"Щоночі переглядаєш фото трупів і намагаєшся по пряжці ременя дізнатися, це твій чоловік чи не твій".
У лютому 2025 року у гарнізонному соборі в Черкасах попрощались з ексначальником управління у справах сім'ї, молоді та спорту Черкаської ОДА Максимом Зеленським. Поховали захисника майже через три роки після його загибелі. До цього вважали зниклим безвісти.
Увесь цей час його дружина Олена Зеленська шукала свого коханого — по відео та списках з полоненими, у телеграм-каналах. Про роки очікування та те, чому важливо підтримувати родини, чиє життя нині в режимі "безвісти зниклий" — розповіла Суспільному.
"Він пішов, щоб до мене не прийшли"
За словами пані Олени, її чоловік був цілеспрямованим і завжди працював на результат:
"Він багато років був на державній службі, багатьох людей знав. Постійно розвивався, працював над собою, дізнавався щось нове. А ще був дуже цілеспрямованим і любив бачити результат своєї праці. У нас вся сім'я така".
У 2005 році став заступником начальника управління у справах сім'ї, молоді та спорту Черкаської обласної державної адміністрації, а згодом очолив це управління. З того часу багато чого змінилося:
"Він отримував задоволення, коли бачив, що молодь контактна, хоче розвиватися, досягає чогось. Якщо дивитися на те, в яке управління він прийшов у 2005 році, і на те, яким воно було на той момент, коли він пішов звідти, це було десь у 2020 чи 2021 році, то це дві зовсім різні структури. І саме він приклав до цього багато зусиль — сприяв розвитку дитячих і спортивних організацій, впроваджував різні програми".
Із родиною Максим Зеленський об'їздив всю Україну, розповіла пані Олена. Багато бував і за кордоном.
"Ми одружені із 1997 року. У 2022 році 14 лютого була 25-та річниця. Ми за ці роки багато де побували. Маємо дуже багато друзів, кумів, які постійно збиралися у нас. Він любив компанії, постійно щось затіював, хотів, щоб усі навколо нього були щасливі".
До 24 лютого 2022 року життя йшло своїми темпами. Початок повномасштабної війни змінив усе:
"У нас із ним такі стосунки були, що ми могли не говорити, а тільки глянути один на одного — і нам все було зрозуміло. Тому коли він зібрав рюкзак, взяв із собою сина, кума і поїхав записуватися в ТрО, в мене не виникло жодних питань".
Сина, якому на той час було 20 років, у тероборону тоді не взяли, пригадала пані Олена, — бо не мав військової підготовки і досвіду. А чоловік, додала, того ж дня зібрав рюкзак, у який поклав найнеобхідніше, і пішов.
На питання, чи радився з нею, відповіла лаконічно:
"У цьому не було потреби. Так мало бути. Він робив суто чоловічі вчинки. Пішов, щоб до мене не прийшли, щоб до його родини не прийшли і у віконечко не постукали".
"Казав, що там тихо"
На момент, коли вступив до лав тероборони, чоловік теж не мав військового досвіду, розповіла пані Олена. Всьому навчався вже на службі.
"Він мені не багато розповідав де, що і як. На той час про це практично не говорили. Я знала, коли він склав присягу, знала, коли він змінив посаду, коли його підвищили у званні. Ще я знаю, що він навіть у ТрО був організатором, як і завжди по життю, займався облаштуванням добробуту побратимів. Воду провести, якісь там кушетки в бліндажі поставити — все вирішував".
Згодом черкаські тероборонівці поїхали на Луганщину — в Попасну:
"Сказав мені: "Я їду". Попросив, щоб привезла речі. Питала куди їдуть, то відповідав: "Ми не знаємо". До останнього не казав мені куди. Мабуть, так оберігав. Але я знала, що вони зупинилися в Павлограді. Сподівалася, що алишаться там, бо вони ж ТрО".
Однак потім поїхали далі.
"Зупинилися спершу в Лисичанську, а потім він уже написав мені, що вони заходять у Попасну".
Останній раз подружжя спілкувалося на Великдень, 24 квітня 2022 року:
"Можливо, він розумів, що щось буде не так, але нічого особливого не казав. Поводився як справжній чоловік, виважено. Він взагалі намагався ніколи не виявляти надмірних емоцій, щоб не турбувати родину і не викликати зайвої паніки. Але по фотографіях, які я бачила того дня у фейсбуці, вже було видно, що щось не так, що там усе дуже серйозно і невідомо чим закінчиться".
Це був останній Великдень, коли була жива мама її чоловіка, додала пані Олена:
"У нас була традиція в цей день збиратися родиною, провідувати з дітьми бабусь і дідусів. Ми з ним тоді розмовляли буквально трішки — по гучному зв'язку, але ж хоч почули голос. Але й тоді він нас дуже оберігав від цього всього. Казав, що там тихо. А насправді там тихо не було, я ж бачила новини, розуміла, яка ситуація. Водночас розуміла: він так вирішив — берегти мене, щоб я не нервувала. Тому не було ніякого сенсу влаштовувати істерики, випитувати, бо це нічого б не змінило. А загалом як інакше — у сильного чоловіка має бути лише сильна жінка".
"Ми його шукали по полонах"
Що чоловік зник безвісти, пані Олена дізналася у кінці квітня:
"27 чи 28 квітня на ютубі виставили перші відеоролики з нашими воїнами, яких взяли в полон. І тоді ми зрозуміли, що там все дуже серйозно, почали панікувати. Хлопці виходили і почали зідзвонюватися зі своїми дівчатами, матерями. І ми теж чекали, але наші не вийшли. А вже наступного дня були списки. Біля прізвищ стояли різні помітки — "200", "300", "невідомо". Ми пішли під військову частину, до комбрига. І він уже нам зачитав повні списки зниклих безвісти з розбивкою на ймовірно загиблих і тих, що за останніми даними живі. У тих списках Максим значився як живий".
Загалом зникли безвісти тоді 28 захисників, четверо — потрапили в полон. Із цих чотирьох, зі слів пані Олени, двоє повернулися:
"Ми питали в них про своїх чоловіків. Вони казали, що не бачили їх, бо були на різних позиціях. У полоні їх теж ніхто не зустрічав".
Шукали, з її слів, до останнього:
"Ми його шукали і по телеграм-каналах, і через волонтерів, і як тільки можна було. По полонах теж шукали. Всі ці три роки дивилися відео. Щоночі переглядаєш фото трупів і намагаєшся по пряжці ременю дізнатися це твій чоловік чи не твій. Це дуже важко, але такі тоді були реалії. Коли вивели нашого кума і повезли в лікарню, бо він контужений був, то перші його слова були: «Я маю надію, що він залишився в полоні і живий». Тобто він також нічого не знав, оскільки вони потрапили в оточення. Хлопці, можливо, щось і знали, але вони не могли ранити родину і щось казати, оскільки не було тіла, а значить не було впевненості ні в чому".
У такому "підвішеному" стані родина була до січня 2025 року. Тоді почали з'являтися підтвердження ДНК.
"До цього часу ми так і жили в невизначеному стані, сподівалися, що він живий, шукали, у кожен обмін моніторили списки, знаходили цих хлопців, їхніх родичів, телефонували, розпитували".
Друге підтвердження по ДНК отримали за три тижні після першого, розповіла пані Олена.
"Воно практично стовідсоткове, тут варіантів уже не було. І ми поїхали до Києва, де знаходилися тіла. Як нам пояснили, їх повернули ще в листопаді, але через те, що багато загиблих, експертизи йдуть не дуже швидко".
"Багато кому снився, був усміхнений"
За словами пані Олени, вона так і не змогла винести з дому або викинути жодну річ, яка нагадує їй про чоловіка:
"У мене на роботі стоять всі статуеточки, які він періодично мені дарував, щоб порадувати. Все лишилося, як було. У домі теж нічого не змінилося. Я просто не можу нічого винести чи кудись подіти".
На фронті Максим мав позивний "Дахнівка".
"Ми жили в Дахнівці. Взагалі він дуже любив Черкаси, вони йому були дуже комфортними для життя, його тут багато хто знав. Він стільки добра зробив для людей у цьому місті, що думаю, його в будь-якому випадку будуть пам'ятати. Хотілося б, аби на його честь назвали вулицю, адже він дійсно робив багато — і для Черкас, і для рідної Золотоноші. Він там народився і виріс, а вже дорослим багато робив для своєї школи".
Згадували про Максима Зеленського і весь час, коли вважали його зниклим безвісти:
"За ці три роки не було жодного тижня, щоб мені хтось зателефонував і не сказав: "Мені Макс снився". Він дуже багато кому снився, і завжди казали, що снився усміхнений. Його таким усі й пам'ятають".
За словами пані Олени, чоловік мав улюблену фразу, якою завжди завершував розмову:
"Його багато хто по цій фразі пам'ятає. Розмовляє-розмовляє, а потім: "Все, бувай, бережи себе". І в мене тепер діти так і завершують розмови, як тато: "Бережи себе".
Жити, дихати, намагатися йти вперед"
На думку пані Олени, акції, на які нині виходять рідні полонених та зниклих безвісти, — це насамперед нагадування — аби люди не забували, що в Україні війна:
"Коли в нас була акція 31 грудня 2022 року, було дуже боляче бачити, що ми стоїмо під драмтеатром, а люди йдуть і переходять на іншу сторону вулиці, щоб не проходити біля нас, не бачити цього. Ми тоді вирішили зробити акцію саме перед Новим роком, щоб привернути увагу, щоб влада шукала якісь шляхи, шукали. Очікували підтримки. Але, на жаль, ця підтримка була частковою".
Також, на її думку, важливо, аби від родин зниклих безвісти не відгороджувались:
"У нас наче і є інформаційні кампанії, аби суспільство пам'ятало своїх Героїв. Держава, своєю чергою, має не відгороджуватись від родин, близькі яких зникли безвісти. Якщо родина загиблого вже має якусь визначеність, то родина зниклого безвісти проходить надлюдські випробування. Ти постійно розриваєшся між думками — живий-неживий, витягнемо — не витягнемо, катують — не катують, годують — не годують, хворий — не хворий. І ти просто не можеш вийти з цього стану, бо будь-яка родина вірить, що їхній рідний живий. Звісно, для них є психологічна підтримка, але не всі можуть по неї звернутися, не всі можуть піти до фахівців, тримають у собі. Знаю це на власному досвіді. Тим часом статус "зниклий безвісти" нині найбільш невизначений, зокрема, в правовому полі. В цьому плані потрібно більше підтримки".
Пані Олена розповіла, що від себе порадила б дружинам, матерям, дітям, які чекають своїх рідних і не знають, що з ними:
"Найперше — потрібно жити. Звичайно, це дуже важко. Як людина, в якої життя ці три роки взагалі простояло на паузі, — ніяких цілей, ніякого розвитку — я знаю як це важливо. Жити, дихати, намагатися прориватися, йти трішки вперед. Звісно, розвитку особливо не буде, але у всіх цих людей є рідні, є діти, яких треба ставити на ноги, виховувати. Батьки не мають права залишати їх на самоті зі своєю бідою. Потрібно шукати, дізнаватися, витягувати, стукати в усі двері, які тільки можливо, намагатися знайти своїх. Знайти і повернути".
Людям, які хочуть підтримати тих, хто чекає, вона радить проявляти розуміння і просто бути поруч в потрібну хвилину:
"Не потрібно нічого говорити, потрібно просто бути поряд. Якщо людині погано, сісти, взяти за руку, сказати: "Я не можу навіть здогадатися, як тобі боляче, але я поруч". У мене така підтримка була свого часу, але ж все одно тримаєш все у собі, тримаєшся і терпиш далі".
Нині пані Олена підтримує зв'язок з родичами чоловіка і вважає їх своєю родиною. Сам він, на її думку, міг ще багато чого зробити, бо мав багато планів. Серед мрій — разом хотіли поїхати на океан. У майбутньому вона все ж планує це зробити — у пам'ять про рідну людину.
