Ірина Бурбан-Коваленко служить санітаром-інструктором 82 окремої десантно-штурмової бригади. Медикиня із позивним "Відьма" каже, найбільше снаги їй додає донечка, яка чекає на неї вдома.
Про вступ до лав "Азову" у 2014 році, початок повномасштабного вторгнення та роботу на фронті Ірина розповіла в інтерв’ю Суспільному.
"Кричала, що розпочалася війна"
Ніч 24 лютого 2022 року Ірина проспала. Про повномасштабне вторгнення їй повідомила подруга телефоном.
"Подруга кричала, що розпочалася війна. А я спросоння ніяк не могла зрозуміти про що мова. Вона мені каже: міста бомблять. Я тоді така: ой! Зайшла в чати, а там вже відео і повідомлення", — розповідає вона.
Попри те, що у 2014 році Ірина вже долучилася до "Азову" і передбачала, що Росія не спиниться, але коли саме вона посуне зі спробами заковтнути всю Україну, медикиня не знала.
Жінка відразу відвезла свою маленьку доньку, котрій на той момент було всього три роки, до родини. А сама схопила речі, які були спаковані та очікували свого часу, та поїхала на одну з баз до Госпітальєрів.
"Буквальна за місяць до цього моя знайома повернула мені мої берці, які я їй віддала. І це було дуже вчасно", — каже "Відьма".
Пізніше разом з командою, вона долучилася до 95 окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ. В ніч з 4 на 5 березня вони виїхали на Макарівський напрямок, де перебували аж до звільнення Київщини.
"Ми приїхали на їхню базу, до нас вийшов комбат. Ми перезнайомилися і нас взяли. Ніхто нікого не переконував, ніхто не йшов в ТЦК", — розповідає Ірина.
Жінки у війську
До 2014 року військовослужбовця працювала спочатку офіціантом, а потім адміністратором одного з ресторанів у Львові. Подруги, з якими вона у 2022 році мобілізувалися до ЗСУ, також не мали військових спеціальностей.
"Хтось працював у журналістиці, хтось ще навчався, хтось працював менеджеркою. І єдиною серед нас була дівчинка-лікарка, яка працювала у лікарні Тернополя. Дуже-дуже хороший хірург", — говорить жінка.
І додає, що будь-яка жінка, яка до того жодного разу не тримала зброї у руках, може мобілізуватися та навчитися всього.
"У Збройних силах України є жінки, які керують артилерією, мінометними розрахунками. Я з ними знайома. Є заступники ротних, є командири взводів. Коли ти приїжджаєш у підрозділ, то там визначають яку посаду ти будеш займати. Якщо в тебе є вища освіта і маєш задатки лідера, тебе скерують на курси офіцерів. Жінка у війську може здобути будь-яку спеціальність. Звісно, якщо їй не будуть перешкоджати упереджені чоловіки", — каже Ірина.
Їй також довелося служити у розвідроті. Разом з побратимами навчалася, робила марш-кидки, носила сама свій наплічник. Але коли потрібна була допомога, то не соромилася попросити.
"У мене був чудовий командир Іван Банкір. На жаль, він загинув на Херсонському напрямку. Він намагався дуже командувати, казав: я – чоловік, я – командир. А я сиджу, ручки склала і кажу: а я киця, яка гуляє сама по собі, зі мною можна домовлятися. І ми з ним домовлялися", — згадує Ірина.
Зараз вона звернулася до свого командира з проханням скерувати її на курси офіцерів, тому що хоче обійняти посаду пресофіцера. Каже, що хоче розповідати про своїх побратимів та про ту важливу роботу, яку вони виконують.
"У мене вже назбиралося стільки історій про загиблих, що можна видати не одну книгу. А я хочу писати про живих. Хочу, щоби про них знали, коли вони – живі. Я хочу показувати їхній побут, розказувати про їхні мрії, що вони роблять на передових позиціях", — пояснює Ірина.
А ось штурмовиком вона бути не хоче, хоча такі можливості для жінок у ЗСУ є.
"Був випадок, коли ми з хлопцями йшли однією дорогою. Її якраз розмінували, то ж ми пішли. І нас почали доганяти дрони. Ми втікали. Я ще ніколи в житті так швидко не бігла. Я мала два наплічники. Один потім від мене хлопці забрали. А коли ми знайшли де сховатися, то мене в грудях так пекло, що я хвилин 20 не могла нормально вдихнути та видихнути", — розповідає бойовий медик.
Досвід медика
Як медик вона радить кожному новобранцеві повсякчас тренуватися наклади турнікети.
"В кожного новобранця є навчальний турнікет. Бажано кожного дня тренувати свою м’язову пам'ять: йдеш-йдеш, впав, сам собі наклав турнікет; йдеш-йдеш, домахався до побратима, наклав йому турнікет. І, якщо, не дай Боже, під час бою будеш поранений ти чи твій побратим, навіть отримавши контузію, чи ти є в шоці, ти нічого не розумієш, що діється навколо, але твої руки роблять. З власного досвіду це знаю", — говорить вона.
"Відьма" зізнається, що коли їй вперше потрібно було зробити укол у вену, то вона розплакалася.
"Сиджу над бійцем, плачу і вену йому штрикаю. А він сміється", — згадує вона.
У 2022 році, перебуваючи на Макарівському напрямку, їй доводилося надавати допомогу не тільки побратимам, але й цивільним, які намагалися евакуюватися.
"Поранених цивільних завозили у підвал у тому селищі, де ми перебували. І вони були разом з військовими. Перший цивільний, якого я намагалася врятувати, був чоловіком з розтрощеною головою. Я намагалася його врятувати, але є такі поранення, при яких не виживають. Але ти все одно намагаєшся зробити все можливе і неможливе, щоби потім себе не гризти. Але все одно – гризеш себе", — говорить Ірина.
Але буває й так, що все показує, що боєць не виживе, а він – виживає.
"Минулого року у вересні евакуація була дуже важкою через погодні умови, через рельєфну місцевість і через щільні обстріли артилерією, танками, плюс дрони. Пішки треба було йти 12 кілометрів. І коли люди з двома-трьома ампутаціями та пораненнями в легені виживають, а вони виживали, то це – чудо. Евакуація могла тривати 12 годин, 24 години, 37 годин, як коли. А люди виживають, така у них жага до життя. І медики їм допомагають", — каже вона.
З літа 2022 року і до весни 2023 Ірина працювала у групі цивільно-військового співробітництва. Їй довелося описувати та фотографувати тіла загиблих українських бійців коло Бахмута.
"Там були гостанки тіл. Дзвонили телефони, дзвонили дружини та доньки. Я – не відповідала, це було не дозволено. Вмикався телефон і ми чекали дзвінка, коли тіло було не упізнане. І відповідальна людина, котра відповідала на дзвінок, казала, що цей телефон знайшли, намагалася скеровувати питання, щоб дізнатися хто це. Про смерть повідомляли командири. Це не входило у наші обов’язки, слава Богу", — говорить інструкторка.
Побратими в полоні
У 2014 році Ірина Бурбан-Коваленко долучилася до підрозділу "Азов". І коли дізналася, що її побратими змушені були вийти з Маріуполя й, виконуючи наказ, здатися в полон, вона плакала.
"Я багато плакала. Там були мої знайомі та друзі. Вони загинули. Алла і Віталік Тараніни. Спочатку загинув Віталік, потім – Алла. Я тоді сказала, що я не вірю, що звідти повернеться хтось живий. Можливо, є шанси у командирської складової. І те, що ми бачимо на сьогодні: звільнені командири. А з моїх знайомих не повернувся ніхто. І я не знаю, чи вони живі, бо їх утримували в Оленівці. І ніхто не знає", — розповідає жінка.
Про мобілізацію
Ірина Бурбан-Коваленко приїхала до Львова у коротку відпустку, щоб виспатися та набутися з маленькою донькою. Каже, що заїхала з дитиною у торговий центр і вразилася такою кількість молодих та здорових чоловіків, які не йдуть до війська.
На зауваження, що це могли бути військовослужбовці у цивільному, відповіла, що своїх побратимів дуже добре відрізняє від інших.
"Я бачу їхні очі. А також поведінка у натовпі: у натовп ми не заходимо, тримаємося стін. Яскраве світло нас разить в очі. І взуття. Я хоч і вбрана у цивільне, але взута я по іншому. І хлопці так само, вони забувають, що взуття треба міняти. Крім того, є й інші штучки", — каже вона.
А тим, хто боїться йти до війська і всіляко намагається втекти від цього, нагадує, що якщо російські війська прийдуть сюди, то вони змусять українців воювати вже у своїх лавах.
"У нашого ворога проводиться мобілізація. А також виготовляється БК, зброя та техніка. І нам потрібно захищатися, якщо ми не хочемо, щоби у Львові повторилося те, що було в Бучі. Якщо ми й далі будемо послуговуватися російськими наративами, що ТЦК – це зло, бо це – реально російські наративи, то росіянці дуже скоро прийдуть до Львова. І тоді будете їм розказувати, що добре, а що – не добре. Тільки вони вас слухати не будуть", - передбачає Ірина.
І радить ухилянтам послуговуватися тезою, що ми йдемо не помирати на війні, а перемагати.
"У 2022 році були меми на тему "якщо щось – так всі хворі, а як в ТЦК – так всі здорові". Куди воно поділося? ", — риторично питає військовослужбовця.
Жінка додає, що якщо дорослі чоловіки відмовляться мобілізовуватися зараз, то згодом воювати доведеться їхнім дітям.
