"Бути Нічним Дозором — наш максимум". Портников — про 2023-й, новий світовий порядок та війну полігонів

Український публіцист, письменник і журналіст Віталій Портников під час інтервʼю Суспільному, 2 грудня 2023 року. Фото: Олександр Брамський/Суспільне

Віталій Портников — український публіцист, політичний оглядач, телеведучий. Лауреат Шевченківської премії (2023) та премії імені Василя Стуса (2022). Член Українського ПЕН. Суспільне поговорило з Портниковим на тлі закінчення 2023-го та побоювань, що наступний рік може бути складнішим для України й на фронті, і в контексті допомоги від партнерів. Про дорослішання українського суспільства, перспективи переговорів з РФ та потребу в новому світовому порядку — в інтерв’ю Віталія Портникова для проєкту "Ремовська Інтерв’ю".

Про 2023 рік

Про те, що 2023-й може стати вирішальним, говорили й медіа, і українська розвідка, і західні політики. Чи дійсно цей рік був таким?

Можливо, цей рік ми будемо називати вирішальним, якщо війна затягнеться на роки. У 2022-му були ілюзії, що вона може бути недовго. У 2023-му вони зникли. Це рік, коли люди думають не про те, що завтра все закінчиться, а про те, чи закінчиться це взагалі.

Є певна історична статистика. Війни, що продовжуються понад шість-сім місяців без реального результату, як правило, потім продовжуються від 8 до 10 років. Ми у 2022-му цей екватор перейшли, просто не хотіли це бачити, тому що не відповідали собі на питання, як закінчиться війна. Говорили, що перемога — це вихід на кордони 1991 року. Я з цим погоджуюсь і сьогодні. Але ми не говорили, чому російські війська не можуть продовжувати бойові дії й після, на лінії державного кордону України.

Чи можливо було пройти 2022 рік без оцих уявлень?

Ні. Ми маємо справу з суспільством, яке перед цим вигадало собі реальність, що війни не буде і що її можна закінчити — "нужно только перестать стрелять". Що потрібно проголосувати за Володимира Зеленського і все відразу закінчиться. Мовляв, у війні зацікавлена українська влада, а з російською можна домовитися. Якщо суспільство живе в такому вигаданому світі, воно не може сказати собі: ой, я облажався. Люди мають прийти до цього висновку з часом.

Але Володимир Зеленський все-таки дуже змінився після 24 лютого 2022-го.

Він був змушений, тому що концепція світу, з якою він жив, зруйнувалася. Але це все одно не означає, що так швидко, як змінюються людина, яка змушена ухвалювати рішення, про які вона навіть не підозрювала, змінюється і суспільство. Це набагато повільніший процес. І бачимо, що зміни не такі вже і значні, як можна було думати минулого року.

Що саме ви маєте на увазі?

Я не бачу уряду національної єдності. Не бачу військового кабінету. Не бачу поруч з Володимиром Зеленським лідерів національних демократичних сил. Я не бачу всього того, що роблять лідери воюючих країн. Те, що зробив Біньямін Нетаньяху — запропонував створити військовий кабінет і запросив до нього лідерів опозиції.

Які мають відбутися трансформації — можливо, і в публічній риториці політичного керівництва України — щодо війни?

Я менше за все думаю про риторику — слова не змінюють реальність.

Але слова ж впливали на наше сприйняття війни у 2022-му?

Тому що ми хотіли їх чути. Мене цікавлять факти. Регіон окупували — це факт. Українські війська прорвали російську лінію оборони — це факт. Що з цього приводу говорять політики, пишуть західні медіа, мені не цікаво. Вони можуть писати все, що завгодно: у 2022 році — що Україна приречена на перемогу, у 2023-му — що перемогу може отримати Путін. Але факти будуть набагато більш важливими, ніж слова. Політика — це як криміналістика, наука доконаних фактів. В політиці можна розмовляти тільки дієсловами. Прикметники не мають значення.

Український публіцист, письменник і журналіст Віталій Портников під час інтервʼю Суспільному, 2 грудня 2023 року. Фото: Олександр Брамський/Суспільне

Про спад інтересу до війни

Зараз спостерігаємо спад інтересу до російсько-української війни в західних медіа. Чи це може впливати на майбутнє, наприклад, військової допомоги?

Якщо війна довга, градус суспільної уваги до неї зменшується. Коли проходить час і нічого не відбувається — такого, що можна поставити на першу шпальту, на ній з'являється інша цікава історія. Я вам нагадаю простий принцип журналістики. Цікава новина — коли людина напала на собаку, а не тоді, коли собака напала на людину. Це максима Марка Твена, вона стосується всіх війн.

Ми себе переконували — і Захід теж це робив, що ось, президент України виступає в парламентах всіх країн, і це створює тло для суспільної допомоги. Але навіть якби президент жодної промови не вимовив би в жодному з парламентів, було б те ж саме. Реальна суспільна увага і підтримка базувалися не на виступах президента — до речі, дуже непоганих. А все це була Буча. Потім був Ізюм. Було багато фактів масових звірств. Люди в бомбосховищах, люди, які мерзнуть під час зими. Страждання мирного населення завжди привертає увагу.

Але страждання тривають.

Що, наша армія не зупинила росіян? Ви бачите нові окуповані території? Бачите якийсь новий ров з тілами? Це і є наша перемога — що Сили оборони не дають можливості росіянам окупувати нові регіони й розправитися над мирним населенням.

Збільшення підтримки відбувається, коли суспільство голосує за політика, який хоче її надати, тому що співчуває оцій людині в бомбосховищі. Чи хоче, щоб військовий помстився, умовно кажучи, за людину, вбиту і зґвалтовану в Бучі. Коли у суспільства інші пріоритети, підтримки буде менше. Ми хочемо її збільшення? Я вам дам простий рецепт: російські війська кудись прориваються, вбивають якусь кількість мирного населення, відбуваються бомбардування, загиблі діти. Ми хочемо збільшення підтримки такою ціною? Ні? Значить, маємо реально дивитися на світ.

Після звільнення Ізюма на Харківщині там знайшли місце масових поховань, 16 вересня 2022 року. З могил ексгумували 447 тіл загиблих — цивільних та військових. Більшість загиблих мали ознаки насильницької смерті. Фото: Олександра Новосел/Суспільне Харків

Як в цих умовах зберегти певний рівень постачання військової, фінансової допомоги?

Це залежить від політичної волі Заходу. З цим потрібно працювати, але з урахуванням реалій.

Це якась рутинна, системна робота? Не промови перед парламентами?

Звичайно. Ідея, що можна перемогти промовами, не професійна. Це показав останній саміт НАТО, який ледве не закінчився фіаско нашої дипломатії. Тому що президент вирішив — можливо, його оточення, — що зможе добитися результату шляхом публічної дискусії в соцмережах з керівниками країн НАТО.

Політична робота — це реальна дипломатія на лобістському рівні. Це постійне перебування українських політиків в контактах з західними колегами. Колишнього президента України зупиняють на кордоні, тому що у когось з’являється ідея, що він може набути більше авторитету, ніж це хотілося б якомусь клерку з Офісу президента. Коли українські чиновники кажуть, що Україну мають представляти президент, голова Верховної Ради й прем'єр-міністр, а всі інші — політичні туристи, вони зводять нанівець всі наші навіть теоретичні можливості отримувати реальну допомогу.

Українець може проголосувати за будь-яку людину. Але це не означає, що вона зможе професійно виконувати обов'язки. Так можна обрати хірурга для операції — вирішити, що ним може бути ваш барбер. Але може так статися, що він проведе погану хірургічну операцію. Ви помрете і більше вже не потрапите до салону перукаря. Українське уявлення про політику мені нагадує таке уявлення про медицину.

Ви, коли використовували це порівняння, говорили про Зеленського?

Я говорив взагалі про ставлення до політики. Що, Володимир Зеленський — єдина людина, яка ніколи не займалася політикою і раптом почала? У нас вся політична інфраструктура так побудована. Подивіться на оновлення депутатського корпуса, яке відбулося у 2019 році. Коли люди голосували за депутатів — голосували за людей, про яких нічого не знали. Просто, так би мовити, з солідарності — щоб депутатом був той, хто ще не був.

Ну й от тепер, коли мова йде про шанси зберегти країну і державу, ми зустрічаємося з викликом, до якого у нас немає фахового ставлення. А ми замість цього обговорюємо всяку дрібну пургу: будуть наступного року вибори, чи ні, хто куди їде, чи не їде.

Що стоїть за цими розмовами?

Бажання переобратися. Побоювання, що після війни рейтинги будуть іншими. Увага до закритих опитувань. Росія спокійно, наполегливо, як змія, чекає, коли врешті-решт, можна буде все це проковтнути. А ми робимо вигляд, що живемо в нормальному світі. Не живемо. Може варто усвідомити, що ми не можемо повернутися у минуле.

Український публіцист, письменник і журналіст Віталій Портников під час інтервʼю Суспільному, 2 грудня 2023 року. Фото: Олександр Брамський/Суспільне

Про зміну світового порядку

Тобто "як раніше" вже не буде?

"Як раніше" вже не буде навіть з точки зору міжнародного права. Мене збентежило, коли я стежив за візитом Сергія Лаврова до Скоп’є, на сесію Організації з безпеки і співробітництва в Європі. Коли всі казали: потрібно, щоб він прилетів, щоб не заблокувалася робота організації. ОБСЄ існує виключно тому, що був підписаний Гельсінський акт 1975 року. В ньому підкреслено, що є непорушність кордонів європейських країн.

І тут на зустріч у Скоп’є приїжджає міністр закордонних справ країни, яка порушила всі ці засадничі принципи.

Так, і всі готові з цим міністром розмовляти й удавати, що ОБСЄ існує.

Частина міністрів бойкотувала.

Частина... Але в мене інше питання: навіщо вам ОБСЄ? Який сенс в Гельсінському акті, якщо його вже немає? Якщо знищена сама сутність непорушності кордонів? Якщо одна країна приєднала частину чужої території до себе. А ви її не тільки не виключили з ОБСЄ, але навіть обговорюєте з нею, як буде організація функціонувати надалі.

Тут можна використати аргумент керівництва Угорщини. Вони кажуть, що ми — це вікно для діалогу.

Справа не в діалозі, а в тому, що ми чіпляємося за минуле. І Україна не виняток. Ми говоримо, що хочемо повернутися до наших міжнародно визнаних кордонів. Інші країни говорять, що хочуть повернутися до міжнародного права. А на жаль, можливості повернутися назад не існує в історії.

Міжнародно визнані кордони України 1991 року були визнані в тому числі й РФ. Росія це зруйнувала. Політичного інструментарію примусити її визнати наші кордони у нас немає. Ми можемо їх тільки відвоювати. При цьому, до речі, немає розуміння, чи визнає їх Росія тоді.

Монумент на вʼїзді у Маріуполь за день до повномасштабного російського вторгнення, Донеччина, 23 лютого 2022 року. Фото: Oleksii Filippov/AFP/Getty Images

Україна ж має прагнути до повернення кордонів 1991-го?

Звичайно. Але не тому, що це стосується міжнародного права, а тому, що це — частина нашої Конституції. Але по той бік барикади — країна з таким самим ставленням до конституційного права. Ми можемо себе заспокоювати, що наше конституційне право визнає така кількість країн в ООН, а російське визнає сама Росія. Але яке це має значення, коли ми не можемо змінити ситуацію? Значить, маємо прагнути повернення до наших конституційних кордонів і зміни світового порядку, щоб прийти до спільного знаменника у розумінні кордонів країн, про що говорить президент США Байден.

Ми можемо себе заспокоювати тим, що Конституція Росії — це ганчірка. Що якщо вони захочуть, змінять її за день. Але вони те ж саме говорять. Що Конституція України не має значення, що з новим керівництвом, яке вони хотіли привезти на танках, цю Конституцію можна змінити за день. З міжнародно-правової точки зору, росіяни просто імітують наші законні правильні аргументи.

Але ж не просто імітують. Вони захищають аргументацію танками, ракетами, літаками й солдатами. І готові це робити безкінечний час. Тому перестаньте говорити, що ми повернемося до чогось. Міжнародно визнані кордони України ми не відновимо, тому що частина країн — навіть одна, яка була нашим гарантом згідно з Будапештським меморандумом, яка є постійним членом Радбезу ООН, членом ОБСЄ, їх не визнає.

Як теза, що все не буде "як раніше" має вплинути на суспільно-політичне життя України?

По-перше, маємо усвідомити масштабність задач. По-друге, усвідомити, що знаходимось у довгому конфлікті. По-третє — усвідомити, що для того, щоб відновити порядок, який нам здається найбільш правильним і цивілізованим — чи побудувати новий, можуть пройти десятиріччя.

Від часу окупації Української Народної Республіки більшовиками у 1920 році до проголошення української незалежності минув 71 рік. Ми маємо справу з конфліктом такої ж тяглості. Такі конфлікти в Європі й без нас є. Самопроголошена Турецька Республіка Північного Кіпру з'явилася 1975 року. Близькосхідний конфлікт — 1948 рік.

Якщо нам вдасться цю проблему вирішити у 2054 чи у 2072 році, це буде успіх. Чи маємо весь цей час воювати? Чи можемо знайти модель, щоб перейти від воєнних механізмів до політичних, стати частиною європейської спільноти й НАТО? Це все вимагає нестандартних рішень.

Український публіцист, письменник і журналіст Віталій Портников під час інтервʼю Суспільному, 2 грудня 2023 року. Фото: Олександр Брамський/Суспільне

Про переговори з Росією

Чеський президент Петр Павел сказав, що, можливо, наступного року настане час для переговорів. Чи вони дійсно є частиною порядку денного сторін, які можуть бути в цей процес залучені?

Я не бачу підстав з точки зору РФ проводити перемовини з Україною. Ми весь час про них говоримо тільки в одній послідовності: Захід може примусити Україну почати перемовини з Росією. Він, напевно, може, якщо Україна воює західною зброєю і живе за західні гроші. А Росію як він примусить? Вона західною зброєю не воює, за західні гроші не живе.

Президент Росії Путін каже, що завжди залишає вікно для мирних переговорів.

Звичайно, тільки з точки зору політичного словника Володимира Путіна, перемовини — це капітуляція. Путін висловив цю заяву, бо виступав на саміті G20 і йому було потрібно бути захисником інтересів Глобального Півдня. Він плакав над дітьми Гази. Це зараз добре лягає на свідомість людей, які живуть в країнах Глобального Півдня. То чому б не виглядати миротворцем? Заодно і перемовини з Україною можна згадати.

А потім з'являється Лавров, який виступає не перед країнами Глобального Півдня, а перед ворогами. І він їм говорить те, що Путін сказав колишньому прем'єр-міністру Ізраїлю Нафталі Бенету, коли той приїжджавМова, ймовірно, про інформацію, оприлюднену в виданні The New York Times у статті під назвою "Putin's War" за грудень 2022 року. Журналісти написали з посиланням на джерела, що Путін сказав Бенету під час зустрічі: "Українці виявилися міцнішими, ніж мені говорили. Це буде складніше, ніж ми думали. Але війна на їхній території, не на нашій. Ми — велика країна і маємо терпіння". із посередницькою місією до Москви в перші тижні війни: "Я їх всіх знищу".

Чи серед партнерів України є розуміння, що Путін не хоче мирних переговорів?

Це розуміння починає надходити. Я побачив визнання цієї помилки й у статті генерала Залужного в виданні The Economist. Він говорить, що думав, Росія припинить війну, якщо зіткнеться з великими жертвами. Ми завжди казали, що величезною перевагою генерала Залужного є те, що він не вчився в радянських чи російських військових академіях. Але якби генерал Залужний в них вчився, він би такої помилки не припустився. Жодний випускник радянської чи російської воєнної академії й хвилину не подумає, що можна зупинити війну, якщо є численні жертви. Якщо вони є, це для нього означає, що треба збільшувати кількість мобілізованих.

Російська Федерація, Радянський союз, Російська імперія завжди починає з наскоку. А коли це провалюється, починає закидати ворога трупами власних співвітчизників. Тому найбільших успіхів у протистоянні з Московським царством, з Російською імперією, з Радянським Союзом досягали ті, хто швидко примушував їх припинити війну. А якщо війна з РФ розтягується, не кількість жертв стає фактором для її закінчення, а виснаження ресурсів Росії, внутрішні чвари. Або перемога самої РФ. Є різні варіанти.

У західних політиків була така ж помилка. Вони аналізують Путіна, як самих себе. Думають, якщо Путін під санкціями, ізольований від цивілізованого світу, відчуває, що Росія стає більш залежною від Китаю, це примусить його зупинити війну. А Путін не так думає. Він прокидається і думає, де у вас слабке місце, щоб в нього вдарити.

Український публіцист, письменник і журналіст Віталій Портников під час інтервʼю Суспільному, 2 грудня 2023 року. Фото: Олександр Брамський/Суспільне

Про вступ до НАТО та ЄС

Ви сказали, війна, очевидно, на роки, але за нами вибір, чи весь час ми будемо воювати, чи знайдемо якийсь інший формат. Що може бути цим форматом?

Гарантії безпеки. Локалізація конфлікту. Побудова реальних укріплень, які б гарантували нам, що російська армія не зможе прорватися на територію, яка контролюється легітимним українським урядом — якщо ми вважаємо, що не можемо звільнити всю територію від загарбників, принаймні на цей час. Продовження реального процесу європейської та євроатлантичної інтеграції. Зміна їхніх умов.

Наприклад?

Якщо говоримо, що Україна, Грузія і Молдова можуть увійти до складу цих організацій тільки коли буде вирішене питання їхньої територіальної цілісності й закінчиться їхній конфлікт з РФ, це означає, що ключі до інтеграції цих країн знаходяться у Москві.

Великою мірою, так і є.

Якщо так, то чим ми займаємося? Можемо провести 555 раундів перемовин, ухвалити найкращі закони, а потім нам скажуть, що все прекрасно, впоралися ідеально, найбільш європейська нація з усіх! Підпишете угоду з Росією — приходьте.

Чи можливий сценарій, що Україна вступає до НАТО, наприклад, без окупованих територій?

Країни-члени НАТО визнають нас у наших конституційних кордонах. Сценарій є в тому, як можуть виглядати гарантії безпеки, про що говорив генеральний секретар НАТО у відставці Андерс Фог Расмуссен. Можуть бути запрошення до НАТО і гарантії безпеки для тієї території України, яка контролюється легітимною владою.

Те ж саме стосується ЄС. Президентка Республіки Молдова Майя Санду говорить, що може бути етапна інтеграція. Зараз це виглядає утопічно. Але якщо хочемо жити в новому світі, доведеться ухвалювати утопічні рішення. Якщо хочемо жити у старому, то ми всі живемо в кишені Володимира Путіна.

Черга на блокпосту поблизу окупованої Горлівки в сторону підконтрольної Україні частині Донецької області, 28 липня 2015 року. Фото: Anatolii Stepanov/AFP/Getty Images

Варто зробити примітку, що українське керівництво станом на зараз в офіційних заявах відкидає будь-які такі варіанти. Але в цій ситуації, мабуть, ще питання, чому Захід буде згодний на такий варіант?

Є три гості, які завжди постукають в ваші двері. Перша — це любов. Друга — це реальність. Вона обов'язково стукає у двері й може знищити будь-яке ваше прекрасне кохання, мрії й бажання. А третя — це смерть. Вона теж обов'язково прийде. І після кохання, і після реальності.

Так-от, реальність обов'язково постукає у двері до всіх. Вона вже стукала у лютому 2022 року так, як ніхто не хотів чути. Але вона постукає і з точки зору усвідомлення наших можливостей в цьому конфлікті. Вона постукає і до Путіна. Він може тримати двері, казати, що все відбувається за його планом. Але реальність прийде. А може прийти й смерть. В Росії, як правило, що реальність, що смерть — це одне і те ж.

Реальність постукає у двері й до західних політиків. І стане очевидною проста річ — якщо не локалізувати український конфлікт, він буде все більше. Питання тільки в кількості війн, які відбудуться далі, щоб на Заході усвідомили цю реальність.

У березні 2022 року я написав статтю в ізраїльське видання "Ліберал", звертаючись до тих ізраїльських читачів, які вважали, що війна Росії проти України — локальна. Написав, що якщо ми не хочемо бачити ракетних ударів по Кір'ят-Шмоні й палаючої Метули, маємо зробити все, щоб війна України проти РФ закінчилася якнайшвидше перемогою України.

Я вважав, що Близький Схід — це перший удар. Тому що коли почув про іранські безпілотники, подумав: о, вони вже тренуються на цьому полігоні. Скоро полетять туди, куди їм буде набагато цікавіше. Іран не випадково присутній тут — це для нього ідеальний воєнний полігон. Не тільки з точки зору безпілотників, а також з точки зору того, щоб ХАМАС, який воює з армією більш сильної держави, повчився на українському прикладі. Тому потрібно, щоб росіяни, якомога більше вимотували українців, щоб українці показували, як діяти, щоб потім ці дії української армії могли вивчити терористи з ХАМАСу.

Коли почалася війна РФ проти України, кров дійшла по коліна Заходу. Війна на Близькому Сході — вона вже доходить до стегон. Потім буде момент, коли дійде до грудей. Коли дійде до горла, вони почнуть ухвалювати нестандартні рішення.

Тут, звичайно, питання, що на той момент залишиться від України?

Не думаю, що від України щось маленьке залишиться. Якщо наші вороги місяцями штурмують Бахмут чи Авдіївку, хто сказав, що вони можуть далеко дійти? Звичайно, у багаторічній війні на виснаження у нас є проблеми. Але не думаю, що Захід буде 10 років дивитися дитячими очима на цю ситуацію. Інакше, теж загине. Тому що зрештою, росіяни відважаться на гібридну війну з самим Заходом. Не на реальну.

Росія не піде проти НАТО в реальну війну, тому, що це — ядерна війна. У РФ, може, і слабка армія, але якби ви уявили неядерну війну — російські війська вже були в Сувальському коридорі. Для цього не потрібна дуже сильна армія — для цього потрібні провокації. Але на ядерну війну росіяни можуть не відважитися.

Українські військові поблизу Авдіївки, Донеччина, 4 грудня 2023 року. Фото: Marek M. Berezowski/Anadolu/Getty Images

Про Третю світову війну

Тобто Третя світова війна буде виглядати, швидше за все, отак — гібридно?

За великим рахунком, вона вже є. Тому що політичного вирішення розбіжностей між так званими ринковими демократіями та ринковими диктатурами, немає. Ситуація як перед Другою світовою. Але ядерна зброя спонукає обережніше ставитися до застосування сил. 24 лютого 2022-го — це вистріл зі стартового пістолета. Чи вистріл в Сараєві, якщо хочете. До цього були попередні позиційні дії — Грузія, Крим і Донбас.

Це війна полігонів і диверсій. Полігони — це Україна, Близький Схід. І будуть ще інші. Корейський півострів, скажімо. Регіон Сахель в Африці. Можливо, конфлікти в Латинській Америці — наприклад, між Венесуелою і Гаяною. Якщо Мексика почне стрімко набирати економічні оберти й витісняти Китай, можливий конфлікт у тайванській протоці. Але це тільки контури. Можливі варіанти на лінії Боснія, Республіка Сербська, Сербія, Косово.

Є ще пострадянський простір. Росія проти Казахстану, якщо Казахстан "занадто" йде в бік Китаю. Південний Кавказ.

Росія виявилася значно стійкішою, ніж здавалося. В чому секрет?

В ринку. Коли ми говоримо про розпад Росії, спираємося на досвід Радянського Союзу. Нам пощастило з Михайлом Горбачовим. Він був класичним партійним номенклатурником з неусвідомленням того, що таке економіка. Він вирішив, що дасть людям можливість випустити пар — запровадити гласність і перебудову, а з економікою нічого робити не буде. Хай залишається плановою за якимись елементами. І таким чином він поховав Радянський Союз. Але з'явилася Росія. Не комуністична, але ринкова. В якій було відновлено авторитарний режим.

Ринок рятує такі держави. Росія продовжує торгувати з Глобальним Півднем. Продає нафту, газ. Перетворила війну на бізнес. Коли люди воювали в Афганістані, що вони мали? Цинкові гроби? А тепер вся ця люмпенізована маса, яка йде воювати проти України, отримує зливу грошей. "Лади", квартири — все, що хочете.

В санкціях Заходу немає сенсу?

Кумулятивний сенс є, бо Росія буде відставати та врешті програє економічні змагання з цивілізованим світом. Але питання, скільки для цього потрібно часу? Тому маємо думати не про занепад РФ, а про те, як відбитися від ворога й отримати гарантію того, що будемо частиною цивілізованого світу.

Прекрасна метафора з "Гри престолів": ми зараз, як "одичалі", які воюють з цими вічними мертвяками. А наша задача — потрапити за Стіну. Бути нічним дозором. Це максимум наших цивілізаційних досягнень. Більше нікуди не потрапимо. Наша задача №1 на наступні десятиріччя — за паркан. В глядацьку ложу.

Я допускаю, що можу не побачити закінчення цієї вистави. Але це не має значення. Головні події вже відбулися. Україна є як держава. Українці починають розуміти, де небезпека. Суспільство починає дорослішати — повільно, ціною великих жертв. Україна зробила цивілізаційний вибір. Це створює перспективу. Я ніколи в житті не хотів бачити фінал. Я хотів бачити початок вистави, коли відкриють завісу.

Український публіцист, письменник і журналіст Віталій Портников під час інтервʼю Суспільному, 2 грудня 2023 року. Фото: Олександр Брамський/Суспільне