Родина зі Звенигородки має грушевий бізнес. Починали справу у 2013 році — висадили кілька тисяч саджанців. Нині ж мають 35 тисяч грушевих дерев, з яких збирають до двохсот тонн урожаю.
Вирішили зайнятися цією справою, бо мріяли смакувати фруктами з власного саду і працювати на своїй землі, розповіла Суспільному фермерка Юлія Петрова.
Зі слів пані Юлії, справу починали із чотирьох тисяч саджанців:
"У нас взагалі було пусте поле. Починали ми десь із чотирьох тисяч саджанців і за п'ять років маємо уже близько 35 тисяч дерев — приблизно 12 гектарів".
Коли тільки починали вирощувати груші, не мали ані досвіду, ані спеціальної освіти, пригадала фермерка:
"У мене, у нашої сім’ї немає сільськогосподарської освіти. Нам любов до цієї праці прищепив батько мого чоловіка, Євгеній Віталійович. Він уже багато років займається вирощуванням вишень, яблунь, полуниці, малини. Він давав нам поради, допомагав, і так це у нас все почалося. Груша — це наша любов. В Україні частіше займаються яблуками, а груш реально дуже мало. У Черкаській області теж багато яблуневих дерев. Тому ми хотіли щось таке незвичайне".
Нині в саду фермерів зростає чотири сорти груш. Першою була груша "Листопадова", розповіла пані Юлія:
"Взагалі ми навіть не могли собі уявити, що «виростемо» до чотирьох сортів груш: «Рікс», «Марія», «Яблунева» і «Ноябрська» (Листопадова - ред.) — це зимові сорти. Грушка – це такий фрукт, який потребує більше знань і досвіду. Маленькі тонкощі теж мають значення".
До прикладу, одним із викликів для фермерів стала боротьба за урожай з маленьким метеликом, від яких потерпають грушеві дерева:
"Груші дуже вибагливі до шкідників, є такий метелик — медяниця, який став дуже великою проблемою, ми не знали, що з ним робити. Але і це побороли. Зайців теж багато, ми опудала щороку виставляємо. Загалом це тяжка праця. Однак потихеньку-потихеньку і все виходить".
За словами пані Юлії, у їхньому господарстві на постійній основі працюють четверо-п'ятеро людей. Одна з них — Тетяна Ляпун, розповіла, чим займаються нині:
"Зараз в садку встановлюють крапельний полив. Він потрібен для того, щоб кожне деревце отримало певну кількість вологи. Є маленькі деревця, яким по два роки".
Тетяна додала, що старішому саду — сім років.
"Як тільки сходить сніг — ми починаємо працювати. Перше, що ми робимо, — це проводимо обрізку. Задля того, щоб дерево заклало плоди і був гарний урожай. Ця робота тяжка, клопітлива. До кожного деревця треба окремий підхід, в кожне треба вкладати душу. Тільки обрізали, уже дивимося — а квіточки розпустилися. Квіточки відійдуть — будуть плоди. І тоді будемо тільки спостерігати, як вони більшають".
Важливу роль у формуванні урожаю відіграють бджоли, розповіла власниця саду:
"Щоб був хороший урожай — треба бджілки. Вони повинні вилітати при вищій температурі. Але зважаючи на те, що весна коротка і не тепла, вони не долітають, можна так сказати".
Через те, що весни на Черкащині не завжди теплі, бджолам знайшли заміну, додала пані Юлія:
"Ми були на одній виставці і там приїхали люди, які займаються джмелями. І ми купили 12 сімей. Тому що джмелі працюють і запиляють при низьких температурах, і вони роботящі. Сподіваємося, що цього року в нас буде більший і кращий урожай. Позаминулого року була тепліша весна і ми зібрали близько 200 тонн, а торік — на 20-30 відсотків менше, десь 160 тонн".
На збір урожаю фермери запрошують друзів:
"У нас багато друзів, які приїжджають на збір урожаю. Тоді дуже весело: ми ходимо великим натовпом. Коли грушка висить на дереві, її треба брати в рукавицях. Для збору урожаю ми всім роздаємо рукавиці".
Така колективна праця подобається фермерам, додала Юлія, тож до роботи запрошують дітей, аби прищепити любов до справи. А плоди, які впали, не викидають — переробляють на сік.
Робота в саду — це не лише бізнес, а й спосіб розслаблення та своєрідний заспокійливий засіб, пояснила Юлія Петрова:
"Мені дуже подобається тут просто гуляти. Іноді приїжджаєш після міста, приходиш, дивишся, як ці деревця цвітуть — і на серці стає спокійно. Коли почалася війна, вся наша сім'я нікуди не їхала. Ми жили в Київській області, а на Черкащину переїхали до батьків мого чоловіка і тут також працювали. Усі груші на початку війни ми роздали — у дитячі будинки, пенсіонерам".
Юлія додала, що у неї є мрія — аби діти в Україні мали змогу споживати власний якісний продукт:
"Треба жити, це ж наша Україна. Ми її дуже любимо і віримо, що все буде добре. Моя мрія, як мами, — я б дуже хотіла, щоб наші українські дітки їли нашу українську сільгосппродукцію, а не те, що з Європи приїжджає".
