Блакитноока Марія виглядає з вікна вагона поїзда Покровськ-Дніпро. Їй два роки. Світле дитяче волосся розлітається від літнього вітерцю. Ззаду Марію притримує мама Наталя, така ж світловолоса. Поки Марія усміхається, шукаючи поглядом тата Сергія на пероні, Наталя плаче. Марія починає махати татові:
— Паааа, пака-пака! Пака-пака! До зустліці, па, до зустліці!
— До зустрічі, Машенька, обовʼязково до зустрічі — вигукує тато у відповідь. — Слухайся маму!
Перша година дня. На вокзалі Покровська лунає гімн.
"Шановні пасажири! Сьогодні ми святкуємо 33 річницю з дня проголошення незалежності України, три роки з яких триває повномасштабне російське вторгнення", — оголошує жіночий голос.
Сьогодні 24 серпня, але святковий настрій у пасажирів не відчувається. До вокзалу стікаються люди, що виїхали з Мирнограда, Селидового, Новогродівки та маленьких селищ, які за останні два тижні опинилися майже біля лінії бойового зіткнення. Фронт швидко котиться до Покровська, часто люди евакуюються вже в критичних обставинах — коли над будинками літають російські дрони й іншого вибору, окрім як виїжджати, або застрягнути в окупації, немає.
Наталія виїхала з Мирнограда. Її будинок — сусідній, поруч з девʼятиповерхівкою, куди нещодавно влучила російська артилерія. Частина будинку просто склалася і замість підʼїздів тепер там зяє діра. У момент вибуху Наталія була на вулиці — переносила речі з квартири в укриття.
У наступні кілька днів все, чим займалася жінка — думала, як і куди виїхати з невісткою і її новонародженою дитиною, з хворою на онкологію мамою, з ротвейлером Арчі. Виявилося, що вмовити маму виїхати — нелегка задача. Людей, які все життя прожили на одному місці, не так просто з нього зірвати. Коли Наталія приїхала до маминої квартири остаточно її забрати, довелося вибивати двері, аби мама її пустила.
Зрештою вони перебралися в село в сусідній Дніпропетровській області. В Покровськ Наталія приїхала, аби зʼясувати, чи є можливість евакуюватися далі. Тепер стоїть на вокзалі й чекає евакуаційний потяг на Дніпро. Все життя вона працювала на шахті — опускала людей в забій. Зараз їй лишилося тільки забрати з роботи трудову книжку. Фактично Наталія вже на пенсії, та каже, цих грошей їй не буде вистачати, аби в 61 рік почати життя на новому місці, тому їй потрібна робота.
— У вас хтось ще з родичів лишається в Мирнограді? — запитую в неї я.
— Син, — відповідає Наталія. — Він помер. Я хотіла заїхати до нього, але туди, де кладовище, цивільних уже не пускають. Ротвейлер Арчі в мене лишився від нього.
Поступово перон заповнюється. Майже кожен або веде за собою собак на повідку, або несе в руках переноски з котами. Хтось — із кліткою з папугою, хтось — з контейнером з їжачком. Люди тягнуть валізи, побутову техніку, тримають на руках дітей. Дівчинка Аня стоїть поруч з бабусею, яка чекає, поки її занесуть в евакуаційний вагон. Бабуся — в колісному кріслі, біля — дві ковіньки.
— Ань, піди, там біля сусіднього вагона твоя подружка Свєта, — каже дівчинці старший хлопець, що стоїть поруч.
— Ні, я не зможу, — на грані відчаю відповідає Аня. Вона забирає бабусині ковіньки, спостерігає, як поліцейські піднімають жінку у вагон і заходить слідом.
До сусіднього вагону підʼїжджає бус. Волонтери Владислав і Олександр виносять з нього лежачу літню жінку. Її одразу несуть у купе. За нею з буса виходить ще шестеро. Серед них ще одна літня жінка, яка ледь ходить, чоловік з інвалідністю, який не дуже розуміє де він, його родичі, та ще одна жінка з чоловіком та собакою. Їх усіх вивезли з Мирнограда.
— Там зараз стало трохи спокійніше, ніж було останні кілька днів, тому вдалося провести евакуацію, — говорить Владислав. — Але людей лишається ще багато.
Під евакуаційним вагоном стоять провідники — Юлія і Володимир. Обидвоє з Дніпра. Вони не вперше вивозять людей з прифронтової зони. Допомагають пасажирам з речами, підказують, де їхні вагони, перевіряють документи. Звичайна робота провідників, тільки — у бронежилетах.
— Нас не примушують їздити в евакуаційному потязі, — розповідає Юлія. — Вчора запитали, хто може поїхати на Покровськ і ми погодилися, без вагань.
З вагона виходить жінка з собачкою — одна з тих, кого привезли волонтери на бусі. Жовта футболка, блакитні штани, жовті кросівки. Її звати Валентина, їй 69 років і вона сміється, бо геть не спеціально підбирала одяг таких кольорів на День незалежності.
— Я просто поклала щось зручне на виїзд і от вийшло, — каже жінка.
Валентина жила в Мирнограді останні тридцять років. Її чоловік Микола нещодавно пережив інсульт, зараз почуває себе краще, але все ще погано ходить, бо не мав можливості займатися реабілітацією. Подружжя давно думало виїжджати з міста. Валентина довго шукала житло, бо як тільки казала, що в неї є невелика собачка, їй одразу відмовляли в оренді. Врешті їй вдалося знайти притулок, куди її погодилися прийняти з собакою.
— Жінка попередила, що в них живуть переважно великі собаки, але Белла неконфліктна, сподіваюся, все буде гаразд. Побачимо.
Валентина бадьоро говорить і на перший погляд здається, ніби не особливо переживає за виїзд з Мирнограда. А потім зізнається:
— Вчора проридала увесь день поки збирала речі. Літнє, зимове, черевики, взуття. Чайник електричний, про всяк випадок. Каструлі не брала. Не знаю, чи там щось буде, чи ні.
— Памʼятне щось брали?
— Звісно! У мене мамина вазочка, старовинна. Мамину брошку забрала, фотографії…
Валентина знову починає плакати. Потім схоплюється, втирає сльози, видихає:
— Ні-ні, я не через вас. Просто розумієте… все кидати…
До відправки потяга лишається небагато часу, тому Валентина хоче ще встигнути заскочити в магазин, аби купити їжу в дорогу. Жінка прощається, її жовто-блакитний силует зникає в одній з привокзальних крамниць.
В останні хвилини перед відправкою потяга, біля евакуаційних вагонів тіснішає. Люди не встигають заносити речі, сваряться через кількість сумок, обіймаються наостанок з рідними, які ще лишаються у Покровську. Серед натовпу вирізняється чоловік у білосніжній футболці. Його звати Сергій, він евакуйовує бабусю, дружину Наталю та дочку Марію. Коли його рідні сідають у вагон, він трохи відступає від натовпу і чекає, коли поїзд рушить. Дружина підносить дворічну дівчинку до вікна. Та махає рукою і кричить "Пака-пака" татові, а заодно і решті людей на пероні.
Те, що Наталя і Марія мають поїхати з Донеччини родина вирішила, коли в Покровському районі оголосили примусову евакуацію дітей. Сергій каже, знайти житло для родини з маленькою дитиною і пропискою в Донецькій області було важко. Люди просто не хочуть здавати, коли говориш звідки їде родина.
— Чесно? Мене це просто дивує і вбиває, — говорить Сергій. — БАБУШКА, ТИ КУДИ?
Бабуся Сергія намагається вийти з вагона. Плаче на першій сходинці. Сергій обіймає її, щось говорить на вухо. Допомагає піднятися. Виїхати бабусю вмовила мама Сергія. Він каже, навіть не уявляє, як їй це вдалося, бо жінці було важко прощатися з домом. І досі важко.
Сам Сергій лишається на Донеччині. Він — шахтар. Говорить, поки в нього ще є робота, буде працювати.
— Проводжаючі, виходьте з вагонів! — просить провідник, піднімаючи сходинки вагона. З гучномовця лунає оголошення про відправку потяга.
— Пака-пакааа, па, пака-пака! — вигукує Марія, махаючи рукою татові.
— Пака-пака, сонечко, пака-пака! — кричить у відповідь Сергій.
Коли останній вагон зникає за поворотом, Сергій відвертається і ховає сльози у згин ліктя.