Два місяці тому ми попросили читачів та читачок надсилати на електронну пошту Суспільного фотографії, які для них символізують незалежність України або повʼязані з нею. Ми отримали понад сотню листів, прочитали й переглянули усі.
Наша редакція вдячна за кожне повідомлення. За звичайні теплі сімейні спогади про вилазку на Азовське море на День незалежності чи про поїздку на Євро-2012 у Донецьк. За історії про сміливість завалити паркан перед радянськими міліціонерами чи підняти український прапор над російським воєнним кораблем. За памʼятки про дорогих і близьких людей, які віддали життя під час війни з Росією, про міста і села, які зараз окуповані. Про надію на перемогу і віру в майбутнє.
Ми відібрали тридцять три історії, які, на думку редакції, найкраще відображають різні роки, етапи та історичні події, що трапилися з Україною за весь період незалежності, і ділимося ними з вами.
Вікторія Думин
27 серпня 1989 року в Зарваниці на Тернопільщині провели перше богослужіння з часів Другої світової війни (дивіться про той день у фотослайдері і читайте підписи — ред.). З 1947-го люди не могли відвідувати храми, оскільки на релігійні свята тут чергували величезні загони міліції і не допускали мирян. У 1989-му тисячі людей з навколишніх регіонів, попри спротив міліції, розламали металеву загорожу, щоб греко-католицький єпископ у підпіллі зміг провести службу на день Успіння Богородиці.
Один із міліціонерів, син сусідки мого дідуся (його портрет на останньому фото у слайдері — ред.), звернувся до мого дідуся зі словами: "Пане Кульчицький, ви така освічена людина і теж вірите у ці бабські забобони?" Що відповів дідусь, ми описувати не будемо.
Олена Риж
На фото — моя мама, дві її сестри, я, мої брат та сестричка. Ми народились і жили в Білорусі, приїжджали на літо на батьківщину мамусі. Під час цих поїздок батьки вирішили переїхати в Україну. Це сталося 1 червня 1990 року, а за рік Україна стала незалежною. Ми всією сімʼєю вважаємо, що рішення переїхати — найкраще, яке ухвалила сімʼя за всі часи.
Нині Олена Риж — штурмовичка, бойова медикиня. Вона долучилася до ЗСУ у 2022 році, брала участь у боях на запорізькому напрямку та на Донеччині, зокрема під Авдіївкою.
Людмила Рищенко
Я і моя сімʼя мешкали у місті Єнакієве на Донеччині, але щороку їздили в Крим на відпочинок. У 1991 році в Ялті було дуже смачне морозиво. На першому фото моя дочка Даринка з морозивом. А на другому — вона плаче, бо я не купила ще. Зараз дочка уже доросла і живе за кордоном. З 2014 року я мешкаю на Київщині.
Сергій Соловей
16 липня 1990 року Верховна Рада України ухвалила Декларацію про державний суверенітет. Країна не стала незалежною, але отримала право ухвалювати дипломатичні та політичні рішення.
У жовтні 1990-го на майдан Незалежності в Києві вийшли студенти. Вони вимагали, зокрема, не підписувати новий союзний договір з СРСР, влаштувати перевибори до Верховної Ради на багатопартійній основі, повернути на територію тодішньої УРСР українських військових, які служили в інших радянських республіках. Верховна Рада ухвалила постанову, що гарантувала виконання вимог. Ці події отримали назву Революція на граніті.
У серпні 1991-го в Москві відбулася спроба державного перевороту. Там намагалися усунути президента СРСР Михайла Горбачова. На фоні цих подій, 24 серпня 1991 року, 346 українських депутатів проголосували за Акт проголошення незалежності.
Сергій надіслав свої фото з мітингів, у яких брав участь на початку 90-х. Після російського вторгнення на Донбас він захищав країну на Сході. Гортайте фотослайдер з підписами.
Геннадій Сташенко
1992 рік, Миколаїв, Суднобудівний завод імені 61 комунара. Це — ракетний крейсер "Слава", який незабаром перейменують у "Москву". Я — трансляторщик бойової частини 4, Геннадій Сташенко з Херсона. До першої річниці Дня незалежності пошив жовто-блакитне полотнище із сигнальних прапорів. Хоча воно вийшло не дуже велике, я вирішив підняти полотнище на кораблі. Повісити на кормі було неможливо через вахтового. Тож вирішив підняти на містку.
День був вихідний і робітників на заводі не було. Корабель непогано переглядався з мосту. Прапор провисів цілий день, поки його не побачив командир корабля, капітан першого рангу Лісний. Прапор зняли, мене викликав замполіт. Я відмовлявся: казав, що ні до чого. Але мене вирахували за звʼязківським вузлом, яким був повʼязаний прапор. Таким вузлом не користуються навіть боцмани. Замполіт вирахував мене професійно — чи не сам же він зняв прапор? Все може бути, адже замполіт тоді був місцевим КДБ в одній особі. Звісно, можливо, хтось доніс на мене. Але вже тоді жодних санкцій для мене не було, окрім побажання більше "не хуліганити".
Крейсер "Слава" спустили на воду в 1979 році у Миколаєві. Згодом він увійшов до складу Чорноморського флоту СРСР. Після розпаду Радянського Союзу крейсер перейшов у власність Росії. У 1996 році його перейменували в "Москву". Він став флагманом Чорноморського флоту РФ. 13 квітня 2022 року ВМС України завдали по цьому крейсеру удару протикорабельними ракетами. "Москва" затонула.
Олександр Суханов
На фото — моя бабуся Ніна Яковлівна та я. Ми сфотографувалися на четвертий День незалежності України у місті Антрацит, Луганської області. Я — перша дитина, що народилася в родині за часів незалежності. Наразі мені 30 років, я проживаю на Волині. Моїй бабусі Ніні Яковлівні вже 85 років, вона досі в Антрациті. Це місто окуповане Росією уже десять років.
Мері Михаленко
Пані у синій сорочці по центру — моя бабуся Зінаїда Шевчук. У 1995 році вона була у складі команди, яка вела переговори, щоб Україна отримала міжнародний телефонний код 380. Бабуся померла 7 січня 2013 року. Їй був 71 рік. Завдяки роботі бабусі та всієї команди Україна стала першою серед пострадянських країн, що отримала міжнародний код.
Після проголошення незалежності у 1991 році Україна ще кілька років перебувала в єдиній телефонній зоні з Росією та іншими країнами, що були у складі СРСР. Тоді міжнародним кодом України було +7. Новий код — +380 — Україна отримала 27 січня 1995 року. Він досі використовується для міжнародних дзвінків та дзвінків із мобільних операторів.
Оксана Крюкова
На фото я — Оксана Крюкова — у Міжнародному дитячому центрі "Артек", табір "Лазурний", 2001 рік. На тлі видно Ведмідь-гору. Для мене цей знімок асоціюється з незалежністю, бо Крим — це Україна, "Артек" — найпотужніший дитячий табір, а 2001 рік — це моє безтурботне дитинство та перший досвід самостійності.
Ірина Слойко і Тарас Парило
Це фото зроблене у Києві 2004 року під час студентської ходи на підтримку Віктора Ющенка. Хода відбулася ще до початку Помаранчевої революції.
21 листопада 2004-го в Україні пройшов другий тур виборів президента. Змагалися Віктор Ющенко та Віктор Янукович. Після підрахунку частини голосів Центральна виборча комісія оголосила, що перемагає Янукович, але це не відповідало даним незалежних екзитполів. У наступні дні прихильники Ющенка почали збиратися на площах різних міст, зокрема на майдані Незалежності в Києві, відмовляючись визнавати результати виборів. На підтримку Ющенка мітингувальники використовували помаранчевий колір, який був основним під час його президентської кампанії. Врешті в країні провели повторний другий тур виборів. Переміг Віктор Ющенко.
Ліля Гончарук
На цьому фото мені девʼять років. Це атракціон у місті Ланівці, на Тернопільщині. Мама допомогла викласти слово "ТАК" із цінників на шарфі. Наша родина підтримувала Помаранчеву революцію.
Тоді у моєму дитячому світі Помаранчева революція — це було щось велике і грандіозне. У нашому місті на невеликому майдані збиралось багато людей. Оскільки дорослі вірили, що все буде добре, я теж була в цьому переконана.
Владислав Цимкалов
Луганськ, 2005 рік. Ми з сестрою, батьками та їхніми друзями на весіллі хрещеного. У Луганську жодне весілля не відбувалося без фотографії біля пам'ятника Тарасу Шевченку. Мабуть, єдина подія, коли я без питань вдягнув костюм.
Памʼятник Шевченку в Луганську встановили у 1998 році на головній площі міста. Під час Революції гідності під ним збиралися проукраїнські мітингувальники. Після окупації Луганська Росією памʼятник планували прибрати, але так цього і не зробили.
Інна Матвієнко
На фото праворуч — маленька дівчинка Аліса Ображій у Міському парку культури і відпочинку міста Чернігів на День незалежності 2008 року. Ліворуч — Аліса складає присягу на вірність народу України як курсантка Інституту Військово-морських сил, 2022 рік.
Оксана Ляхова
Я з моїм сином у 2012 році під час чемпіонату з футболу Євро-2012 у Києві. На мою думку, це була визначна подія в історії незалежної України. Наша держава довела свою значущість, рівність серед інших європейських країн та гідно представила себе на міжнародній арені. Гасло чемпіонату "Творимо історію разом!" вдало відобразило суть цієї незабутньої історичної події.
Ольга Рог
У 2012 році ми з родиною приїхали із Запоріжжя в Донецьк до родичів у гості. Тоді мене маленьку тато повів на "Донбас-Арену", де проходив матч "Шахтар" (Донецьк) — "Металург" (Запоріжжя). На стадіоні панувала атмосфера поваги, усі були наче одна родина. Саме після цього матчу я закохалася у футбол. Тоді виграв "Шахтар", це фото мені зробили біля стадіону. Я досі зберігаю квитки з того матчу і мрію повернутися туди, де почалася моя футбольна любов.
"Донбас-Арену" збудували у 2009-му. Вона стала першим стадіоном у Східній Європі, спроєктованим за стандартами четвертої категорії УЄФА. На її відкритті виступала американська співачка Бейонсе. У 2012 році на стадіоні відбулися три матчі Чемпіонату Європи з футболу. До 2014-го на "Донбас-Арені" проводив домашні ігри донецький футбольний клуб "Шахтар". З травня 2020-го команда грає на столичному НСК "Олімпійський". З 2014-го "Донбас-Арена" не функціонує через пошкодження внаслідок бойових дій.
Наталія Єсіна
Останній для нас із сином День незалежності у вільному Луганську, 2013 року. У травні 2014-го ми поїдемо з області.
На початку липня 2014-го проросійські угруповання штурмували прикордонну заставу в Луганську, що зрештою закінчилося виходом звідти українських прикордонників. Після цього Росія почала постачати в місто важку бронетехніку. Деякий час українські військові намагалися деблокувати аеропорт у Луганську. Бої за нього тривали до кінця літа 2014 року. 1 вересня ЗСУ відступили. Сам Луганськ окупований з квітня 2014-го.
Наталка Лучанінова
Акція протесту на підтримку Революції гідності. Сімферополь, 30 листопада 2013 року.
21 листопада 2013 року Кабмін зупинив процес підготовки до укладання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Увечері того ж дня на майдані Незалежності почали збиратися прихильники євроінтеграції. За тиждень, на Вільнюському саміті східного партнерства, президент Янукович не підписав цю угоду, а правоохоронці розігнали мітингувальників у Києві. Після цього тисячі людей у містах України вийшли на вулиці, вимагаючи відставки уряду та імпічменту Януковича.
Ці події відомі як Революція гідності. 18–20 лютого 2014-го стали її найкривавішими днями. Загалом протягом всіх подій вбили 107 активістів — героїв Небесної сотні. Лише 20 лютого загинуло 48 людей. Тоді ж Росія почала окупацію Криму.
Ксенія Нагорна
Мені було сім років, коли тато раптово почав зникати вечорами, одягнений у саморобний бронежилет зі скотчу, газет і фольги. У нашій квартирі були постійно увімкнені різні телеканали та трансляції з Майдану. Я не розуміла, що відбувається. Але одного дня, наприкінці 2013-го на Новий рік, тато взяв мене за руку та повів на Хрещатик. Тоді ми зробили цю фотографію. Люди на Майдані здавалися стривоженими, але водночас обʼєднаними. Цей момент змінив усе. Я зрозуміла, що це моя країна. Зараз мені 17 років і я готова захищати Україну, наслідуючи приклад батька.
Олег Симороз
Під час Революції гідності мені було 16 років. Це був переломний момент у моєму житті. Я відчув, що таке єдність народу, що таке боротьба за ідентичність. Тут я вперше побачив, як люди віддають життя за Україну. Усвідомив, що заради всіх поколінь українських героїв маємо боротися за державність далі.
Олег Симороз — доброволець ЗСУ та учасник російсько-української війни. У 2022 році він брав участь у боях під Києвом та на Донеччині. Олег Симороз підірвався на протитанковій міні восени 2022 року поблизу Кремінної, втратив ноги та отримав поранення руки і обличчя. Нині Олег — ветеран та громадський активіст.
Тетяна Майборода
Мій чоловік Костянтин Венгерський пішов добровольцем до лав Збройних сил України у 2014 році, одразу з Майдану. Отримав поранення під час боїв за Іловайськ. Завдяки моєму чоловікові тоді з оточення змогло вийти близько чотирьохсот військових. Ми познайомилися з ним вже у госпіталі у Харкові. Пізніше, разом із братом-близнюком, він закінчив військовий коледж у Запоріжжі. А з перших днів повномасштабного вторгнення знову пішов захищати Україну. Костянтин Венгерський загинув 3 червня 2023-го у селі Темирівка Запорізької області. Тепер він у багатьох людей асоціюється з незалежністю України.
Надя Дорофєєва
Коли ми вперше з сім'єю приїхали з Криму до Києва, одразу поїхали на майдан Незалежності, де знімали "Караоке на Майдані". Ця програма була культовою та улюбленою для нашої родини. Ми щонеділі дивились її по телевізору. "Караоке на Майдані" було втіленням моєї дитячої мрії — співати. Це фото з татом ми повторили вже багато років потому, у 2016-му, коли батьки приїздили до мене в Київ.
Надя Дорофєєва — українська співачка, родом з Криму, яка виступає під псевдонімом DOROFEEVA. Нині вона також одна з найпопулярніших в Україні блогерок в Instagram та TikTok. Також Надя Дорофєєва займається волонтерством, збираючи кошти для військових та цивільних, що постраждали під час війни.
Любов Кашпур
Під час пісенного конкурсу "Євробачення" на Виставковому центрі на Лівобережній у Києві, травень 2017 року.
У 2016 році Україна перемогла на "Євробаченні" у Швеції. Тоді країну на конкурсі представляла співачка кримськотатарського походження Джамала. Вона виконала пісню "1944" про депортацію кримських татар. Після перемоги Джамали Україна отримала право провести "Євробачення" в Києві у 2017 році.
Ліана Сергеєва
Щороку на День незалежності ми їздили з Дніпра на Азовське море.
З дитинства я їздила в дитячий табір у Дніпропетровській області. Спершу на відпочинок, потім вже як вихователька. Там я познайомилася зі своїм чоловіком Олександром. Цей дитячий табір розбомбили росіяни у 2023-му.
На фото — я і моя сестра Ріта у селі Щасливцеве на День незалежності 2018 року. Тоді ми їздили на Азовське море з родиною в пансіонат "Експрес". Зараз він також розбомблений.
День незалежності України для мене — це Азовське море, яке обовʼязково до нас повернеться.
У 2022 році росіяни окупували всю берегову лінію Азовського моря на території України.
Саша Ганапольська
Я народилась у нульових — а отже, не бачила саме становлення української незалежності. Але був момент, коли відчула її по-справжньому: в Києві на Подолі у 2019 році. Тоді ми з Владом співали улюблені українські та закордонні пісні, спілкувалися з перехожими, що зупинялися нас послухати, потім йшли на Узвіз випити вишнівки, говорячи про великі музичні плани. Це були по-дитячому безтурботні дні. Але основна причина, чому я асоціюю вуличну гру з незалежністю, — вечір 24 серпня. Тоді українські пісні співалися найгучніше, людей збиралося найбільше — і грошей в чохлі того вечора було стільки, скільки не було більше жодного дня у році.
Саша Ганапольська — українська співачка, співзасновниця і вокалістка гурту “Tember Blanche”. У 2023 році гурт брав участь у національному відборі на “Євробачення-2023”. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну учасники гурту волонтерять, збираючи кошти на допомогу ЗСУ.
Марія Макодзеба
На цьому фото представники Асоціації гайдів України та Національної організації скаутів України 19 грудня 2019 року передають президенту Володимиру Зеленському Вифлеємський вогонь миру. Для нас незалежність та демократія — це коли суспільство має можливість спілкуватися з тими, хто керує країною, та вільно зустрітися з президентом.
Євгенія Скворцова
На День незалежності у 2020-му я відвідала український заповідник "Асканія-Нова". Це місце неймовірне. Саме там можна було відчути дух свободи для диких тварин, що мешкали в унікальних природних умовах. Дуже шкода, що наразі ця територія і заповідник окуповані. Проте я мрію, що колись "Асканія-Нова" буде знову незалежною і повернеться до України, а на тих просторих полях житимуть коні, сайгаки, буйволи та зебри.
Найбільший на території Європи степовий біосферний заповідник "Асканія-Нова" розташований на окупованому лівому березі Херсонщини. Бойові дії загрожують його флорі та фауні.
Олександра Євдокимова
На цьому фото я, мій чоловік Кирило та наша донька Єлизавета на параді Військово-морських сил Збройних сил України на тридцяту річницю незалежності в Одесі. Нам особливо запамʼяталася висадка десанту. Це було неймовірне шоу і я впевнена, ми побачимо парад перемоги у рідній Одесі зовсім скоро.
Вікторія Бандурко
Ці фото зробили на Хрещатику 24 серпня 2021 року. Тоді ми з сином приїхали до Києва на святкування Дня незалежності і я вперше показала йому військовий парад. На Хрещатику того дня було багато людей і довелося тривалий час чекати початку параду, але очікування того вартували. Мій син побачив, як над нами пролітає "Мрія". Я й досі інколи думаю, що сталося з військовими, яких ми бачили того дня на Хрещатику.
Літак АН-225 "Мрія" до 2022 року був найбільшим і найпотужнішим у світі. Його побудували в 1988 році у Києві на авіаційному підприємстві імені Олега Антонова, а після розпаду СРСР літак перейшов у власність України. 27 лютого 2022-го "Мрію" знищили в ангарі у Гостомелі під час боїв за аеропорт.
Євгенія Єрко
Мій чоловік — полковник Вʼячеслав Володимирович Єрко — був пілотом. Він брав участь у параді на честь Дня незалежності 2018 року, завершував його, перебуваючи в одному з трьох винищувачів МіГ-29.
24 серпня 2021-го на урочистому параді до тридцятиріччя незалежності Вʼячеслав Єрко вів групу винищувачів МіГ-29 та Eurofighter Typhoon. Ця група за допомогою жовто-блакитних димів символізувала прапор України. Мій чоловік керував центральним літаком із жовтим кольором диму. Крайній літак зліва з блакитним димом вів Вʼячеслав Радіонов. На першому фото мій чоловік до виконання польоту. На третьому — він після приземлення у Василькові на Київщині.
Особисто для мене ці фото — згадки про відважних хлопців, які не лише брали участь в урочистих парадах, але й поклали життя за справжню незалежність країни.
Вʼячеслав Радіонов загинув 24 лютого 2022-го під час виведення авіації з-під ракетного удару по аеродрому Василькова. Його тіло знайшли місцеві й таємно поховали. Через вісім місяців Вʼячеслава Радіонова перепоховали на Алеї героїв у Василькові поряд із побратимами-льотчиками. Йому було 25 років. Він нагороджений орденом "Золота Зірка" та званням героя України посмертно.
Полковник Вʼячеслав Єрко загинув 24 лютого 2022-го в повітряному бою з росіянами. Він виконав чотири бойові виходи, прикривав виведення з-під ракетного удару літаків бригади. Єрко знищив російський літак Су-25 та два гелікоптери Мі-24. Його поховали 9 квітня 2022 року у Василькові на Київщині. Йому було 36 років. Нагороджений нагрудним знаком за оборону Донецького аеропорту, медаллю "За військову службу Україні", орденом Богдана Хмельницького III ступеня посмертно, орденом "Золота Зірка" та званням героя України посмертно.
Юрій Тутов
Випадкова зустріч двох кримчан — батька і сина — у Харкові в травні 2022 року. Батько — Юрій Олександрович Тутов, який на той час служив у територіальній обороні Харкова. Син — Михайло Тутов, який служив у територіальній обороні Івано-Франківська.
24 лютого 2022-го російська армія розпочала наступ на Харківщину та окупувала її частину. У вересні 2022-го Сили оборони вибили росіян з області. Під час того контрнаступу українці звільнили Ізюм, Балаклію, Вовчанськ, Купʼянськ, Лиман та інші міста.
Проте бої на Харківщині тривають. Росіяни знову окупували частину області в районі Вовчанська, атакують та обстрілюють і саму область, і місто Харків.
Олександр Крюк
На першому фото ми з колегою були готові на все, щоб захистити Чернігів від росіян у 2022 році. На другому — ми з колегою уже у 2024 році рятуємо руку пораненому воїну в операційній.
З початку повномасштабного вторгнення Росія окупувала велику частину Чернігівщини. Бої на території області тривали до 2 квітня 2022 року, тоді українська армія деблокувала Чернігів, а у наступні кілька днів звільнила села та міста, що розташовані ближче до кордону з Росією та Білоруссю.
Сергій Притула та Анна Гвоздяр
Сергій Притула та тодішня директорка Фонду Притули Анна Гвоздяр із трьома безпілотниками Bayraktar TB-2, які щойно доставили з Туреччини в Україну і передали представникам Повітряних сил. Трьом бортам фонд дав імена "Халепа", "Ковінька" і "Трясця". Фото зробили на засекреченій локації 6 вересня 2022-го.
На ці байрактари українці зібрали гроші за три дні — з 22 по 24 червня 2022 року. Збір організували Фонд Притули та блогер Ігор Лаченков. До купівлі байрактарів долучився понад мільйон українців та друзів України з-за кордону. Це історія про силу єдності та здатність волонтерського руху робити неможливе для допомоги Силам оборони у час великої війни з російськими окупантами.
Сергій Притула — український шоумен та очільник “Фонду Сергія Притули”. З 2014 року Сергій Притула займається допомогою українській армії. Нині його фонд також має гуманітарний напрямок з підтримки цивільних.
Анна Гвоздяр — волонтерка та громадська активістка, що з 2014 року допомагала пораненим військовим, а з 2020 року працювала директоркою “Фонду Сергія Притули”. З 2023 року Анна Гвоздяр — заступниця міністра з питань стратегічних галузей промисловості.
Любов Кулябко
Брат мого чоловіка Іван Собко та його побратими й друзі дитинства — Максим Філозоф та Владислав Стадніченко — ще з 2016 року відстоювали нашу незалежність.
На фото — Іван: брудний і в мастилі. На іншому фото — Іван з побратимами, з якими він загинув в один день. Також на фотографіях є Максим Беженар та Іван Сливець. Разом вони несли службу у 28 окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового походу. Усі загинули під час звільнення Чорнобаївки та Олександрівки на Херсонщині. Саме завдяки нашим героям, титанам, захисникам — як загиблим, так і живим — маємо можливість жити у вільній та незалежній Україні.
З березня по листопад 2022 року росіяни захопили місто Херсон та частину Херсонської області. В окупацію потрапило і село Чорнобаївка. В аеропорт, який розташований біля селища, армія РФ постійно завозила військову техніку, яку раз по раз знищували ЗСУ.
Українські військові звільнили частину Херсонщини на правому березі, зокрема Чорнобаївку, а також місто Херсон 11 листопада 2022-го.
Яна Статна
24 серпня 2023-го на День незалежності я була в нашій Авдіївці на Донеччині (дивіться фото на обкладинці нашого проєкту — ред.). Тоді думала, що все можливо і що все буде. 5 лютого 2024-го я зробила ще одне фото в Авдіївці. На ньому я певною мірою прощалася з містом, бо до основної дороги, Індустріального проспекту, росіянам залишалося менше ніж кілометр. Моє життя змінилось двічі: у серпні 2014-го та 10 жовтня 2023-го о пʼятій ранку, коли почався масштабний наступ на місто. Для мене Авдіївка — це місто життя і місто смерті.
Для себе я визначила, що незалежність — це можливість поїхати в улюблене місто і не думати про те, в яку частину доби це робити. Не боятися, що дорога проглядається ворогом і що тебе можуть "заптурити", або що в машину влетить ворожий FPV-дрон. Незалежність для мене — це сісти в 136-й автобус і поїхати в Донецьк, вийти "на разукрашке", доїхати "до столовой", щоб зайти в БУМ. Незалежність — це можливість спокійно пройтись вулицями міста, бачити на них дітей, що граються, батьків, які повертаються з роботи та прогулюються з дітьми, пенсіонерів, які можуть спокійно піти в магазин і повернутися додому.
Яна Статна — волонтерка, яка багато років підтримує цивільних та військових у фронтових регіонах України. Вона була однією з останніх цивільних волонтерів, що завозили допомогу для військових на авдіївському напрямку. 17 лютого 2024 року росіяни окупували Авдіївку.