77-річний Василь Марченко працює в газеті "Черкаський край". Він — один із найстарших журналістів області. Не користується смартфоном чи ноутбуком, а його робочі інструменти, — блокнот, ручка, кнопковий телефон і кілька десятків набутих роками контактів фермерів та селян.
Головна тема газетяра — аграрна. Він пише про те, як сіють, жнивують та з якими проблемами живуть люди в селі. З нагоди Дня журналіста, який відзначають 6 червня, він поділився секретами своєї роботи з Суспільним.
Не з кави, а з букета півоній — так колись починалися літні робочі ранки в редакції, розповів пан Василь. Втім, так було колись, зараз все інакше:
"Тоді я їх часто привозив у редакцію. Тоді більше працювали, зараз — менше. Немає коли ставити їх і любуватися".
Нині пан Василь пори вік продовжує працювати в редакції обласної газети "Черкаський край" — у штаті:
"Я працюю у штаті, не за угодою. Не легко, не просто — вік дає про себе знати, але попри все є бажання працювати і ще трохи є сили Від реалій життя нікуди не дінешся і вони, ясна річ, впливають".
До обласного центру з рідної Сигнаївки у свої 77 пан Василь дістається попуткою. Сто метрів своїм городом і сто сусідським — і він на трасі. Іноді підвозять знайомі.
"Я проїхав — і в мене вже є картинка, що в якому районі робиться, яка ситуація, де жнива почалися, а де зволікають, де дощ був, де не було, де померзло, де живе", — розповів він.
У штаті редакції обласної газети "Черкаський край" Василь Іванович працює вже дванадцятий рік. Його тема — аграрна. Він пише про посівну, косовицю, фермерів та селян.
А журналістом, розповів, став із благословіння письменника і журналіста тоді ще "Черкаської правди" Василя Симоненка:
— Ви, кажу, що, кореспонденти?
— Так!
— А звідки?
— Ось із цієї газети.
— А як вас звати?
— А тебе як?
— Василь.
— Ну і мене Василь.
— А як же ваше прізвище?
— Симоненко!
Для мене це було…я був дуже здивований — живого журналіста побачив.
— А ти пробував писати?
— Ні, не пробував.
— А ти спробуй! Не святі горшки ліплять.
Перед тим, як сідати за роботу, пан Василь вітається з колегами:
"Треба привітатися як годиться і побажати всіх гараздів і благополуччя:
"Радий бачити на ходу й при здоров'ячку найкомп'ютерніших і найграмотніших людей і низько гепаю їм чолом. Я так кажу, бо я геть не комп'ютерний".
Фото з полів, бриль, а ще — уламки снарядів із прифронтових територій — пан Василь провів екскурсію своїм кабінетом. Ані комп’ютером, ні ноутбуком він не користується.
Гаджети накриті рушником:
"Пилюка і на рушникові і на комп'ютері. Я ним не користуюся абсолютно. Блокнот — це обов'язково. Телефон звичайний. На фронті його мацають, а він же ж простенький — кнопочки".
Із 2014 року журналіст їздить до прифронтових територій разом із волонтерами. Там фотографує та пише.
"Одного разу я без волонтерів поїхав на Донеччину, коли зустрічали своє свято фронтовики операції Об'єднаних сил. Мені видали броник. Плити в жилетик вставляються, дві планки. Слава Богу, що дві планки «Преса» від'ємні — на липучках. Я до цього одягав «Преса», але після того, як кількох журналістів із дрона поранили, убили, я став маскуватися під звичайних бійців у пікселі".
Головна редакторка "Черкаського краю" Тетяна Калиновська розповіла: на початку її журналістської кар’єри саме пан Василь був одним із прикладів для початківців:
"Василь Іванович на зорі своєї журналістської діяльності працював у маньківській і шполянській районних газетах, звідки починала свій творчий шлях і я. У маньківській газеті про нього ходило багато легенд. Хоча він не був такою легендою як зараз, але і тоді говорили про те, як він спілкується з керівниками аграрних підприємств, як його поважають селяни у кожному колгоспі".
За словами пані Тетяни, Василь Марченко — "класичний" журналіст:
"Він не визнає диктофонів та інших електронних приладів. Пише в блокнот, спілкується з людьми наживо — усе по класиці журналістики".
Героїня однієї з майбутніх матеріалів пана Василя — переселенка з Луганщини, яка засадила свій город лавандою. До її господарства треба добиратися своїм ходом.
"Редакційна машина не їздить по області, добиратися треба своїм ходом: автобусами, попутками. Інколи буває рейс, яким хочеш повернутися, поїхав на Уманщину — а його нема", — розповів журналіст.
"Набір журналіста" у пана Василя завжди з собою:
"Блокнот у кишені, ручка у кишені, і фотоапарат у кишені".
Йдучи садибою господині — фотографує.
З журналістом, розповіла пані Євдокія, познайомилася на ринку, коли продавала свої квіти:
"Я продавала кущики-сухостої у Черкасах. Він до мене підійшов, почав розпитувати, уважно слухав".
Тоді ж домовилися за майбутнє інтерв’ю.
За майже шість десятків років роботи в журналістиці, розповів Василь Іванович, навчився не лише невимушено спілкуватися з людьми, а й бачити їх наскрізь.
"Те, що у блокноті записано, — мізер. Це все аналізуєш, думаєш, у який бік розвивати тему. Головне — без зайвих прикрас. Слово до слова — щоб пасувало".
Після робочого дня пан Василь повертається додому — до Сигнаївки. Розповів: працюватиме, скільки стане сил, бо ж писати та спілкуватися для нього — це більше, аніж просто робота.
