До повномасштабної війни черкасець Віталій Турик працював верстатником. Проте у лютому 2022 року став добровольцем. У складі 156-го окремого батальйону 118-ї бригади тероборони імені отамана Лютого-Лютенка воював у Попасній. Понад два роки і вісім місяців пробув у полоні, поки 30 грудня 2024 року його не обміняли.
Нині Віталій звільнився зі служби та розповів Суспільному про своє життя після полону.
У полон Віталій потрапив після Великодня у 2022 році. Перед цим встиг привітати рідних зі святом:
"24 квітня у 2022 році був Великдень, ми в ніч виходили вже. Вдень перед виходом нам сказали подзвонити додому, попрощатися з рідними, бо не факт, що повернемося. І таке було поздоровлення моїх рідних на Великдень".
Російського полону остерігались, адже часто чули про жорстокість росіян до військовополонених, розповів Віталій:
"Наскільки нам пояснювали тоді, що краще в полон не попадати, тому що там будуть сильно знущатися. І якось так вийшло, що у нас закінчились боєприпаси і ми попали в полон. Скурили останню цигарку на двох, і — все".
До початку повномасштабної війни Віталій не був пов'язаний зі Збройними силами :
"Я не був учасником АТО, я взагалі в армії не служив, я був не військовозобов'язаним. Не знаю, для мене це було, наче, як в кіно. Спочатку ми перебували територіально у місті Черкаси, були на блокпостах, а потім поїхали в Попасну".
Під час перебування на фронті все відбувалося на адреналіні, не хотілося і їсти, розповів ветеран:
"Там не дуже хотілося їсти, але там практично нічого не було. Єдине, що пам'ятаю ми з собою взяли, — це вафельки. Вафельками перебивались трошки".
За час перебування в російському полоні змінилася думка щодо служби в ЗСУ, розповів Віталій. Нині він хоче провести час з родиною:
"Спочатку рахували в днях, потім в місяцях, потім в роках. Спочатку, коли я попав в полон, перші, мабуть, шість місяців, я думав, що я повернусь, якщо мене поміняють за пів року, я повернусь воювати. А далі все більше і більше мені не хотілося.
"За ці два роки і вісім місяців розмови були про все, абсолютно про все – про те, як тут живеться, про те, що ми будемо робити, коли нас поміняють, про те, хто де воював, хто в якій бригаді, хто скільки патронів потратив. Розмови були різні".
"За сім'єю я дуже сумував всі ці два роки, вісім місяців. Дуже сумував, діти повиростали мої. Це думаю, треба сказати дякую дружині, що діти мене не забули. Вони мені показували відео, коли в мене був день народження. Вони пекли тортики і вітали мене, коли я був відсутній. Це було дуже круто".
За словами Віталія, нині він займається лікуванням та оформлює документи:
"Зараз я прокидаюся у вісім годин, відводжу інколи дочку в садочок зранку, потім, якщо є якісь питання паперові їжджу вирішувати по інстанціях, або зуби в основному зараз лікую".
Віталій додав, що багато часу доводиться проводити в чергах для оформлення документів:
"Бюрократія та, що була 2022 році, вона й залишилась. Мені, наприклад, важко з цими паперами в будь-яку лікарню я заходжу і кажуть – «підіть в той кабінет, підіть в той». Блін, та думаєш, – хіба я повинен ходити? Це ж все електронно, чого я повинен ходити? В будь-яку службу заходиш так само. Бувають моменти, коли, так, дійсно розумію, що ти військовослужбовець чи військовополонений, люди розуміють ситуації, дуже швидко допомагають, і це взагалі дуже приємно".
За словами Віталія, він поступово адаптується до цивільного життя:
"Буває, виходжу до Дніпра, посиджу сам пів годинки і вертаюсь додому. Думаю, як красиво в цьому місті, давно не бачив таких краєвидів, зараз зеленіє. Оце життя, що тут, вільне життя – прекрасне.
Тут у людей все є, і вони не вірять, я думаю, в те, що в тебе можуть це забрати. Просто ту саму їжу, воду, волю. Я досі не можу звикнути, що я цивільний. Як в магазин ходжу, то забіг і вибіг з нього, щоб там довго не знаходитися, тому що там дуже багато людей".
Деталі про перебування в полоні розповідає лише найближчим людям, додав Віталій, адже не всі можуть це зрозуміти:
"Взагалі, коли мене питають про полон, то я не всім розказую. Не кожен має право це чути. Я розказую те, що зі мною відбувалося тим людям, які мене зрозуміють. Тобто можу побратимам розказати, дружині, і все".
