Різдво Світлани. Історія про Святвечір родини одного військового, одного полоненого та одного загиблого

За столом у переддень Різдва Світлана та її мама Любов Григорівна. Світлана читає молитву. Її сини Андрій та Анатолій — військові. Один нині на фронті, інший, "азовець" — у російському полоні. Ковель, Волинь, 24 грудня 2023 року. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне

Вранці напередодні Святвечора у Церкві Великомучениці Світлани збирається кілька десятків людей. Це маленький храм у спальному районі Ковеля, на Волині. Постійні прихожани приходять сюди на ранкову службу щонеділі, але сьогодні особливий день — неділя перед Різдвом — тому людей трохи більше, ніж зазвичай.

Настоятель храму розпочинає службу з молитви за воїнів. Список, здається, нескінченний. Воїн Михайло, воїн Дмитрій, воїн Тарас, воїн Анна, воїн Віталій тяжкопоранений, воїн Олександр, воїн Анатолій… Імена військових, за яких просять молитися, родичі лишають тільки раз і потім їх зачитують кожну службу. Далі священник згадує тих, хто зник безвісти, тих, хто загинув, тих, хто у полоні.

Серед полонених звучить імʼя Андрія. Його мати, Світлана, стоїть в церкві й слухає службу. Вона не знає ані де знаходиться Андрій, ані що з ним. Андрій потрапив у полон після виходу з "Азовсталі". Це її старший син. Молодший — воїн Анатолій, нині служить у війську. Її чоловіка Ярослава тяжко поранили на Донецькому напрямку і після майже пів року боротьби за життя він помер у госпіталі.

Тому день перед Святвечором у Світлани насичений — вранці служба в церкві, після треба заїхати на кладовище покласти квіти, потім заглянути у волонтерський центр, де у Ковелі допомагають військовим, далі подзвонити молодшому сину і дізнатися, чи в нього все гаразд, а ввечері загадати, щоб до наступного Різдва старший син повернувся додому.

Кладовище

Кладовище у Ковелі з алеєю, де ховають загиблих військових, знаходиться за містом. Після ранкової служби Світлана замовляє оберемок квітів і їде туди. Біля поховань загиблих військових шурхотять прапори. На багатьох могилах лежать різдвяні вінки, стоять маленькі прикрашені ялиночки й соснові гілочки.

Світлана у переддень Різдва іде на кладовище у місті Ковель покласти квіти на могилу чоловіка та інших знайомих загиблих військових, Волинь, 24 грудня 2023 року. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне

Могила Ярослава Богдана, чоловіка Світлани, ще свіжа, обкладена поховальними вінками. Біля неї майорить український прапор та стяг бригади, у якій він служив — 10 окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс". Ярослав мобілізувався у перші дні повномасштабного вторгнення — 27 лютого. Про те, що він поранений, Світлана дізналася випадково.

— Він завжди телефонував на свята, вітав нас, питав за старшого сина, — говорить жінка. — Але на Великдень не подзвонив ані мені, ані свекрусі, своїй мамі. Це було дивно. Ми почали його шукати, але Ярослав був скритний, мало розповідав, де він служить, тому знайти його було важко. Лише якось мені подзвонили з військової частини й сказали, що не можуть його знайти, чи ми часом не знаємо, де він, не виходить на звʼязок.

Ковельчанин Ярослав Богдан був важко поранений на Донеччині, помер у львівській лікарні. Світлана стоїть біля його могили у Ковелі, 24 грудня 2023 року. Поряд з Ярославом похований Олександр Філон — один з друзів їхнього зі Світланою сина Андрія, який нині у російському полоні. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне

Світлана зʼясувала, що Ярослав потрапив на стабілізаційний пункт ще 16 березня. Далі його відправили у Дніпро, потім — у Київ, а звідти у військовий шпиталь у Львові. Світлана через групи допомоги сімʼям військових та військовополонених відшукала номер телефону лікарів. Так Ярослава і знайшли. З особистих речей у нього лишився тільки військовий квиток, телефона не було.

— У військовій частині сказали, що Ярослав мав сам повідомити про місце перебування. Але що як він не міг цього фізично зробити? — говорить Світлана. — Коли ми знайшли його у Львові, наступного дня поїхали в шпиталь. Він був у важкому стані. Мінно-вибухова травма. Лівої частини обличчя не було взагалі. Йому зробили операцію — пересадили шматок шкіри зі стегна на лице. Лівого ока не було. Щелепа роздроблена, лобна кістка роздроблена. Він не розмовляв, але був у свідомості. Видно було, що він мене впізнав. Я показувала фотографії синів і він так кивав, ніби запитував, що зі старшим. Я йому відповідала, що він досі в полоні.

Світлана з мамою ідуть до Церкви Великомучениці Світлани — невеликого храму у спальному районі Ковеля, Волинь, 24 грудня 2023 року. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне

Мама Світлани Любов Григорівна молиться за своїх онуків військових, Ковель, Волинь, 24 грудня 2023 року. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне

Ярослав тривалий час був у реанімації. Раз на тиждень до нього приїжджали рідні з Ковеля. То свекруха, то мама Світлани, то вона сама. У палату Ярослава перевели тільки один раз, але стан почав погіршуватися і його знову відправили до реанімації. Наприкінці серпня Ярослава перевели до відділення черепно-лицьової хірургії в Ужгородську лікарню. Пізніше подзвонили з Міністерства охорони здоровʼя і запропонували сімʼї лікування за кордоном. Але через те, що Ярослава ніяк не могли стабілізувати, поїздка постійно відкладалася.

— Восени свекруха домовилася, щоб його повернули до Львова у лікарню Святого Пантелеймона. Це трапилося 4 жовтня, на його день народження — Ярославу виповнилося 50 років, — говорить Світлана. — Його стан на той час значно погіршився. Якщо ще навесні він важив десь 55-60 кілограм, то вже восени був як скелет обтягнутий шкірою, мʼязи атрофувалися. Тобто спочатку ще прогноз був позитивний, але це мінно-вибухова травма з дуже сильним забрудненням, в нього були гнійні запалення. Стан все погіршувався. У нього був набряк мозку, він не приходив до тями.

26 жовтня Ярослава у Львові провідував брат. А наступного дня вранці мамі Ярослава повідомили, що той помер у лікарні від інсульту.

— Той день для мене був як паралельна реальність, — каже Світлана. — Треба було багато-чого організувати на похорони. Коли везли машину з тілом, люди ставали на коліна. Як везуть ховати військового, то кортеж супроводу дає таку довгу сирену і люди знають вже, хто це їде. Я їхала в кортежі й не могла усвідомити, що стільки людей прийшло з ним прощатися.

Настоятель храму розпочинає службу з молитви за воїнів, які зараз на фронті. Священник згадує також тих, хто зник безвісти, загинув чи перебуває у полоні. Серед полонених звучить імʼя Андрія — сина Світлани. Ковель, Волинь, 24 грудня 2023 року. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне

У цю невелику церкву віряни приходять на ранкову службу щонеділі. У неділю перед Різдвом тут збирається кілька десятків людей — це трохи більше, ніж зазвичай. Ковель, 24 грудня 2023 року. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне

Світлана з матірʼю Любовʼю Григорівною у церкві під час служби та молитви за українських воїнів, Ковель, Волинь, 24 грудня 2023 року. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне

Ярослава поховали 28 жовтня, у день народження старшого сина Андрія — того, який знаходиться у полоні. Він досі не знає, що його батько загинув.

Світлана підходить до могили Ярослава, хреститься, кладе квіти, поправляє вінки. Далі бере ще один букет і кладе на сусідню могилу. Тут похований Олександр Філон, один з друзів Андрія. Він служив у Третій окремій штурмовій бригаді. Потім Світлана бере ще один букет і йде в інший ряд — до могили фотографа Максима Бурди, ще одного друга Андрія, який служив у Третій штурмовій. Четвертий букет Світлана кладе на могилу друга свого чоловіка Дмитра Ягоди. Пʼятий — Сергію Гейко. Усі вони загинули протягом останніх двох років.

Світлана ще якийсь час дивиться як тріпочуть прапори над їхніми могилами, на шеврони, покладені поруч з похованнями, на квіти і ялинки. На сумці в неї виблискує значок — Free Azov.

Світлана принесла на кладовище букети своєму загиблому чоловікові Ярославу та побратимам її сина, які загинули за час повномасштабного російського вторгнення, Ковель, 24 грудня 2023 року. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне

У полоні

Останнє, що Світлана знає про місце перебування сина Андрія — у вересні 2022-го він був в окупованому Донецьку. Це була перша звістка про нього за пів року. У березні 2023-го зʼявилося відео з допиту Андрія. А вже у серпні 2023-го Світлана побачила у телеграм-каналі, що його привели на "суд", де Андрію зачитали вирок — 25 років колонії. "Звинуватили" його у "жорстокому поводженні з цивільними та вбивстві військовослужбовця ДНР".

— На відео на "суді" він вже виглядав більш-менш нормально, але за пів року перед цим, його було просто не впізнати. Він був дуже худий, поголений, без бороди. Впізнати можна було за татуюваннями, — говорить Світлана.

Від кладовища ми йдемо до благодійного центру "Марлог", де Світлана проводить більшу частину вільного від роботи часу. Світлана прийшла туди у березні 2022 року, коли обидва сини й чоловік вже служили. Каже, мусила щось робити й допомагати військовим. Навіть у неділю, перед Святвечором, тут є люди.

— Що ви сьогодні тут робите? — запитую я у дівчат, які чергують на складі "Марлогу".

— Пакуємо подарунки військовим, у нас сьогодні була відправка, — пояснює координаторка медичного напрямку Юлія. — Відчути якийсь звичайний різдвяний настрій мені важко. А військовим тим паче дуже важко. Тому стараєшся зробити все можливе, щоб військові не відчували, що ти за них забув.

Подарунки для військових пакують у благодійному центрі "Марлог" у Ковелі, 24 грудня 2023 року. Світлана проводить у центрі більшу частину вільного від роботи часу. Вона прийшла сюди у березні 2022-го, коли обидва сини й чоловік вже служили. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне

Світлана в "Марлозі" координує власний проєкт "Подарунок просто так". З іншими волонтерами вони збирають гуманітарні набори для військових і передають на фронт.

— Ми зі Світланою познайомилися тоді ж, у березні 2022-го, — говорить Юлія. — Тут таке неслося, що ми якось навіть не встигали дізнатися, хто і що робить. Просто ніби приходила жінка, яких було багато, допомагала сортувати перевʼязувальний матеріал. Ми лише пізніше дізналися, що її син був на "Азовсталі".

— А чому ви хотіли, щоб ми саме сьогодні сюди прийшли? — запитую я у Світлани.

— Бо це моє місце сили, — пояснює вона. — Я прийшла сюди, щоб не зійти з розуму. І таких людей, як я, тут вистачає.

У Світлани багато місць сили. Коли ми виходимо з "Марлогу", вона веде нас містом і показує, де тренувався Андрій, коли займався рукопаш гопаком. Проводить повз виставку фронтових фотографій Андрієвого друга — загиблого Максима. Показує банер з фотографією ще одного друга Андрія — загиблого Олександра. Показує плакати "У полоні на свята" розвішані містом. Якісь розвішувала вона, якісь їй допомагали учні з її школи.

— Андрій був скритний, небагато розповідав про своє життя, — говорить Світлана. — Ходив на рукопаш гопак, багато займався спортом, роздавав агітки за здоровий спосіб життя, їздив на змагання. Їздив у Маріуполь, говорив, "на морюшко". У 2019 році, коли закінчив технікум, долучився до "Азова". Майже всі його фотографії, які маю, скринила з його соцмереж. Коли він їздив на базовий курс бойової підготовки, дзвонив тільки раз на тиждень, у неділю увечері. Казав, що з ним все добре, він дуже втомлений, лягає спати й все. Повномасштабне вторгнення зустрів у Маріуполі.

У благодійному центрі Світлана нині координаторка проєкту "Подарунок просто так". Це гуманітарні набори для військових, які вона та інші волонтери збирають і передають на фронт. Коли жінка тільки прийшла волонтерити в ковельський центр "Марлог" у березні 2022-го, ніхто тут не знав, що її син на "Азовсталі". Волинь, 24 грудня 2023 року. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне

У березні 2022-го Андрій періодично виходив на звʼязок з мамою. Рідко телефонував сам, частіше просив побратимів скидати повідомлення, що з ним все гаразд. 15 травня, вже коли був на "Азовсталі", подзвонив мамі та сказав, що скоро буде вдома. Але так не сталося. Після цієї дати Світлана має лише уривчасту інформацію про те, де був Андрій. Знає, що він перебував в Оленівці, але не в тому бараку, де відбувся теракт. Думає, що швидше за все він не був поранений. Коли був великий обмін полоненими у вересні 2022 року, дехто з полонених казав, що бачив його у Донецьку.

Світлана подавала запити в усі можливі інстанції, в Координаційний штаб з поводження з військовополоненим, в Національне інформаційне бюро, в Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ), писала листи у Ватикан. Це типовий шлях для всіх родичів військовополонених, який вони вимушені проходити, аби отримати хоч якусь інформацію про близьких. У квітні 2023 року їй надійшов лист від робочої групи ООН з насильницьких чи недобровільних зникнень — її запросили виступити на засіданні у Женеві. Світлана поїхала туди своїм коштом.

— Ну запросили то й запросили, де я, а де Женева? — говорить жінка. — Я два дні ходила думала, а потім мені кажуть — що тут думати? Треба їхати. Я сконтактувала з громадською організацією "Волю захисникам Маріуполя", які теж летіли туди, з Туреччини. В Женеві є багато українців, які нам допомагали з житлом, з перекладом. На засідання в ООН нас не пустили в футболках, де було написано AzovSteelFamily, охорона сказала їх зняти прямо перед зустріччю, бо це пропаганда. Тому я виступала у звичайній кофті. Я написала собі на листочку промову, запитувала, чому немає доступу до наших полонених. Представники робочої групи відповідали, що постійно просять про доступ, але їм відмовляють, а конфліктувати з Росією вони не можуть, бо тоді їм взагалі нічого не дадуть робити. Я там такого наслухалась, що добре хоч не сама була.

Світлана прямує до свого будинку у Ковелі, де на неї чекає мама у Святвечір перед Різдвом. Ковель, Волинь, 24 грудня 2023 року. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне

Великий обмін, серед яких були азовці, зокрема командири "Азову" Денис Прокопенко та Святослав Паламар, відбувся у вересні 2022 року. Але тоді повернули не всіх. В полоні залишається понад півтори тисячі захисників "Азовсталі", серед яких більше ніж сімсот — бійці "Азову".

— Інколи мене запитують, що от же був обмін, писали, що когось з "Азовсталі" обміняли, може там є твій Андрій? Мені хочеться кричати в такі моменти, бо черговий обмін не означає, що обміняли когось з "Азову", тим паче не означає, що там є Андрій. 6 травня 2023 року був останній обмін, коли 45 азовців повернули. А мій син в полоні вже понад півтора року.

Святвечір

Коли приходимо додому до Світлани, уже сутеніє. Її мати — Любов Григорівна, заправляє горіхами кутю, кришить гриби на бутерброди, ставить на вогонь картоплю. Сьогодні вони проводять Святвечір удвох.

— Востаннє ми були всі разом на свята, мабуть, ще до того, як Андрій пішов в "Азов", — каже Світлана, дістаючи з холодильника мариновані баклажани до пісного столу. — А потім вже у 2020 році пішов на контракт молодший син Анатолій. Контракт мав закінчитися вже під час повномасштабного вторгнення, але він продовжився. В мене десь є збережені фотографії з того святкування. Можу показати.

Мама Світлани Любов Григорівна вже почала готувати пісну вечерю. У цей Святвечір вони з донькою удвох. Ковель, Волинь, 24 грудня 2023 року. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне

Страви до пісного столу, Ковель, Волинь, 24 грудня 2023 року. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне

Молодший син Анатолій привітав маму та бабусю зі Святвечором і присилав фотографії бліндажної ялинки. Світлана показує світлину. На ній невисока ялинка у гірляндах та святковий фронтовий стіл у темному, забитому дошками приміщенні. Ковель, Волинь, 24 грудня 2023 року. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне

Світлана проводить нас в кімнату синів. Тут висять їхні портрети — серйозний Андрій і усміхнений Анатолій. По кімнаті розвішані святкові гірлянди — її прикрашав Анатолій, коли приїжджав у відпустку. Він же минулого року просив маму поставити в домі ялинку до Нового року, хоча вона не дуже хотіла. Цього року ялинки немає.

Світлана дістає спершу надруковані фотографії, які робила для акцій на підтримку полонених. На цих знімках переважно Андрій. Ось він з другом Владом фотографується на фоні Азовського моря у Маріуполі у 2021-му. На іншому знімку вони двоє, уже бородаті й брудні, в екіпіруванні на "Азовсталі". Ці знімки сімʼям присилали у телеграм-чат, ще коли українські військові були в Маріуполі. Влад зараз також в полоні.

Старіші знімки Світлана показує на телефоні. Андрій, Анатолій, її чоловік Ярослав та мама на новий рік. Андрій з друзями ще у цивільному житті. Андрій на марші до Дня захисників в Маріуполі. Зупиняючись на деяких фотографіях, Світлана перераховує імена та позивні.

— Вірний — загинув, Влад — у полоні, Паскаль — загинув, Молодший — загинув, Настя була в пресслужбі "Азову" — загинула, мій Андрій — у полоні.

Молодший син Анатолій нещодавно приїжджав і повісив гірлянди у квартирі. Світлана показує старі сімейні фотографії. Ковель, Волинь, 24 грудня 2023 року. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне

На цій світлині Андрій — старший син Світлани. Останній раз вона чула його голос 15 травня 2022-го, з "Азовсталі". Жінка має лише уривчасту інформацію про те, що після виходу він перебував в Оленівці, але швидше за все не був поранений. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне

Поки Світлана показує знімки, остаточно темніє і треба накривати на стіл. Але перед тим їй дзвонить молодший син Анатолій, вітає зі Святвечором, присилає фотографії бліндажної ялинки — маленьке деревце у гірляндах, а перед ним накритий святковий стіл, на фоні чорного, забитого дошками приміщення.

— У нас якихось особливих традицій не було, але Толік в дитинстві любив ходити колядувати, — усміхається Світлана. — Частину іграшок на ялинку для побратимів він забрав якраз з дому, щось ще там купив. Він любить свята. Андрій геть протилежний.

— У вас на Святвечір колядують?

— Ні, на саме Різдво.

— А кутю ви як їсте? Першою? — запитую я в жінок.

— Ні, — відповідає Любов Григорівна. — У нас прийнято їсти кутю в самому кінці, залишаючи ложки в мисці на ніч. Вважалося, що це покійні прийдуть її куштувати.

Світлана забирає фотографії зі столу і накриває білосніжну скатертину, Починає з кухні носити наїдки: кутя, риба, узвар, пісні салати та бутерброди, картопля, грибна підлива, капуста. Усього дванадцять страв. Вони з мамою сідають за стіл. Над ним висять портрети Андрія й Анатолія. Світлана читає молитву.

— Христос народився! — закінчує вона.

— Славімо його, — додає мама.

Світлана та її мама Любов Григорівна вдвох за святковим столом у Святвечір. Востаннє, каже Світлана, збирались з синами всі разом на свята ще до того, як старший Андрій пішов в "Азов" у 2019-му. Ковель, Волинь, 24 грудня 2023 року. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне