Військовослужбовець 118 ТРО з Черкас Ігор Безкровний виконував бойові завдання на Сіверському напрямку. Там отримав поранення й ампутацію правої ноги. Пережив 25 оперативних втручань, став на протез і, попри всі випробування долі, мріє захищати українське небо.
Що його мотивує та як не зневірився попри все, Ігор Безкровний розповів в інтерв’ю Суспільному.
Ви стали на захист України в перший день повномасштабного вторгнення. Чи можете пригадати, як це було?
Так, таке не забуваються. Звичайно, був шок. Став біля вікна, подумав, набрав всі вільні місткості водою, бо передавали, що можливі аварійні відключення. І поїхав до військкомату. А там направили в 118-ту бригаду. Мене записали і відправили отримувати амуніцію. 25 лютого отримав зброю, 26 — провели перший тренінг. 27 лютого виїхали до аеропорту черкаського нашого, тримати оборону, тому що очікували десант спочатку, на щастя, його не було, а замість десанту почалися ракетні обстріли.
Чому ви прийняли рішення йти у військо, коли розпочалася війна?
Я не уявляв, що в моєму місті, поміж моїх друзів, родичів, родини, будуть переміщуватися росіяни. Це не вкладалося в голові, тут вже не було інших думок. Прийшла думка така, що загину, то загину, так і буде. Чогось отак, знаєте, в голові промайнуло і десь полетіло.
Чи мали ви військовий досвід?
Ні, строкову військову службу, на жаль, не проходив, хоча й дуже хотів, але були деякі обставини свого часу, через які не довелось. Але що стосується самої військової справи, наприклад, я мисливець, добре володію зброєю, і володів нею до війни, і розуміюся також в теорії. Коли видали калашмат (ред. – автомат Калашникова), вже тоді потихеньку, перші рази, звичайно, руки обдерті були, тому що багато частин виступаючих, незвично, але потім призвичаївся, коли настав час перших стрільб, не було ні заминки, ні страху якогось.
Ви несли службу на Сіверському напрямку, так?
Так. Бахмутський район. Ну і зараз там, на жаль, теж йдуть постійні бої, гинуть хлопці. Коли ми у 2023 році прибули туди, ми, відповідно, почали виконувати бойові завдання. Основна задача наша — це прикриття піхоти, тому що міномети — це, скажімо так, хоч і, як дехто каже, це вже минуле сторіччя, але ні, не зовсім. Міномет може спрацювати там, де ні один інший вид озброєння не спрацює. І за укриття. Тобто ми не бачимо ворога, але ми по ньому досить влучно б'ємо. Звичайно, завдяки коригуванню зі сторони безпілотних літальних апаратів. Ми працюємо в команді, дивимося один за іншим, за побратимами, щоб якось так склалося, що вже ми як один організм працювали.
Що вас вразило на передовій?
Випалена земля. Знаєте, коли вона після вибухів, після вогню стає такою. Це, мабуть, не пояснити. Багато і на полях, і в тих місцях, де в нас були бойові позиції, російських предметів військового побуту. Трошки раніше там були росіяни. Їх вибили звідти, але залишились сліди їхньої присутності. Нас попереджували, що не варто нічого не чіпати.
Який бій Вам запам'ятався?
Більше пам'ятаються такі моменти, коли по засобу зв'язку кажуть, навіть не кажуть, такий крик: "Хлопці, влучання! Попали! Та ви що!". Це прямо відчуття такого піднесення, що ми попали.
Скільки часу ви могли перебувати на позиції під час виконання бойового завдання?
Різні графіки були. Ми заїжджали на сім днів, інколи на десять днів. А що стосується виконання саме бойових задач, тут не було якихось меж.
Що не давало вам опустити руки?
Щоб не допустити сюди ворога. По можливості завдати йому максимальних втрат. Ну і, звичайно, це колектив побратимів, тих людей, з ким мені під час повномасштабного вторгнення довелось познайомитись.
Ви отримали поранення у серпні 2024 року. Як це відбулося?
Я тоді вів автомобіль, ми виходили з позиції, ми відпрацювали. І це, мабуть, не вибух. Це такий сильний металічний стук. Машину перекинуло, ноги вивернуло. Зразу зрозумів, що ситуація не дуже хороша. Побратими також були поранені осколками. Контузія була, але без важких поранень. Мені не пощастило найбільше. І, знову ж таки, велика вдячність хлопцям. Витягнули оперативно, затягнули у бліндаж старий. При цьому обстріл не вщухав. І дочекалися евакуаційної групи.
Також велика подяка медику, тому, який витягував, і водію. Хлопці взяли, а воно боліло дуже. Один одну ногу взяв, другий — другу. Я ухопився за ще одного побратима, лежачи. І так долетіли. Потім вже вкололи знеболювальні, почали реанімаційні заходи. Медик розрізав швидко одяг на руці, поставив крапельницю. Хотілося б скоріше, звичайно, щоб все загоїлося, але маємо те, що маємо.
Скільки часу ви провели в лікарні після поранення?
У мене було близько 25 операцій, якщо я не помиляюся. У Києві провели ампутацію. На другій нозі скріпили кістки титановими пластинами, забігаючи наперед, які не прижились. Потім їх довелося прибирати вже в Черкасах. Думали, що піде процес загоювання, але пішов процес ускладнення. Зняли пластини, поставили апарати зовнішньої фіксації. І вони були аж до лютого 2025. Потім ми їх зняли і наклали один гіпс на тиждень. І зараз у мене скочкастЖорсткий полімерний бинт (штучний або пластиковий гіпс), який використовується для фіксації пошкоджених різними травмами ділянок тіла. Плюс у тому, що можна натискати на нього, ставати. Якщо звичайний гіпс може зігнутися, на цей можна робити тиск.
Ви вже маєте протез, як його отримали?
Так, це перший протез тренувальний. Хлопці оперативно зробили і супроводжують. Далі буде постійний протез і ще купальний.
Коли ви повернулися додому після лікарні, звикали до нової реальності? Чому вам довелося вчитися?
Знаєте, як воно буває, коли ти здоровий, не помічаєш елементарних речей. Наприклад, закрити двері, зачинити, взяти зубну щітку, зубну пасту, почистити зуби. Тут, звичайно, проблеми з цим є. Але я знав, куди я йшов, я знав, які можуть бути наслідки.
Хто вас підтримує вдома?
Батьки, колишня дружина, донька підтримує. Друзі, побратими приїжджають постійно, коли є змога. Дзвонимо по відеозв'язку. Люди не забувають, я стараюся не забувати також.
Чи, можливо, була у вас думка повернутися до військової служби?
Звичайно, я хочу повернутися. Я, скажімо так, наскільки звик. Не буду казати за всю армію, а за свій підрозділ, з котрим ми починали. Це наче інша планета. Хотів би повернутися. Куди візьмусь, звичайно. Тут уже я не диктую умови.
Ким би хотілося працювати у війську?
Оцінюючи свій стан, розумію, що, мабуть, в роботі ППО був би непоганий результат. Збивати оцих літальних недругів наших. Чим хлопці й займаються. Встану на ноги, і там вже буде видно.
Що для вас зараз є мотивацією?
Ну, якесь хоч невеличке планування на майбутнє, про щось думати, про щось мріяти. От заживе нога — навчусь їздити вже з протезом, автомобіль навчусь водити. Через те, що я водій, для мене це критично важливо, щоб знову відновити водійські навички свої. Як мінімум на автоматичній, може потім вийде і на механічній, це вже буде видно. Головне – мати сенс життя. Для мене це, наприклад, моя сім'я, моя дитина, мої рідні, мої близькі, батьки, друзі. Ну, розумієте, так? Все буде добре. Головне — в моєму випадку стати на ноги.
