Він із перших днів повномасштабної війни обороняв Маріуполь. Далі був вихід в полон із Азовсталі, колонія в Оленівці, теракт, внаслідок якого отримав важке поранення та, попри це, продовжував надавати допомогу своїм побратимам. Бойовий медик полку Національної гвардії України "Азов" Роман — прізвище його не називаємо з міркувань безпеки — ось вже три роки перебуває в полоні у росіян.
За цей час його брат Дмитро відвідав десятки зустрічей в Україні і за кордоном, аби скрізь, де тільки можливо, як говорить він сам, бути голосом військовополонених. Про брата, оборонця Маріуполя, про те, як він бореться за його звільнення — розповів Суспільному.
Пане Дмитре, коли була ваша перша публічна акція на підтримку військовополонених, зокрема з Азову, і що вас спонукало до неї?
Перша акція, в якій я взяв публічну участь, відбулася наприкінці 2024 року. До цього тривалий час нас запевняли, що проблемою полонених переймаються, що обмін любить тишу. Тож, мовляв, не треба робити розголос, не треба заважати, ми пам'ятаємо про ваших рідних. Але ж пройшло три роки після того, як наші рідні потрапили в полон після виходу з комбінату "Азовсталь" 18 травня 2022 року. Тому довгий час ми вірили, чекали. Втім, побачивши, що нічого не відбувається й наші рідні перебувають в дуже важких умовах, ми почали дізнаватися, як з ними поводяться. Почали також брати участь в масових заходах, публічних виступах заради того, щоб заступатися за наших рідних, щоб їх швидше звільнили з полону.
Де була перша акція, пам'ятаєте? Скільки туди прийшло людей?
Насправді досить давно рідні полонених об’єдналися в спільноти заради того, щоб писати листи, звернення, проводити публічні заходи і, таким чином, привертати увагу до теми військовополонених й, зокрема, азовців. Саме наша родина приєдналася в кінці 2024 року. Це була акція під Верховною Радою.
Чи звертали ви увагу, наскільки місцеві — кияни, або черкасці, якщо акція в Черкасах, — долучаються до неї?
Так, насправді в Черкасах ми також беремо участь і бачимо, що кожної неділі рідні військовополонених, а також місцеві люди збираються, підтримують, бачимо, як на це реагують люди, які проходять, чи проїжджають повз. Ми відчуваємо підтримку і вважаю, що це важливо: не забувати, нагадувати і привертати увагу нашого суспільства.
А звідки ви черпаєте інформацію, як поводяться з українськими військовополоненими в Росії, в якому вони там стані?
Після кожного обміну ми дізнаємося від побратимів, де хто кого бачив, які умови перебування, яке ставлення. І при тому, що військові, які повернулися з полону, достатньо стримано про це розповідають, але навіть з того, що вдається дізнатися, вже можна зрозуміти, що це не людські умови, це не людське ставлення, це просто катівня. Російський полон – це катівня.
Дмитре, ви говорите сам, що всюди, де тільки можливо, намагаєтеся бути голосом військовополонених. І от, зокрема, ви виступали на акції в середмісті Сієтла, також розповідали про полонених азовців в інтерв'ю "Голос Америки". Розкажіть, де ви ще бували за кордоном на таких акціях?
Мене запросили на молитовний сніданок до Вашингтону, де я мав змогу виступити на підтримку військовополонених. Взагалі, я є частиною спільноти "Оленівка" (об'єднала людей, чиї рідні пережили теракт в Оленівській колонії). Я зробив банер, на якому був QR-код з посиланням, щоб кожен зацікавлений міг перейти за цим посиланням і дізнатися, що сталося в Оленівці.
Це жахливий злочин в наш час. Я мав можливість виступати на молитовному сніданку, тобто бути голосом полонених. По завершенню молитви, яку ми виголосили на підтримку тих, хто залишилися в живих, до мене підійшли журналісти з "Голосу Америки", сказали, що їх дуже розчулила історія про те, як росіяни вбивали беззбройних людей.
В Сієтлі також був захід до третьої річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну. І це так зворушливо, коли багатотисячна група людей збирається на підтримку. Були присутні сенатори, конгресмени. Ми досить довго стояли на центральній площі Сієтлу з плакатами на підтримку України: молилися, виступали і весь цей час йшов сильний дощ. Проте люди не розходилися, навіть ті, у кого не було парасольок. Це було насправді дуже зворушливо… Хода спочатку, а тоді такий захід з виступами українських співаків, політиків, священнослужителів, капеланів. Я там також мав змогу наголосити на проблемі повернення додому наших полонених, зокрема, важкопоранених.
Як іноземці взагалі реагують на такі акції? Як вони реагують на інформацію про війну в Україні?
Більшість людей, кого я зустрічав, були щирі у своїй підтримці, з великою повагою до українців, з підтримкою українського народу. Вони розуміють, де є чорне, де є біле, хто агресор, хто захищається і немає напівтонів. Світ розуміє, хто є агресор, хто є нападник і хто захищає свою землю.
А чи бували такі випадки, що вам, можливо, довелося чути якісь негативні посили, якийсь скепсис стосовно ваших дій, стосовно України, російсько-української війни, яка за кордоном всіх, нібито, вже втомила?
Насправді не пригадаю таких випадків. Безумовно, на початку війни було більше підтримки, більше інформаційного розголосу, але людей, які висловлювали б скепсис, чи ставилися з недовірою, мені не довелося зустріти.
Дмитре, поговоримо про вас і про вашого брата Романа, який зараз в полоні. Ваше рідне місто Авдіївка?
Так.
Скільки часу ви там прожили? Ким ви і ваш брат були в цивільному житті?
Я жив в Авдіївці 33 роки, після чого переїхав в місто Донецьк. Впродовж 17 років до війни, яка почалась в 2014 році, був священнослужителем церкви в Авдіївці, в Донецьку.
Мій брат був менеджером в одному з відділів "Донбас Арени". Війна 2014 року застала мою родину в Донецьку, ми жили поблизу Донецького аеропорту, а мої батьки разом із братом мешкали в Авдіївці. Тому моя родина і родина моїх батьків виїхали на Черкащину. Дуже вдячні людям, які тут мешкають: нас щиро прийняли, ми це відчули. Для нас Черкащина стала як вже друга батьківщина.
Дмитре, а як часто ви пригадуєте рідну Донеччину і чи мрієте туди повернутися?
Пригадую. Насправді пригадую, як почалося повномасштабне вторгнення і почалися бойові дії в Авдіївці. Кожна вуличка, де були бої, — вона мені знайома: це моє дитинство, моя юність. Так багато пов'язано з цим містом і все зруйновано, все. Рідні вулиці, дитячий садок, школа, місце, де відбувалося наше весілля, місце, де народилися наші діти, навіть місце поховання наших дідусів і бабусь — все зруйноване. Тому для мене Авдіївка залишилася лише в спогадах. Тієї Авдіївки вже немає, це лише історія. Я не планую і не мрію туди повернутися, тому що це вже буде інше місце, це вже будуть інші люди та інша історія.
Росіяни сказали, що вони прийшли туди захищати російськомовних. Чи бажаєте ви щось сказати росіянам, чи це не має сенсу?
Я народився в Донецьку, вчився російською, мислив, відчував, але це ніколи мені не заважало ідентифікувати себе, як українця. Я завжди знав, що це Україна: географічно, історично, територіально, ментально. І коли в 2014 році були всі ці наративи з приводу мови, я розумів, що це спекуляція. Я українець з Донбасу.
Як ваш брат Роман опинився у лавах захисників України? Це було після 2014 року, тобто до повномасштабного вторгнення?
Так, ми були вимушені залишити нашу рідну домівку, трішки поневірялися по світу в пошуках безпечного міста. Пожили в Маріуполі, але там також були обстріли поряд і ми зрозуміли, що нам треба десь їхати далі. Тоді брат Роман вирішив захищати Україну, тому що якось він сказав: "Мене вигнали з моєї хати, а я буду сидіти вдома?". Тому ще в 2014 році він став частиною добровольчого батальйону "Донбас", ідея створення якого була, щоб бійці цього батальйону були саме з Донеччини.
Як Ваш брат опинився у лавах підрозділу "Азов"? Коли це трапилося?
Я думаю, що ця історія пов'язана з його побратимом, лікарем Маріупольського військового шпиталю, до того він був лікарем в батальйоні "Донбас". Вони разом евакуйовували і рятували життя трьохсотим, і, наскільки я пам'ятаю цю історію, він запросив брата долучитися до лав бойових медиків. Після переходу до "Азову" він також покликав мого брата Романа до "Азову". Це були 2018-2019 роки.
Де вас і вашого брата Романа застало повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року?
Я був на Черкащині. Мій брат був у маріупольському гарнізоні, місце розташування якого було в Маріуполі. Тому в п'ятій ранку він мені відправив смс-повідомлення: "Почалося, моліться…".
Це був комбінат "Азовсталь"?
Це було місто Маріуполь, але згодом кільце стискалося, вони переміщувалися і з порту, і з заводу Ілліча (Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча) і, зрештою, всі опинилися на "Азовсталі".
Чи виходив протягом цього часу брат з вами на зв'язок?
Не часто, але була така можливість, ми спілкувалися. І це було дуже важливо для мене, для моїх батьків. Мені треба було знаходити слова підтримки, і кожного разу, коли ми отримували смс, я показував батькам і говорив: "Рома живий, з ним все добре".
Чи пригадуєте ви останнє смс-повідомлення від брата?
Коли 16 травня з комбінату "Азовсталь" вивели і винесли важкопоранених, брат мені зателефонував і сказав: "Ти бачив, що сьогодні вже перші люди почали виходити в полон? Я хочу, щоб ви не переживали, ми також завтра будемо виходити. Тому хочу, щоб ти запевнив батьків, що все добре, ми через три-чотири місяці будемо вже вдома. Це почесний полон, ми не здаємося, ми виконуємо наказ нашого командування. І тому прошу, щоб ви не переживали, ми будемо виходити", — сказав мені Роман.
Коли вони потрапили в Оленівку, іноді у нас також були спілкування, вони знаходили можливість зателефонувати і, хоча б коротко, поспілкуватися. Це було дуже радісно і для мене, і для батьків почути голос Роми. Аж поки не стався теракт 28 липня.
Коли стався теракт в Оленівці в ніч із 28 на 29 липня 2022 року, як ви дізналися про цю подію і як ви дізнавалися інформацію про свого брата?
Друзі мені надіслали повідомлення в телеграм про те, що відбулося. Я, перш за все, поїхав до батьків, щоб одразу підтримати їх. Це був удар, стрес, ми не знали, чи він живий. Але того ж дня, або наступного мені надіслали смс. Побратим Романа з Оленівки сказав, що Рома, важкопоранений, його відправили в Донецьку лікарню. І тоді ми побачили списки загиблих в тому бараці і списки важкопоранених, які виставила Росія. В тому списку важкопоранених також був мій брат.
Чи знаєте ви про характер його поранення, в якому він стані? Тому що, наскільки ми знаємо, він, будучи сам важкопораненим, надавав допомогу своїм побратимам.
Я дізнався про це вже згодом, після першого обміну, коли повернулися наші полонені. І один із них — лікар, з яким Рома, сам маючи поранення, надавав допомогу іншим пораненим. І, як сказав мені цей лікар, Рома був крайнім, кому він надав медичну допомогу, закинув його на камаз, аби відправити в лікарню. Я особисто з ним спілкувався, запитував про характер поранення. Він сказав, насправді багато чисельних поранень, але є два важких в ноги. Чи була надана медична допомога повноцінна — я не можу сказати. Але ми знаємо, що це жахливі умови перебування і жахливе нелюдське ставлення до наших поранених.
Чи відомо, де зараз перебуває Роман?
Станом на 31 грудня 2024 року СБУ повідомило нам, що він перебуває в місті Торез, в колонії. Є така інформація, що багатьох звідти вислали в Сибір, в Алтайський край. Тому достеменно нам не відомо місце його перебування на цей час.
Дмитре, а що ви думаєте про причину теракту в Оленівці? Я знаю членів родин військових, які там загинули, які розповідали, що їх навмисне розбили на певні групи, аби спрямувати удар на тих, які перебували в конкретному бараці?
Я підтверджую і погоджуюся з цією думкою, що їх навмисне зібрали в цей барак. І саме для того, щоб їх вбити, зімітувавши приліт української РСЗО. Тому це цинічний вчинок — беззбройних людей вбили. Цьому немає ніякого виправдання і пояснення.
Не так давно почали обмінювати азовців. Як гадаєте, які є перспективи з приводу повернення Романа найближчим часом? Чи є він в списках?
Декілька людей були повернуті. І ті, зокрема, які були поранені в Оленівці. Але після того, як командування (полку НГУ "Азов") було звільнено і вони повернулися з Туреччини в Україну, протягом півтора року не було жодного азовця в обмінах. Тож, боротьба триває. Ми, рідні полонених, надсилаємо запити, листи, намагаємося зустрітися із впливовими людьми, які могли б вплинути на процес обміну. Думаю, що керівництво держави теж робить свою частину, але ми бачимо, що в обмінах є різні військові формування. Навіть крайній (станом на 3 червня 2025 року), де повернули тисячу людей. Жодного азовця там не було. Тому боремось самі, як можемо.
Що вам дає сили наразі триматися?
Я вірянин, я капелан, тому, звісно, допомагає моє спілкування з Творцем. Пророк Ісая сказав такі хороші слова: "Ті, хто надію складають на Господа, вони відновлюються з сили і підіймають крила, немов ті орли". Тобто, коли ти втомлений, приходиш в спілкуванні до Бога, то відчуваєш, що насправді це відбувається.
Мені також допомагає розуміння, що як би мені не було важко, моєму брату набагато важче. І він тримається, тому ми маємо триматися і боротися за них.
Мій брат дуже скромна людина. За 10 років війни про нього немає в жодному інтерв'ю, в жодній публікації. Він не був військовим, але в нього є така воля до перемоги і прагнення захищати, тож, я дуже сподіваюся, що він незламний і досі.
Про що ви мрієте?
Безумовно, про повернення, про зустріч. Я дуже хочу, щоб мама дочекалась. Мій батько, на жаль, вже не дочекався… Мрію обійняти, мрію провести ще час разом, пожити разом. Також мрію про невеличке турне Україною для психоемоційного розвантаження.
Коли він був на "Азовсталі" в дуже скрутних обставинах: не було ні їжі, ні води, ні боєкомплекту, ні медичних засобів, та ще й у повному оточенні й невідомості, він мені сказав: "Коли ми вийдемо, чи зміг би ти допомогти нам з обладнанням?". Кажу: "Так, звичайно". Я розумів, що вони так спілкувалися заради того, щоб мати надію на те, що життя продовжиться. Я тоді підтримав його ідею і кажу: "Знаєш, тобі в цьому році виповнюється 40 років і я б хотів на день народження подарувати тобі мотоцикл". Це була братова мрія. Я навмисне це озвучив, щоб він розумів, що після полону, після війни, життя продовжується. Я знаю, що коли мій брат повернеться і побачить, що його тут чекали, це дасть йому сили.