Арсен Дмитрик ("Лемко") — командир батальйону 12-ї бригади НГУ "Азов". На війні з 2014 року. На початку повномасштабного вторгнення брав участь в обороні Маріуполя. Потрапив у полон, пережив теракт у колонії в Оленівці. Звільнений наприкінці вересня 2022-го. Після полону повернувся на військову службу. Про ситуацію на фронті, загибель у Донецьку одного з катів "азовців", про проблеми війська, втому й оптимізм на війні — читайте і дивіться "Лемка" в проєкті "Ремовська Інтервʼю". Відеоверсія доступна за посиланням.
Про оптимізм на війні
Яким видався для вас 2024-й рік?
Почалася нова сторінка мого життя — новий підрозділ, 6-й батальйон, який зараз виконує бойові задачі в місті Нью-Йорк. Створення підрозділу ми почали в лютому, і вже в кінці літа він мав бойове хрещення. Спочатку — ліси Кремінної, далі Нью-Йорк. Командування задоволене, хлопці мої, "рекси", також молодці.
Як би ви загалом описали, чим цей рік відзначився для фронту?
В першу чергу, реформами. Крайня — декілька місяців тому хлопці-військові вигадали, як за допомогою FPV-дронів збивали російські "Орлани" й БПЛА іншого типу. Завдяки тому, що ми частково обрізали їхні "очі", деякі операції нам було легше проводити.
Також не забуваємо Курську операцію. Всі, хто в ній брав участь, — молодці.
Ще з реформ — як не крути, підготовка потрошку міняється на краще. Виростають нові здорові бригади. На посадах — молоді, хороші офіцери, яких підтримують старші.
Ця війна принесла багато поганого. Але паралельно маємо величезний розвиток. Візьмімо хлопців, що займаються дальніми БПЛА, чи ракетами. Там — дуже великий стрибок.
Вважаю, у 2025 році ми зробимо ще кілька кроків вперед. Що стосується "Азову", впевнений, будемо серед підрозділів, які будуть задавати напрямок розвитку війська. Це і моя думка, і деяких наших офіцерів, і навіть військових з інших підрозділів.
Ви оптимістично налаштовані. Тоді як в суспільстві усе ж помітно певний песимізм.
У мене завжди стакан наполовину повний. Оптимізм мене підтримує. Так було і під час полону в Оленівці, і після теракту там. На фронті бувають дуже важкі часи. Але здоровий оптимізм рятує. Бо найважче — це не фізична втома, а психологічна.
Ви 10 років на війні, але у вас склянка наполовину повна. В чому секрет?
Друзі, близькі. Плюс, важливий момент — "азовці", які досі в полоні. Їх там понад 900. І всіх треба витягнути. Крайній обмін (цієї осені — ред.) ми їздили зустрічати хлопців. Я приїхав трохи засмучений, бо кілька днів майже не спав. Вони кажуть: "Командире, а що ти такий песимістичний?" Хлопці, на жаль, багато настраждалися в полоні. А тут на оптимізмі бігають. От як? Тому носа не можна опускати.
Про фронт
"Азов" тримає оборону на Торецькому напрямку. Чим там особливий фронт?
З оперативної точки зору, це важлива ділянка. За нами — Костянтинівка, а за нею вже дорога і логістика на Краматорськ та Слов'янськ. І ми — на Неліпівці та Нью-Йорку — один з, так би мовити, форпостів. Ще один такий форпост — наш сусід зліва, Часів Яр.
Крайній місяць у противника така тактика, що вони майже не використовують бронемашини. Переважно їздить на самокатах, мотоциклах, електроскутерах, "багі". Ми називаємо це "одноразки". Але "одноразки" "одноразками", а з 10-20 людей троє-четверо виживуть і закріпляться на позиції.
Самокати, мотоцикли — це щоб їх складніше було уразити?
Так. Вони теж вчаться, адаптуються. Ворог розуміє, що ми проводимо дистанційне мінування. Що, умовно кажучи, FPV-дроном легше попасти в танк, ніж в мотоцикл. Плюс маневровість танка і мотоцикла — різні речі.
Але в нас так побудована оборона, що ворог не має переваги. За нашими підрахунками, за ці місяці, що ми там знаходимося, тільки підтверджених — понад тисяча вбитими та більше ніж сотня техніки підбитої. Там вже просто цвинтар "м'яса" і техніки. І вони далі лізуть і лізуть. Розуміють, що їм потрібно пробити цю скелю, де наші хлопці стоять. Поки що в них не виходить. І, думаю, не вийде.
Ви згадували в одному з інтерв'ю, що проти вас на цьому напрямку стоять 9-й полк "ДНР" і 1-ша "слов'янська" бригада "ДНР". Чим такі підрозділи відрізняються від регулярних російських військ?
Оскільки це "ДНР", мова про підрозділи, які утворилися ще у 2014 році. І в них є мотивація — вони, мовляв, стоять "за Донбас". У них у всьому винні "х*хли".
Ви казали, що вже воювали з цими підрозділами ще до 2022 року. Як це — періодично повертатися і стояти проти того самого ворога?
Я пам'ятаю, як вони починали, вони пам'ятають, як ми починали. Ми шість років стояли один проти одного. Їхній 9-й полк стояв від Азовського моря, з самого краю узбережжя, до Чермалика. А з Чермалика і далі стояла 1-ша "словʼянська" бригада. Це якраз ділянка фронту на Маріуполь. А так як ми знаходилися в Маріуполі, більшість наших бойових задач були також на цьому напрямку, і ми з ними перетиналися. З бригадою "Кальміус" їхньою. І коли виїжджали у 2019 році на Світлодарську дугу, також стикалися з тим самим підрозділом.
Були навіть моменти, що вони, коли знали, що ми тут, спеціально їхали, щоб з нами повоювати. Бо — "азовці". Їм цікаво. Але ще це в них може бути помста. Бо вони були серед перших російських угруповань, які наступали на Маріуполь 24 лютого 2022 року. І вони перші, хто сильно постраждав.
Ким поповнюються такі "підрозділи ДНР"? Адже якщо говорити про місцеве населення, його кількість явно обмежена.
Та де. В них грамотно побудована пропаганда. Вони активно працюють у школах, в дитячих садках. В них вже молоде покоління воює, яке виросло за ці 10 років.
Чи можна сказати, що ці люди ідеологічно налаштовані проти України?
З мого досвіду — я був у полоні, плюс, донецька лікарня — з п'яти охоронців (молодих, це були хлопці до 20 років) двоє були ідеологічними, а троє — ні.
Інший приклад — крайні наші полонені. З тих, кого я застав — це була батальйонна розвідка. З шести полонених четверо були місцеві. Звісно, в полоні вони розказують, що прийшли за гроші — це в них стандартна тема. Але ми ж бачили, що вони непогано трималися в посадці. Декілька днів відстрілювалися, проводили тактичні дії. Було видно, що мотивацію мають.
Про просування армії РФ
Зараз багато розмов про стрімке просування росіян на східному фронті. Чому їм це вдається?
Є декілька чинників. Перше — противник на тактичному рівні тримає в тонусі весь наш фронт, бо в нього є людський ресурс. Друге — противник своїх людей не жаліє. І навіть не намагається витягнути. А в нас натомість великі втрати, коли проводимо евакуацію бійців, враховуючи тенденції ведення війни, БПЛА і все інше.
Тобто росіяни цілеспрямовано бʼють по евакуаційних групах?
Звичайно. Якщо вони цілеспрямовано б'ють по стабпунктах, то чому ні? Це в Маріуполі вони намагалися приховувати, що бомбили наш підземний госпіталь. А зараз все це роблять відкрито. Плюс, не стидаються бити по цивільних лікарнях — в Києві, в Запоріжжі. А на полі бою — так тим більше. Їх "Червоний хрест" не зупинить.
І третій пункт, чому росіяни просуваються — це такий наш поганий "коньок", а саме — взаємодія між підрозділами. Зараз набагато краще, ніж було рік тому, але все ж. Взаємодія — в тому сенсі, що поїхати до сусіда зліва, справа, попити кави, поговорити, спільними зусиллями щось зробити. Плюс — придані сили, з якими потрібно спілкуватися, планувати.
Тут багато залежить від командирів. У нас біда, на загальному рівні, в тому, що ми не спілкуємося з особовим складом. Я не говорю, що генерал повинен спілкуватися з кожним солдатом. Але час від часу збирати комбригів, слухати їхні пропозиції, враховувати — все було б набагато краще. Але рух в цьому напрямку іде.
Всі хочуть масштабувати "Азов". Але що таке "Азов"? Це не просто гарна медійка, молоді хлопці, забезпечення. Це, перш за все, віра в побратима, в командира, в спільну роботу. Так, є ідея. Але це все не буде триматися без взаємодопомоги. Умовно кажучи, це сім'я. І вона починається зі слова.
У мене, як у командира батальйону, деколи багато зусиль йде, щоб просто поговорити з особовим складом. Але якщо цього не робити, маленькі мікроменеджерські проблемки накопичуються — і потім масштабуються.
Є багато припущень, як довго може тривати наступ росіян. Наприклад, що вони поспішають до інавгурації нового президента США, щоб мати вагоміші аргументи проти українських. А що ви бачите, як довго ці темпи можуть зберігатися?
Можу сказати зі сторони тактично-оперативного командування, що росіянам зараз також важко. Так, у них немає нестачі боєприпасів, бо в них є союзники, які допомагають. Але візьмімо історію з залученням північнокорейських військових — це ж не просто так. Їм теж бракує людей.
І ви самі бачите: вже підключається дипломатія. Всі чекають закінчення війни, всі змучилися. Але за що я боюся — війна закінчиться, але потім треба буде багато працювати. Відновлювати країну. А це капець, як тяжко. Крім того, що ми маємо бути готові знову до війни.
Думаєте, Росія спробує ще раз?
Однозначно. Нас зробили країною хліборобів — такими, що земельку і садочки обробляють. Але ми — країна воїнів.
Може, цей образ нам зіграв на користь, що на початку повномасштабного вторгнення Росія не розраховувала на опір?
Яку користь? Ми зрештою три роки воюємо. Я вивчав Ізраїль, Японію. Якби в нас країна була такої ідеології, що ми — воїни, що в будь-який момент готові відстояти нашу землю — не лише на полі бою, але й в економічному секторі, в культурному, росіяни навіть не думали б таке робити. Якось у полоні я спілкувався з полковником ГРУ. Він каже: якби у вас була така пропаганда, як в нас, ми б на вас навіть не напали.
Моя думка така: у нас в крові, в ДНК, є це. У нас не тільки козаки вміли гарно воювати. Багато країн світу за всю історію хотіли мати в себе українців як воїнів. Але нам треба прокинутися. Додати оптимізму, так би мовити — що так, ми страждаємо, в нас важкі сусіди, але можемо ще показати себе. І ніхто не буде до нас навіть пробувати лізти.
В червні США зняли заборону на постачання американської зброї для "Азову". Ваш батальйон уже її отримав?
В першу чергу для нас це відкрило можливість навчання з партнерами. Бо в нас багато досвіду, і партнери тільки "за", щоб ми ним поділилися. Те саме стосується й озброєння. Не було такого, що в понеділок обмеження зняли, а вже у вівторок ешелони з "Бредлі" поїхали в "Азов". Але потрошку, важко, але йде.
"Бредлі" з'явилися?
На жаль, ні. Але головне — мати надію.
Про зміни у війську
Я хотіла б присвятити частину інтервʼю змінам, які анонсуються або обговорюються для українського війська. Що зараз для вас як для командира є серед головних викликів — крім, власне, активності ворога?
Мотивація бійця — це на першому місці. На другому — підготовка. На третьому — забезпечення. Фанати піраміди потреб Маслоу зі мною можуть поспорити. Але якщо в тебе буде мотивація, буде і забезпечення. Вмотивований воїн знайде де купити чи дістати той самий автомат. Чи приціл нічного бачення, умовно кажучи.
Оскільки за ці два роки вам довелося формувати два батальйони, запитаю: а що є визначальним для того, щоб батальйон був ефективним?
Передусім, мотивована команда. Який би ти не був класний лідер, боєць — без команди нічого не зробиш. Моя заслуга — я цю команду зібрав. Але саме вона створила підрозділ. І будь-які наші заслуги — це їхні досягнення. Якщо у вас дійсно хороші заступники, штаб, командири, можна робити великі справи.
Коли ви кажете команда — це перш за все, офіцерський склад?
Офіцерський і сержантський. Сержанти — це м'язи. Я пройшов за 10 років всі щаблі. У 2014-15 роках не було так, як зараз, щоб офіцери, сержанти могли нам показати й підказати. Коли зараз приходять молоді, я їм кажу: вам пощастило, що у вас є такі командири, які можуть навчити. Цінуйте.
Зараз всі люблять порівнювати бригади з компаніями в бізнесі. Я б порівняв свою службу командиром із CEO, який бігає і щось постійно вирішує. Треба дати бійцям мотивації — як це зробити? Поїхали, домовилися зі спонсорами, привезли хлопцям нові пікапи. Далі — треба проводити навчання, і було б добре, в хороших умовах. Це теж про мотивацію. Плюс в мене є окремий штаб, який так само їздить, все вибиває. Є заступник, який займається підготовкою. І коли це все в системі працює, хлопці бачать, як командири стараються — в них і довіра є до тебе.
Ми періодично повертаємося до розмов про нестачу людей у війську. "Азов" це відчуває на собі?
Ми стикаємося з цим на рівні бригади. Ми запускаємо рекрутингову компанію. Проаналізували суспільство. До якого дійшли висновку? Перше, немає довіри. Як її вернути? Через слово. Як нам використати це слово? Лайфхак всім: спілкуйтеся з людьми. Реклама — це класно. Білборди — дуже класно. Але проводьте вишколи, лекції, спілкуйтеся з особовим складом.
А буває таке, що на зустрічах кажуть: "Та це все пропаганда". Мовляв, в реаліях все виглядатиме геть інакше.
Звичайно. Але якщо почнемо кожному щось доводити, це буде дуже довго. Треба доводити прикладами. Своїм в тому числі. Мені 30 років. Я витратив на армію вже 10 років. Це не те, що я себе хвалю — в нас таких у бригаді десятки хлопців.
Взагалі я наполягаю на тому, що треба писати історії живих героїв. На жаль, у нас слово "герої" часто вживають щодо загиблих. Ми ж хочемо сказати, що в нас є вдосталь живих героїв. У нас є друг "Хорус", якому 25 років — Герой України. Друг "Вог", в якого історія на цілий серіал — теж Герой України. Про таких треба розказувати. І казати щодо них "пропаганда" — в такої людини нема совісті, мені здається.
Про мобілізацію
"Азов" і далі покладається, перш за все, на добровольців? Чи маєте справу і з мобілізованими?
З ТЦК ми беремо дуже малий процент. Переважно, спеціалістів. А основа, десь 90% — добровольці. Наповнюємо бригаду через наші рекрутингові центри, через переводи.
Як ви ставитеся до силових методів залучення чоловіків до служби?
Мобілізація потрібна, але вона має бути здоровою. На жаль, ми вже перейшли цю лінію, щоб якось відмотати все назад. Бо довіри нема. Якби ще у 2022 році почали б правильно робити мобілізацію, зараз не було б такої критичної думки. Друг "Калина" нещодавно написав колонку, я з ним згоден на 200%У колонці йдеться про те, що військо не обійдеться лише рекрутингом, має бути також і мобілізація через ТЦК. Крім того, "Калина" вказує на необхідність запровадження "державної програми по підняттю рівня національної свідомості громадян і мотивації йти до війська".
Ми хочемо зараз гасити пожежу, а треба було її не допустити. Зараз потрібно врахувати все, проаналізувати — і більше такого не допускати.
А де брати людей, якщо їх не вистачає? Силові методи — це не окей. Але мобілізація має якимось чином відбуватись.
Відновлювати довіру. До військових — хай вона і на високому рівні ще, але все ж цифри знижуються. Відновлювати довіру до органів самоврядування, до влади в цілому. Вже нереально швидко щось кардинально виправити. Але реально якщо робити це поступово і головне — системно, щоб це було прописано роки.
Відновлення довіри — це що? В чому має полягати цей крок?
Це про вирішення системних проблем на різних рівнях. Це не тільки про корупцію, не тільки про державотворення. Це й освіта, і культура, і здоров'я — все. Соціальні напрямки — це також треба вирішувати.
Коли ухвалювали новий закон про мобілізацію, було багато розчарування, що з нього прибрали норму про демобілізацію. Чи вона реальна під час війни?
На мою думку, ні. Бо пообіцяєш людям, потім не дотримаєшся слова.
З іншого боку, багато говоримо про таку проблему, як самовільне залишення частини (СЗЧ). Нещодавно у Bloomberg наводили цифри з посиланням на Офіс генпрокурора: з 2022 року в Україні зареєстровано 96 тисяч кримінальних проваджень щодо самовільного залишення військової частини. Чи пов'язані ці речі? Те, що військовий наважується на СЗЧ, і той факт, що він не розуміє, як довго ще буде воювати.
Думаю, це малий процент. Чи хтось проводив аудит, чому ці люди пішли в СЗЧ? З того, що мені відомо — переважно це не через те, що немає чітких термінів.
А через що?
Ставлення до особового складу. З цим військовим ніхто не спілкувався. От його відправили в посадку і не сказали, чому туди треба йти, як туди дійти, яка в нього буде підтримка. Плюс — психологічні причини. В людини вдома сталася проблема — то підіть йому назустріч! Таких чинників багато. Але це операційні проблеми, їх реально вирішити на місці.
Про теракт в Оленівці
9 грудня в Донецьку підірвали автомобіль з колаборантом Сергієм Євсюковим. Він був начальником Оленівської колонії. В ній, зокрема, утримували багато "азовців", також і вас. Як ви сприйняли новину, що він загинув?
Сприйняв з думкою, що далі буде. Коли в липні 2022 року стався теракт в ОленівціУ ніч із 28 на 29 липня 2022 року в Оленівській колонії стався вибух. Унаслідок пожежі загинуло 53 полонених бійців "Азову", ще 130 військовополонених були поранені, коли все горіло, ми там були закриті в бараку і самі з нього вибиралися. Ми просили: дайте нам медикаментів, ми самі собі надамо допомогу. Памʼятаю, як стояв він, його "свита", охорона. І він один-єдиний, хто сміявся.
І коли нас поранених пакували, як ту, вибачайте, скотину в КамАЗ, битком, він ходив, з кофійочком, — усміхається, сигаретку курить. І жарти кидає.
Я вам так скажу: коли я прочитав цю новину, я не курю, але каву випив.
Тобто цей Євсюков був в ніч, коли стався теракт в Оленівській колонії?
Звичайно. Без його відома все це не могло статися. Я ж кажу: далі буде. Хай інші думають також. Всі їхні рухи ми знаємо. Він там не один такий був.
Ви були старшим по бараку, який і став об'єктом теракту. Ви доволі детально описували ту ніч в інтервʼю. Чи вам доводилося перетинатися з Євсюковим іще десь, крім тієї ночі?
Так. Коли нас перевели з інших "азовських" бараків в цей один-єдиний, він за кілька годин прийшов. Говорив, що ми тут тимчасово. Мовляв, нас переселили, бо треба зробити ремонти. Щось таке. Каже: ви не обживайтеся, скоро звідси вийдете. І все.
Ви розуміли, що це може означати?
Ні, думали, що поїдемо на етап в Горлівку. Така ходила чутка. А що може статися щось таке, не розуміли. Бо це за межами всього людського: зібрати людей в одному приміщенні, які й так в полоні, які вийшли в цей полон за наказом — і живцем спалити.
Наглядачі, чи може хтось із росіян, з ким ви розмовляли вже після цієї страшної події, розказували вам їхню версію? Що це нібито український "Хаймарс" поцілив по Оленівці.
У ФСБ про це говорили. А я їм відповідав, що якби це був "Хаймарс", ми б там не вижили. До того ж вони привезли уламки цієї ракети. І навіть не могли це правдоподібно зробити. Там були наші хлопці, які збирали тіла загиблих — тих, кого ми не встигли вчасно витягнути з барака. Вони бачили, як приїхали працівники колонії з мішком зі шматками цієї ракети — і просто висипали їх. Та і все.
З ким я не спілкувався, всі розуміють, що це був теракт проти "Азову". Навіть поки ми були в полоні, деякі їхні офіцери це визнавали.
Багато "азовців" після полону повертаються на військову службу. Маємо ваш приклад, приклад "Редіса" (Денис Прокопенко, командир бригади "Азов" — ред.), "Хоруса". Як би ви це пояснили?
Бо ми — велика і міцна сім'я. І мусимо підтримувати один одного. Крім того, маємо підтримати тих побратимів і посестер, які в полоні. Лише в 6-му батальйоні ми за крайній місяць узяли в полон десяток росіян. На рівні бригади — там уже, мабуть, більш як півсотні. Може, вже і до сотні.
Ми стараємося брати полонених. Розуміємо, що їх можуть не поміняти на "азовців", будемо реалістами, але якщо поміняють на інших хлопців, теж будемо раді.
На щастя, цієї осені вперше за довгий час з полону повернулися кілька десятків "азовців". Але, як ви згадували, в ньому лишаються ще близько 900. Щонеділі відбуваються акції з підтримки військовополонених, їхніх родин. Чому це важливо?
Хлопці, які вийшли з полону, вже за декілька днів просилися на ці акції. Це підтримка і самих хлопців, і їхніх родин. Це якраз оці правила нашої сім'ї. Ми дуже вдячні, що люди виходять щонеділі. Хлопці, коли виходять, в них аж очі горять. Всім дякую, низький уклін вам. І дякуємо людям, які виходять за кордоном.
З вашого досвіду, чого потребують військовополонені? Що, можливо, їм хотілося б отримати від держави або від суспільства? Де ще, можливо, є якісь недопрацювання на цьому напрямку?
Вони в першу чергу хочуть допомогти та розказати про тих, з ким були в полоні й хто там ще лишається. Що потрібно від держави? Матеріальна підтримка — хлопці її заслужили. Премії видаються від держави, це є. Але, умовно кажучи, хтось з хлопців заслужив квартиру, особливо хто з окупованих територій, де все втратив. Хтось, можливо, машину. Отакі матеріальні, так би мовити, заохочення.
А з моральної точки зору — показувати їх як живих героїв. Підтримувати тих, в кого сім'ї з окупованих територій, які все втратили. Тоді їм буде набагато легше. Ну і звичайно, ми, без нас ніяк.
Дедалі більше постає питання: як витримати довгу війну? Тож як це зробити?
Не жаліти себе. Ми, військові, завжди плануємо від поганого, в нас є три плани: А, В, С. Але в нас завжди оптимістичне рішення.
Суспільство має розуміти, що ми, наші діти, правнуки, в будь-який момент будемо готові взяти зброю і захищати батьківщину. Не треба плекати надію, що Росія розпадеться, переформатується, і все інше. Ми готуємося завжди до поганого.
Але основне — щоб ми були як сім'я. Допомагали один одному. Щоб була взаємодія на будь-яких напрямках, в будь-яких сферах. Тоді станемо форпостом, на який всі будуть рівнятися. От бачите, я почав з поганого, а закінчив оптимістичним.