Дмитро Кулеба — міністр закордонних справ України з 2020 до 2024 року. Наймолодший в історії України глава МЗС. Звільнений з посади 4 вересня 2024-го. Нині — старший науковий співробітник Центру науки та міжнародних відносин Белфера при школі Кеннеді у Гарварді (США), запрошений викладач у паризькому Інституті політичних досліджень (Sciences Po). Суспільне зустрілося з Кулебою напередодні інавгурації нового президента США Дональда Трампа. Про перспективи закінчення російсько-української війни, а також про причини звільнення з посади міністра та відносини з Офісом президента — Дмитро Кулеба в проєкті "Ремовська Інтервʼю". Відеоверсія дивіться за посиланням.
Про роботу після МЗС
Як ви почуваєтеся вже не у статусі міністра?
В принципі, так само, як і міністром. Коли ти міністр, у тебе є три базові функції: вести перемовини, просувати національний наратив у світі й керувати системою. Тепер я не маю обов'язку вести перемовини, не повинен управляти системою, тому можу всі ресурси спрямувати на просування українського наративу в буремному світі де всі намагаються нав'язати нам свій наратив.
Ви в Києві, але були чутки про ваш нібито виїзд за кордон. Як думаєте, чому?
Люди хочуть бачити докази підозрам, що всі високопосадовці — кончені й зрадливі. Є ж наратив, що народ гарний, а влада погана. Історія про те, що "втік", зрадив — лягає на це очікування. Мені розказувала одна знайома, що їхала в таксі й водій запитав її, чи вона чула, що Кулеба виявився негідником і втік в США.
Агентство Bloomberg у вересні писало, що після відставки ви "зосередитеся на зміцненні відносин України з НАТО". А видання Financial Times стверджувало, що ви могли стати послом України в США, проте відмовилися. Ці призначення з якихось причин не відбулися?
Вони не планувалися. Я не розглядав можливості продовження дипломатичної роботи за кордоном після того, як піду з посади міністра закордонних справ. Бути міністром МЗС після початку повномасштабного вторгнення — це була найпочесніша і найважливіша дипломатична посада у світі. Тому я не прагнув іншого.
Ви будете — віддалено — співробітником американського Центру науки та міжнародних відносин у Гарварді, а також запрошеним професором в паризькому Sciences Po. Наскільки для вас комфортна роль дослідника, викладача після того, як ви були міністром?
З Гарвардом у нас спільна тема — написання книги, яка пояснить, чому сталася російська агресія та яких помилок припустився світ, що не зміг їй запобігти. Гарвард пропонує інтелектуальне середовище. Там зібрані фахівці світового рівня, з якими я можу дивитися на нашу війну з різних точок зору і врахувати різні погляди, щоб написати справді монументальну картину.
Sciences Po — це найавторитетніший в Європі навчальний заклад з політичних наук і дипломатії. Мені зателефонували й сказали: "Прочитайте у нас курс, виберіть будь-яку тему". Я відповів: "Є тільки одна тема, яка мене цікавить, — воєнна дипломатія". Бо це і є внесок України в міжнародні відносини, це те, де ми володіємо унікальною позицією.
Чому я це роблю? Люди відкривають Telegram, YouTube, стрічки новин і бачать криваве місиво, з НАТО, переговорів, "Україна має поступитися територіями", "Ми не почули Росію, а якби почули (Захід), не було б війни"... Все це народжується на академічному рівні. Професори пишуть книжки й вчать студентів, які потім стають політиками, дипломатами й ці ідеї перетворюють в конкретні політики. Моя мета — дерусифікація поглядів на Україну в найбільш впливових інтелектуальних центрах світу.
Про звільнення з посади міністра
У листопаді в інтерв'ю ви сказали: "Всі розуміють, що моє звільнення не пов'язане з питаннями зовнішньої політики". А з чим пов'язано?
З реформою урядової команди.
Можете трохи детальніше розказати? З тих інтервʼю, які я подивилася, склалося враження, що для вас звільнення було несподіваною і неприємною історією.
Вона не була для мене ані несподіваною, ані неприємною. Коли стаєш міністром, маєш розуміти, що це зовсім інший рівень гри й що ти можеш припинити ним бути в будь-який момент. Я став міністром в березні 2020-го. Перші плітки про те, що мене звільнять і відправлять послом в ОАЕ (чомусь), з'явилася в жовтні чи в листопаді того ж року. Завжди є ті, хто хоче тебе хитати, збити, змусити робити хибні кроки.
Я 4,5 роки був міністром закордонних справ і весь час була або пандемія COVID-19, або повномасштабне вторгнення. Тому, якби, дякую, я свого хліба міністерського вже поїв.
Чи було звільнення несподіваним? Тільки в тому контексті, що я був в спортзалі, коли мені подзвонили та запросили на розмову, за результатами якої я написав заяву.
Загалом, влада — місце, яке випробовує тебе на вміння з нею прощатися. Людина, що приходить у владу з чистими помислами, але втрачає здатність прощатися з нею, стає загрозою для суспільства і держави. Цей закон для мене завжди був номер один. Не триматися, а гідно віддавати. Історія все розставить на свої місця.
Про відносини з Офісом президента
Поки ви були міністром, вам доводилося коментувати відносини між МЗС і Офісом президента (ОП), між вами як міністром і головою ОП Андрієм Єрмаком. Йдеться про його вплив на зовнішню політику, про те, що, можливо, якісь рішення ухвалюються в обхід вас.
Скільки пам'ятаю українську дипломатію, стільки українські ЗМІ пишуть про те, хто ким керує. Ця проблема закладена в самій Конституції. Там написано: президент очолює Збройні сили та дипломатію. Тому, відповідно, при ньому завжди сильні оборонний і дипломатичний блоки.
Відносини Офісу президента і МЗС не позбавлені протиріч і дискусій. І в моменти, коли ключові гравці знаходять сили придушити власне его і працювати на країну, всі інституції працюють спільно і є результат. Коли его починає домінувати над державним інтересом, результатів нема. Але це за будь-яких обставин велика командна гра, відбувається збалансовування різних інтересів. Треба просто вміти захищати інтереси інституції, яку представляєш, заради інтересів країни.
Вам це вдавалося?
Десь вдавалося, десь інша сторона передавлювала своєю позицією. Але це — життя. В мене колись був керівник, який сказав мудрі слова: "Дмитро, гірше за дипломатію лише внутрішня дипломатія". Маючи на увазі, що набагато складнішою, підступнішою і бруднішою є внутрішня дипломатія ніж зовнішня, якою має займатися міністр закордонних справ. Це, в принципі, ідеальний опис стосунків, які існують в системі.
Зараз, уже в новому статусі, як би ви описали свої відносини з Андрієм Єрмаком?
У мене немає відносин з Андрієм Єрмаком. Ми не спілкувалися з 4 вересня 2024 року, тобто з дня мого звільнення.
Нащо я буду розказувати про свої відносини з ним? Він же про них не розказує. Були позитивні моменти, були негативні, але це все — робота. Ми ж не якісь істерики, що от взяли все і кинули, тому що хтось комусь не подобається. Є спільна задача, інтереси країни. І ними треба керуватися.
Один з уроків, які я виніс з цієї роботи: найважче — змусити людину поставити національний інтерес вище власного. Для мене ці речі виглядали очевидними. Але чим вища у людини посада, тим, на жаль, вищим стає її его. І баланс порушується.
В інтервʼю Суспільному перед Новим роком Андрій Єрмак так прокоментував широту своїх повноважень: "Весь мій вплив — це вплив президента. Ми — його офіс. І я є його менеджером". Можливо, існувала криза довіри між ОП і МЗС, що президент обрав саме такий стиль управління в зовнішній політиці?
Безумовно, я все знаю, Андрій знає, президент знає. Ми всі розуміємо, що відбувалося і чому сталося так, як сталося. Він щось може розказати, я щось можу розказати. Він не розказує і я не розказую. І це окей, бо це не піде на користь країні. Сталося так, як сталося. Президент ухвалив рішення. Я це рішення поважаю, тому що він — людина, яка мене на цю посаду запросила і так само має право запросити на неї когось іншого. Було б дивно, якби я вихваляв його за те, що він мене призначив, а потім би проклинав і обливав брудом через звільнення.
Ви розглядаєте варіант політичної карʼєри?
В Україні зараз немає політики, бо є війна. Ця історія, що от-от будуть вибори — це просто людей відволікають від концентрації зусиль на перемозі.
Я не хочу брати в цьому участь. Я займаюся тим, що вмію. Просуваю український інтерес на світовій арені — вже в статусі громадянина України. Всередині країни я зосереджуюсь на одній речі — дуже переживаю, що ми ідемо в другу РуїнуРуїна — 30-річний період занепаду Гетьманщини після смерті Богдана Хмельницького (XVII століття). Хочу своїми скромними зусиллями принаймні спробувати цьому запобігти.
І третє, чесно вам кажу, що все, чого я хочу найбільше — щоб закінчилась війна і щоб я міг в Полтавській області приїжджати в хату і ходити на ставок ловити карасів. Я не шукаю політику. Якщо вона мене знайде, ми з нею поговоримо. Але зараз я не перебуваю в жодному політичному процесі. Всі мають зосередитись виключно на війні. Не буде перемоги, не буде ніякої політики. Буде федеральний округ, керівника якого призначатимуть з Москви.
Про очікування від Трампа
Весь минулий рік ми аналізували заяви Дональда Трампа в рамках передвиборчої кампанії. А тепер аналізуємо те, що він говорить у статусі обраного президента. Які ваші очікування?
Так, уже здригнулися й Україна, і Канада, і Панама, і Данія зі своєю автономною територією Гренландією. 7 січня, коли Трамп дав пресконференцію, ми стали свідками проголошення його доктрини: "правил не існує, існує тільки одне правило — мій національний інтерес". В цьому плані він відвертіший, ніж був під час першого президентства, бо зараз йому нема чого втрачати. В нього є чотири роки, щоб зробити те, у що він вірить.
На жаль, цей підхід є ідентичним до підходу Путіна. Той теж вважає, що правил не існує, окрім національного інтересу. Це не означає, що вони перебувають в змові, що зможуть щось робити спільно, бо їхні національні інтереси є вельми відмінними.
Що буде в найближчі місяці, насправді, не знає ніхто. Я бачив заяву Кіта КеллогаСпеціальний представник з питань України та Росії новообраного президента США Дональда Трампа, що вони резервують 100 днів, щоб знайти рішення для війни. Вони резервували 24 години, а зараз вже 100 днів. Боюсь, потім будуть резервувати іще додаткові проміжки часу.
Якби ви мали можливість пояснити Трампу, чому підтримка України — це частина національного інтересу США, яким був би ваш аргумент?
Пояснював би просто: загибель України буде провалом Трампа. Він любить розказувати, як Байден все робив не так, а зараз він прийшов і зробить все так. Але якщо він допустить, щоб Україна загинула, буде ефект, який в Україні формулюється як: "А при Байдені такого не було". Так і тут скажуть: це твій провал, ти розказував, що Байден зганьбив Америку в Афганістані, програв талібам. А ти в Україні програв кому? Росіянам і китайцям, а виголошуєш, що КНР — твій головний опонент.
Трамп це усвідомлює. Питання тільки в тому, що вони все ще хибно розуміють Путіна. Заходять в цю траєкторію, що з ним можна домовитись. Що зараз ми от тут піднатиснемо, щось запропонуємо і він зробить якийсь конструктивний крок. Просто люди наступають на ті самі граблі, які їм лупануть по лобу. Після цього вони скажуть: "Окей, це не спрацювало, давайте спробуємо підійти до цього якось інакше".
Тобто чекаємо моменту, коли Путін доведе Трампу, що домовитися з ним неможливо?
Вони обидва мали народитися в XIX столітті. Десь після Віденського конгресу 1815 року, коли монархи домовились про те, як функціонуватиме світ: отам, де я є, все моє і ви туди не лізете. А якщо в мене починаються проблеми, ви приходите і допомагаєте.
Але вони у XXI столітті, контекст трохи інший. Кавалерійською атакою цю війну не зупиниш. І команда Трампа вже почала це усвідомлювати, але ще не до кінця.
Восени спікер Конгресу Майк Джонсон вимагав звільнення Оксани Маркарової — пані посла України в США, після того, як президент Зеленський здійснив візит у Пенсильванію на оборонний завод в супроводі губернатора-демократа. Це деякі сприйняли за передвиборчу агітацію на користь демократів. Як ви оцінюєте цю історію? Чи дійсно тут була помилка з нашого боку?
Нуль провини посла України в США. Всі, хто знає, як готуються візити, за участі президента зокрема, розуміють, що кожна подія проходить 100 мільярдів фільтрів. Все обговорюється, зважуються всі ризики, прораховуються по метрах, хто де буде стояти, хто кого буде представляти. Тому особистої відповідальності посла тут немає.
Джонсон атакував президента. Але оскільки він спікер, йому цього не можна робити — такі правила — тому перенесли фокус удару на Маркарову. І для людей ззовні це так і виглядає: хто там за Америку відповідає? Посол. Все, значить він винен.
Джонсон нещодавно переобрався на посаду спікера. Навряд чи можна буде удати, що його вимога не звучала.
Безумовно. Думаю, він і не буде зустрічатися з послом. Зустріч зі спікером Конгресу — це не рівень посла. Хтось із його команди буде з нею спілкуватися. Джонсон є політиком, він розіграв комбінацію. Але я не вважаю, що у Маркарової ослабли позиції в Конгресі через цей інцидент. Бо там розуміють суть цього політичного моменту.
Про мирні перемовини
Зараз постійно спливає тема можливих переговорів між Україною і Росією. Що тут можливо взагалі?
Немає переговорів. Поки всі працюють на рівні загальних конструктивних сигналів, виглядає, що начебто щось відбувається. Але щойно рівень дискусії опускається на глибину, де треба про щось домовлятися, виникають проблеми.
Є думка, що ми в Мінському процесі про щось могли говорити, значить і зараз можемо. Але забувається один факт. РФ не веде перемовини про те, що вважає юридично своєю власністю. Тому ніколи не було перемовин про Крим. Єдина причина, чому були можливі Мінські перемовини — Росія визнавала, що так звані "ДНР" і "ЛНР" є частиною України. Вони намагались їх впихнути нам на своїх умовах. Ось в цьому була суть Мінського процесу.
Є три теми, з точки зору Росії, які є предметом переговорів. Перше — юридичне визнання їхніх територіальних загарбань. Друга — відмова України від членства в НАТО. Третє — гроші, які розбиваються на дві речі: заморожені активи та найбільш болючі санкції.
Тобто ми говоримо, що в близькій перспективі переговори неможливі?
Ми говоримо, що зараз всі — в Сполучених Штатах, в Європі — так залюбки говорять про НАТО, бо розуміють, що це єдина тема, де можна піти Путіну на поступки. Для всіх це легко. Що ти хотів? Давай, тепер твій крок.
Але він свій крок не робить, бо вважає, що в сильній позиції. А Захід, починаючи навіть розмову про те, що ми, мовляв, можемо теоретично заблокувати членство України в НАТО, вкотре демонструє слабкість. Путін каже: "Молодці, значить, я продовжую, бо все правильно роблю".
Путін розуміє свої кінцеві цілі — знищення України й демонстрація безпорадності Заходу. І він до них іде. А у Заходу цих цілей нема. В них не стоїть ціль, щоб Україна перемогла. У них ціль, щоб Україна вижила, щоб Росія не перемогла — це трошки різне. В них навіть щодо себе самих немає цілей.
Через цю відмінність бачимо все, що відбувається. Перелякані європейські лідери наввипередки біжать спростовувати Емманюеля Макрона, що вони ніколи не відправлять свої війська в Україну — Путін сміється. Розповіді про те, що "по НАТО все не так однозначно, давайте щось думати" — Путін сміється. Поки на Заході не з'явиться усвідомлення, що Україна повинна перемогти, а РФ — програти, що Захід достатньо сильний, щоб захищати і себе, і друзів, матимемо жахливі новини з фронту.
Минулого року ми були прикуті до новин зі США. Склалося враження, що мирний процес залежить тільки від Сполучених Штатів — ми бачили, як сповільнилося ухвалення рішень на тлі очікування результатів виборів. Наскільки виправданою в такому разі була ідея з Самітом миру?
Добре, що ми його провели до того, як світ завмер щодо переможця виборів в США. Бо якби саміт перенесли ще на пізніший термін, найімовірніше, він би не відбувся.
Є картинка, що велика потужна Америка зараз прийде і вирішить всі проблеми. Потім настає реальність: Америка навіть щось робить, а краще не стає. Тоді з'являється третій етап — зараз Америка і це перестане робити, і нам гайки.
Але забуваємо дві речі. Коли говорять, що зараз американці "зіллють" Україну — це з 2014-го так говорять. Поки український народ Україну не "зіллє", ніхто нас не "зіллє". Під час першого президентства Трампа вся країна бігала в істериці, що все, велика угода між Путіним і Трампом, тепер нам точно кінець, але цього не сталося. Тобто сила в нас.
І друге — не списуйте Європу. Вона має ресурс щоб суттєво наростити підтримку України й свою здатність протидіяти Росії. Треба працювати над тим, щоб Європа не схибила. Там є купа проблем: Фіцо, Орбан, "Альтернатива для Німеччини", жадібність, боягузтво. Але там є друзі, які працюють над тим, щоб Європа більше нам допомагала.
Америка вийшла з гри на початку 2014-го. І повернулася тільки в лютому 2022 року. Ні в Нормандському форматіФормат зустрічей глав чотирьох країн — України, Росії, Німеччини, Франції, де обговорювалися питання збройної агресії РФ проти України. Остання зустріч на рівні президентів та керівників країн відбулася у грудні 2019-го, ні в Мінському процесі, Америки не було. Обама вважав, що Україна є заднім двором Росії. Тому ми втратили Крим і отримали війну на Донбасі. Америка завжди залишалася другим треком. Але через те, що ми дуже віримо в США, вважали її першим. А вона себе такою ніколи не вважала.
Давайте бути реалістами. На першому місці — українські можливості, на другому — європейські, на третьому — американські. Побудуємо таку систему і ризики будуть набагато меншими.
Все ж Саміт миру виправдав витрачені на нього сили й ресурси?
Для того моменту у війні це було важливо. Мати 100 учасників на заході, якому давали 10% шансів — це на той момент, влітку [2024 року], була сильна маніфестація здатності України збирати довкола себе міжнародну спільноту.
Але перспектива другого саміту туманна. Зараз інший контекст. У Трампа немає апетитів до цього формату. Ми бачимо народження іншого треку — спілкування з РФ.
Про українську дипломатію
Ви у своєму Інстаграмі написали: "Українська дипломатія є найкращою у світі. За найскладніших обставин і обмеженого ресурсу вона дає найвищий результат з можливих". Дійсно, є підстави нею пишатися. Але є і суперечливі моменти. Зокрема, чи виправдовує себе подекуди її агресивний стиль?
Агресія в дипломатії — це нейрохірургія. Займатися цим повинні люди з талантом і великим досвідом. І робити це точково. Інакше це завдає країні шкоди.
В перші два роки повномасштабної війни Україні на міжнародній арені можна було все. І ми мали право це робити. Бо якби Україна загинула через те, що її дипломатія на чолі з президентом десь би щось посоромилась сказати, вимагати, країна померла б.
Мене колись прокоментував міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус, коли я сказав, що Північна Корея виявилася ефективнішим партнером для Росії, ніж ЄС для України. Тому що в той момент, як Євросоюз не міг виконати обіцянку поставити мільйон снарядів в Україну, Північна Корея почала відправляти у РФ сотні тисяч снарядів.
Це зачепило Пісторіуса. Він сказав, що я поляризую. Я не вступав в дискусію, бо я до нього ставлюся з повагою. З точки зору дипломатії відбувся конфлікт. Але зрештою я виявився правий. Мої слова змусили людей в Єврокомісії працювати з державами-членами для прискорення постачань і пошуку альтернативних рішень.
Тому іноді це треба робити, але точково і грамотно.
Нещодавно у соцмережах дискутували про те, чи варто Володимиру Зеленському лаятисяЙдеться, зокрема, про інтервʼю Володимира Зеленського американському подкастеру Лексу Фрідману у січні 2025-го, коли він говорить про Росію і Путіна. Ви як оцінюєте оце нове дихання в стилі комунікації президента України?
В матюка є тільки один критерій — доречність. Якщо ми вставимо соромітське слівце там, де воно має бути, це прозвучить сильно. Якщо почнемо матюками розмовляти, це буде виглядати слабко.
Думаю, концентрація нецензурних слів, яку ми почули від президента в інтерв'ю Лексу Фрідману — це продумана комунікаційна стратегія, під формат подкасту, під характер аудиторії в Америці. Відчувається, що готувалися серйозно. Але, знову таки, це працює тільки, коли використовується в конкретному контексті й обсязі.
Ще один момент, який змушує поставити під сумнів вашу тезу про "найкращу українську дипломатію" — традиція призначати послами топпосадовців, яких відправили у відставку. Колишнього міністра оборони Андрія Тарана нещодавно звільнили з посади посла в Словенії. Колишня пані генпрокурор Ірина Венедиктова призначена послом у Швейцарію. Ексголовнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний — у Велику Британію. Як ухвалюють ці рішення?
В багатьох країнах є практика політичних призначень на посади послів. Питання в тому, щоб збалансовувати кадрові призначення з некадровими. Коли фокусуємося на якихось окремих кадрових призначеннях, які суспільство вважає проблемними, затьмарюємо роботу десятків супер-якісних, професійних послів.
А хіба це ми затьмарюємо, а не ці призначення?
Ні. Коли в кошику лежить одна гнила черешенька, вона не затьмарює решту ягід.
Тобто призначені послами експосадовці — це як гнила черешенька в кошику?
Ні, гнилою може бути тільки конкретна людина, з якою можна помилитися. Не думаю, що хтось зараз скаже, що Валерій Залужний — це гнила черешенька. Він — правильне рішення для Лондона. А Венедиктова — для Швейцарії. Ці двоє людей не з системи дипломатії, які готувалися до відрядження послами настільки якісно і відповідально, що і кадрові дипломати могли б позаздрити їхньому ставленню.
В країні кадровий голод. Моя позиція: є нормальна людина, беріть її й намагайтеся використати. Не вийшло — забрали, буває. Найгірше — сидіти й нічого не робити.
У випадку тієї ж Венедіктової, здається, головна претензія в тому, що її відсторонили на тлі перевірок у правоохоронних органах на предмет фактів держзради та злочинів проти нацбезпеки. До колишнього міністра оборони Тарана також були питання за підсумками роботи, але його відправили послом. Питання ж в цьому, а не в тому, яка це людина і як готується до роботи послом.
Суспільство має право ставити запитання до людини у зв'язку з її діяльністю на конкретній посаді. І Венедиктову можуть розривати запитаннями щодо її діяльності на посаді генпрокурора, а Тарана — на посаді міністра оборони.
Коли думаєш призначити когось послом, інша країна має надати згоду на цю людину. І уряд Швейцарської Конфедерації, і уряд Словенії, ретельно вивчивши здобутки, переваги й недоліки цих двох кандидатів, надали згоду на їхнє призначення послами. Якби вони вважали, що це для них репутаційно неприйнятні історії, вони б нам тихо дали зрозуміти, що давайте пошукайте когось іншого.
У мене запитань до Венедиктової у зв'язку з її роботою послом немає. В мене як у громадянина можуть бути запитання до неї у зв'язку з її роботою генпрокурором. А як міністр, я вам скажу, вона працювала якісно.
Ви у 2023-му оголошували відкритий конкурс на послів у 21 країну. Наскільки ця ідея спрацювала?
Було 1,5 тисячі заявок. Після всіх фільтрів я рекомендував президенту провести співбесіди з чотирма особами. Він це зробив. І з тих повідомлень, які я бачив у ЗМІ — там є одне з прізвищ послів, які начебто погоджені на призначення, це якраз людина є вихідцем з цього відкритого набору.
Подібний механізм має право на існування. Але воно не спрацювало так, як я хотів. Через низку обставин, пов'язаних з внутрішньою дипломатією.
Про єдність
Ви сказали, що для нас важливо не зайти в другу Руїну. Чи ви дійсно бачите, що існує екзистенційна проблема з єдністю серед українців?
Я бачу, що слово "єдність" швидко девальвується. Що таке Руїна? Це 30 років між смертю Богдана Хмельницького і приходом до гетьманства Івана Мазепи. Коли в Україні старшина воювала з гетьманом, народ воював зі старшиною і всі учасники процесу зміцнювали позиції за рахунок обіцянок відпрацювати Москві. Найбільш показовий приклад — придушення повстання полтавського полковника Пушкаря проти гетьмана Івана Виговського. Тисячі козаків вбивали один одного, тому що Пушкарю не подобався Виговський, а Виговському — Пушкар. Писали доноси на Москву, та прибігала і казала: "Хочеш бути гетьманом, ми тебе зробимо". Тільки відпрацюєш потім чим? Ослабленням України. Класичний випадок — "Чорна рада", обрання Івана Брюховецького на гетьманство, якого потім козаки ж і вбили, до речі.
Чому я так багато говорю про его, про те, що його треба підпорядковувати національному інтересу? Я вже зараз бачу: воював, чи ні? За кордоном був, чи в Україні? Ви корупціонери, а ми чесні люди. Ми у владі тягнули на собі країну, а ви, простий народ, це не цінуєте. Єдиний елемент Руїни, якого не спостерігаю — це намагання вирішувати проблеми, залучаючи Москву. Але тепер всі бігають в посольство США і в представництво ЄС в Києві.
Мені все це болить. Тому коли мене в Інстаграмі запитали, яку книжку треба прочитати, я назвав "Чорну раду" Пантелеймона Куліша. І робіть будь-що, щоб це не повторилося.
Вам не здається, що те, що люди на щось скаржаться, у більшості випадків має підстави?
Український народ є великим. Але є помилки, які він робив. Питання в тому, що ми не маємо їх повторювати. Я вибачаюсь, але влада не прилітає з космосу. Не буває такого, що у нас гарний футбол в країні, а збірна погана. Конфлікт між суспільством і владою — це 1709 рік, Полтавська битва. Коли Іван Мазепа зробив останню спробу вирвати Україну з московського ярма, а народ за ним не пішов. Сказав: ти гетьман, багатий, щось собі намутив, а у нас, мовляв, православний цар, нас все влаштовує, ми залишаємось. І все.
Ми всі — одне ціле. Якщо будемо один одного гризти, не буде України. А потім будуть писати чергові книжки про те, як же так получилось. І лити сльози. Мене не влаштовує такий сценарій. Я хочу святкувати перемоги України.