73-річна Лариса Ларкіна з Краматорська до Черкас переїхала у 2022 році на запрошення подруги. Попри втрату дому, пані Лариса зберегла любов до людей і до книг.
Нині допомагає волонтерам плести сітки, вивчає традиції міста та ще має надію повернутися у рідну домівку, розповіла вона Суспільному.
Бібліотека — одне з улюблених місць 73-річної Лариси Ларкіної у Краматорську. Нині ж вона вивчає асортимент книг у черкаській та мріє повернутися додому, аби віддати літературу, яка у неї залишилась:
"Коли я кинулася у 2022 році в бібліотеку, там висів вже замок. Взяла Ліну Костенко «Записки українського самашедшого». І оце прийшлось мені її не здати, а возити із собою. Ну я надіюсь, що я ще здам її на місце".
Нині черкаська бібліотека стала для пані Лариси місцем, де опановує плетіння сіток:
"Особисто для мене — це дуже важлива справа. Тому що я приїхала зі сходу і мені хочеться, щоб була перемога України й хочеться якийсь вклад зробити в цю перемогу і повернутися додому. Це для мене важливо".
За словами волонтерки Лілії Валенчук, тут донеччанку сприйняли як рідну:
"Влилась вона до нас просто, легко, як кажуть — ніби тут і народилася".
Хоча усе життя пані Лариси минуло на Донеччині:
"Школу я закінчила у Донецькій області, українську школу, зараз це називається місто Святогірськ. Коли я вийшла заміж, ми з чоловіком жили під Донецьком у Макіївці, а тоді його перевели у Краматорськ, мені було 32 роки. І до самої пенсії, до 55 років, я працювала на одному місці економістом. І прожили з ним 50 років можна сказати. Ми з ним одружилися молоді і до самої його смерті були разом, це було у 2021 році. У мене був син, він був уже дорослий чоловік. І коли йому було вже 31 рік, він загинув".
Проте пані Лариса не уявляла, що колись доведеться все залишити і поїхати в невідомому напрямку:
"Багато було згадок хорошого в житті. Головне — не було війни і ми не підозрювали, що ми можемо в таких обставинах жити, про які мені розповідала мама, бабуся, вони ж пережили війну і окупацію там же у Святогірську, селище Банне тоді називалось. А тепер сама я виявилася в такій ситуації. Я залишила ключі сусідці, вона слідкує за моєю квартирою. Люди також бояться. Деякі виїжджали, але вже повернулися. Живемо, але ж надіємось, що ми повернемося додому".
Лариса Ларкіна додала, що адаптуватися на новому місці допомогли люди та бажання продовжувати жити.
"Знайшла спільну мову, допомагаю сусідці на грядках працювати, дерева висаджувати, квіти. Подобається мені тут жити. Треба жити. Місто дуже красиве, зелене, клімат хороший. Нам подобається тут жити, якби не війна, якби просто ми були в гостях. Мені 73 роки і я розумію, що старість наступає і моя мрія — так все облаштувати з людьми, які добре до мене ставляться, це щоб уже на моїй старості вони мені допомогли. Я вже за це зараз думаю і не тільки думаю, я стараюсь все зробити для цього".