізично, тактично ми були слабо підготовлені. Але вижили. Потім у мене була контузія, лікування, але було розуміння, що треба повертатися. І мені пощастило. У відрядженні під Бахмут я познайомився з хлопцями з розвідки, пристав до них. Ми спільно виходили на позиції, вони мені сподобалися, наче і до мене не було зауважень. І тоді я попросився до них.

Пам'ятаєте перше своє завдання, коли перейшли до розвідників?

Є таке село Кодема, воно знаходиться біля Бахмуту. Там на териконі був наш спостережний пункт. Ми працювали поруч з "айдарівцями", вели спостереження, виявляли, де знаходиться артилерія, особовий склад росіян.

Тоді був снарядний голод. Це коли в нашу сторону летить 20-30 снарядів, а туди летить один-два. Ми потім вже дізналися, що готувалася херсонська операція, сили і засоби були залучені там. А в нас таке вже було, не скажу, що відчай, а якась депресія. Бо ти бачиш, як вільно переміщається ворог, і в тебе особисто немає зброї для того, щоб його вразити. А наша артилерія практично мовчить, дуже мляво відповідає. А ми ж старанно заносимо всі координат. Почало виникати питання, навіщо я це роблю? Демотивація вже пішла. І тут виходить напряму начальник артилерії сусідньої бригади і каже: "А давайте ми туди". Я кажу: "А давайте". Боже, як він туди насипав. Хлопці відпрацювали просто чудово. І коли бачиш, що там уже не просто на перекур виходять, а летить техніка, щоб евакуювати поранених, вбитих, то розумієш, що це твоя робота і є. Тобто ти особисто не натискав на гачок, але відпрацював добре, зробив усе можливе, щоб туди нанесли вогневе враження. Це робота розвідника.

А ви уявляли собі, що ви будете там робити?

Воювати. Моя місія була в тому, щоб бути там і воювати зі зброєю в руках. Я просто хотів помститися за загиблих друзів, чимшвидше перемогти. Це і є основна мета. А це краще робити, коли з тобою поруч хороші хлопці, з якими ти на одній хвилі. З цими ми точно були на одній хвилі. Там багато таких "безбашених".

У чому полягає ваше завдання?

Наше завдання — виходити на спостережні пункти, тобто невеличкі позиції, спостерігати за рухом росіян, повідомляти, фіксувати координати, передавати їх для опрацювання, а далі по них уже працює арта. Нині війна в такому форматі відбувається. Дуже часто, особливо зараз, коли починається теплий період, "зеленка" закриває позиції і дрон, скажімо чесно, не все бачить. Тому "очі" розвідника там мають бути.

Як зараз відбувається розвідка?

Ми зараз суміщаємо функції легкої піхоти та розвідки. Тобто є окопні позиції. Ми там підготували собі досить зручні бліндажі. Зимою там жили і при цьому вели спостереження. Тепловізор підключається через планшет і ти навіть при обстрілі, не висовуючись з бліндажа, можеш спостерігати. У разі якихось дій із боку супротивника відкриваємо вогонь на ураження, для цього у нас є і кулемети, і гранатомети. Тобто суміщаємо. Відповідно, коли і до нас летить, ми передаємо. Я це називав, що ми ловці мін.

Ви проходили строкову службу?

Ні. Я закінчував Харківський авіаційний інститут і мав бути лейтенантом. Моя спеціальність була "тилове забезпечення". І це мене так, як то кажуть, "харило", що я буду "тиловою крисою". Але я напередодні присяги зламав ногу. На милицях прийшов на військову кафедру. Там мене побачив завідувач кафедри, вигнав, сказав "Іди списуйся". Ну і так мені пощастило, я не став лейтенантом тилового забезпечення.

Вас списали?

Так. У мене був "білий квиток", я обмежено придатний.

А ті знання, які Ви отримали на військовій кафедрі, Вам допомагають зараз?

До речі, так. Росіяни застосовують на всіх напрямках авіацію. І я розумію, що воно несе і як воно працює. Десь мені це допомагало бути психологічно підготовленим до авіаційних ударів.

До того часу, як отримали поранення, яка була ситуація на тих позиціях, де Ви служите?

У нас заведено писати в доповідях "складна, але контрольована". Ми відбивали все, що намагалися зробити наші супротивники. Ці позиції тримаємо вже понад рік.

За цей час тактика росіян змінилася чи вони діють так само?

За той час, поки ми там знаходимося, у них відбулося декілька ротацій особового складу. Були в нас там і "ЛНР", "ДНР", і бойові буряти. Були смішні випадки, коли Росгвардія туди приїжджала. Розумними цих людей не назвеш, тому що вони шикувалися на відстані, грубо кажучи, трошки більше півтора кілометра від нас, у відкритому полі. Шикувалися в своїх чорних камуфляжах, в касках, тільки дубинок не вистачало. Може, вони думали, що вони розганяти нас приїхали. Це вчасно помітила наша аеророзвідка. Туди нанесли артилерійське вогневе враження. І потім поночі вони довго витягували своїх загиблих.

Але ж не можна казати так, що тільки такі недолугі були?

Звісно, ні. Я коли з хлопцями, особливо з новенькими, говорив, то готував їх морально. Пояснював: "Хлопці, те, що стосується піхоти, там є варіанти "мобіків" цих — недовчених, недомотивованих. Але те, що стосується технічної сторони — артилерія, танки, аеророзвідка — там специ". І ми вигрібали від них, дуже. Тому до них треба відноситися, якщо не з повагою, то, як мінімум, дуже обережно. Якщо ти "запалився" і підставився, то наслідки можуть бути трагічні.

Ви понад рік були на Сіверському напрямку. Мабуть, познайомилися з місцевими жителями?

Чесно, з місцевими жителями особисто в мене не було ні можливості, ні особливого бажання знайомитися. Було таке, що брав участь в евакуації місцевих поранених після "прильоту". Ми тоді з побратимом побігли в різні хати. Я в одну хату — там людині уламок роздробив коліно. Я надав першу допомогу і доправив його до медиків, а вони вже там попрацювали з ним, як потрібно. І ця людина дійсно була вдячна. Вони перемістилися з іншого села, яке геть знищене росіянами. І він, його дружина були вдячні мені за допомогу.

А мій товариш потрапив до іншого чоловіка, якого поранило уламками. І поки він надавав допомогу, ця людина йому ще розповідала, що це ми винні. Всі ж знають, що там є певна кількість "ждунів" — люди, які просто тобі сміються в обличчя.

Інтервʼюерка — Марʼяна Ободовська

Читайте нас у Telegram

Дивіться нас на YouTube

Надсилайте новини про події з життя на Черкащини