"Якщо відчуваєш у собі силу — знай, ти маєш на це право. Якщо ні — ти все одно залишаєшся важливою для країни. Жінка не зобов'язана йти на війну, але якщо вона обирає цей шлях — це вибір гідності".
До повномасштабного вторгнення Ольга Ситяшенко працювала у виконавчому комітеті Уманської міськради, потім розвивала власну справу. У травні 2022 року пішла до війська, бо розуміла, що для перемоги робить замало.
Ольга Ситяшенко розповіла Суспільному: це було не емоційне рішення, а свідомий крок. Вона у складі 58 ОМПБр пройшла Донеччину та була на Харківщині. Нині — офіцерка групи супроводження заходів рекрутингу 15 армійського корпусу.
Розуміла, що мало роблю для того, аби ми перемогли
З початку повномасштабного вторгнення я допомагала у волонтерстві. Разом з колишнім міським головою Умані — загиблим Олександром Цебрієм, опікувалися дітьми.
Він робив мільйон добрих справ, однією з яких була опіка над дітками, які з батьками тікали з "пекла": Бучі, Ірпеня, Маріуполя, Миколаєва, Херсону. Створили групу на базі приватного дитячого садочку для цих діток, де вони могли спокійно гратися, займатися з психологами, плавати, проводити якісно час з вихователями і дівчатками-волонтерками, які були з ними. Це було дуже світле і прекрасне місце, яке нині гріє душу спогадами. Я теж ходила туди до діток, але дивлячись на Олександра Володимировича (ред. - Олександра Цебрія), розуміла, що я дуже мало роблю зараз для того, щоб ми якнайшвидше перемогли.
У травні 2022 року я взяла документи й пішла до ТЦК та СП. Ні, це точно не було емоційним рішенням, а виваженим свідомим кроком. На той час син був у моїх батьків в селі, я його боялась в Умані залишати. Тоді й вирішила приєднатися до лав Збройних сил. Взяла всі необхідні документи і пішла до ТЦК. Так я потрапила до тилової частини, де була діловодом продовольчої служби.
Лякало тільки те, що заява називається рапорт
Мене лякало чому заява називається рапорт, а відділ діловода – стройова. Ось це для мене було якоюсь "висадкою на Марс", але я швидко звикла і вивчила. А так нічого не лякало.
У березні 2024 я перевелась в бойову бригаду. Про це не пошкодувала жодного разу. На той час там були прекрасні люди, сильне, досвідчене командування і вже служив Олександр Цебрій. Він туди перевівся значно раніше.
Тому я їхала в абсолютну невідомість, але не мала страху, бо там були свої. Це була Донеччина. Прекрасна, неймовірно красива Донеччина. Перші тижні запам'яталися різко: КАБ на четвертий день прибуття, який впав у 500 метрах від хати, де ми жили. Але все інше я сприймала абсолютно нормально, бо знала чітко куди і навіщо я йду.
У Покровську мене зустріли два здорових дядька
Я приїхала з Умані зі своїми речами сама автобусом у Покровськ. Мене зустріли два здорових дядька, це були мій майбутній начальник та сержант відділення комунікації. Вони взяли мої речі, завантажили в авто і після того я ніколи не була сама.
Певно, саме оточення моє й допомогло мені адаптуватись швидко. Але багато чого ще залежить і від того, що в твоїй голові. У мене не було переляканих очей, мені було все цікаво і не страшно, бо я ще не розуміла до кінця, що мене чекає попереду. А коли зрозуміла, то було вже пройдено багато чого і сприймалось в рази спокійніше, ніж здавалось спочатку.
У мене усі побратими прекрасні і я їх усіх дуже сильно поважаю і ціную.
Бути жінкою на війні — це жити між страхом і силою
Служба в тилу і бойова бригада — кардинально вірізняються. І я вам скажу, що бойова бригада — це в рази краще. Певно, мені пощастило з командуванням і людьми, які мене оточували й оточують зараз.
З бригади я пішла за командиром. Це був нелегкий шлях, але зараз я служу в 15 армійському корпусі і пишаюсь тим, де я є і тими людьми, які поруч зі мною. За цей час була на Донеччині, Харківщині та Чернігівщині.
Бути жінкою на війні — це жити між страхом і силою. Між турботою про інших і необхідністю бути сильною. Це точно не про слабкість. Це про витривалість і відповідальність. В моєму випадку.
Найскладніше — втрати. Втрати не проживаються і не переживаються. Їх несуть. З повагою, обовʼязково з памʼяттю на все наше життя і відповідальністю продовжувати боротьбу. Це тиша, яка неймовірно болить в рази більше за крик.
Моя сила — син
Мій син — моя сила, любов, віра, мотивація — він моє все. Мої рідні не знали точно, де я перебуваю. Я сказала, що їду в Павлоград. Тоді там було спокійно, не так як зараз. Вони дізнались, де я була десь через рік. Трошки обманювала. Лише брат рідний знав де я.
Найбільше на війні бракує не чогось, а когось. Тих, кого немає вже з нами. Тих, кого забрала війна. Біль втрати не пройде ніколи, тому неймовірно тяжко без тих, кого не повернути.
Іноді дозволяю собі бути слабкою
Іноді дозволяю собі бути слабкою, але коли ніхто не бачить, коли наодинці. І взагалі, люблю тишу. Люблю коли сама за кермом. Можу їхати співати, аж поки горло не запече. Люблю читати.
А розмови? Лише декілька людей, яким я можу розказати все. Ціную їх дуже сильно. Найчастіше зараз думаю про те, що ці дні не були б такими важкими, якби були живі ті, хто загинув. Війна дуже швидко розставляє пріоритети. Сімʼя перестає бути роллю — це опора і відповідальність. Близькість — це довіра і тиша, в якій не потрібно нічого пояснювати. А любов стає вибором щодня — берегти, навіть коли страшно втратити.
Правильного рішення для всіх не існує. Головне — бути чесним із собою
Я підписала контракт на п'ять років. Про життя після перемоги звісно думаю, але не вголос. Це все глибоко в душі. Звісно, хочеться, щоб війна закінчилась якнайшвидше, але певно так, я залишусь у війську. А поки мрію про прості речі, які війна зробила найбільшою мрією: жити, любити і не прощатися назавжди.
Не існує "правильного" рішення для всіх. Є лише чесне — перед собою. Служба потребує внутрішньої готовності, розуміння ціни й відповідальності. Якщо відчуваєш у собі цю силу — знай, ти маєш на це право. Якщо ні — ти все одно залишаєшся важливою для країни. Жінка не зобов'язана йти на війну, але якщо вона обирає цей шлях — це вибір гідності.