"Вірю, що він став нашим ангелом": історія загиблого сина священника з Тернопільщини Василя Здеба

Син священника УГКЦ з Тернопільщини Василь Здеб добровільно пішов на війну, коли йому був 21 рік. У 54-ій окремій механізованій бригаді став командиром взводу. Під час свого першого бою отримав контузію, але відмовився від евакуації, щоб не залишати побратимів сам-на-сам із ворогом. У жовтні цього року Василя поранило осколками від ракети. Місяць лікарі боролися за його життя, але врятувати бійця так і не вдалося.

Батько військового Віктор Здеб розповів Суспільному його історію.

"Впевнений в тому, що він у небі. Бо наша молитва, його жертва, любов до родини, до Батьківщини, особлива опіка та любов до своїх побратимів — Господь прийме це як належне і візьме його душу в небо".

"Брат" — це не просто позивний. "Брат" — це було в його серці"

Капелан Віктор Здеб прийшов на могилу до свого сина Василя. Після поранення за життя бійця більше місяця боролися київські лікарі, але 1 листопада його серце зупинилося. Військовому було 22 роки. У будинку Віктора — пам’ятний куток із фотографією, нагородами та шевронами сина. Серед них — шеврон із позивним "Брат".

"Брат" — це не просто позивний. "Брат" — це було в його серці. Він завжди хотів бути дуже близьким для всіх — для батьків, для своєї дівчини, для своїх друзів. І він взяв цей позивний на фронт, щоб разом бути з хлопцями, щоб ньому, як у командирі взводу, всі були впевнені. І він це довів. Довів із перших днів бою і до останнього свого подиху", розповідає Віктор Здеб.

Василь був командиром взводу в 54-ій окремій механізованій бригаді. Під час свого першого бою, розповідає батько, він із побратимами потрапили під сильний обстріл. Василя контузило, але боєць відмовився від евакуації.

"Це був його перший вихід на позиції в напрямку Лисичанська, Білогорівки. Він описував цей вихід на позиції дуже докладно. Йдучи до позицій, вони потрапили під сильний обстріл, було багато поранених. Василь казав: "Я дивуюся, бо я вперше вийшов і мав страх, бо було багато крові, поранених, але Бог мені дав сили і я почав до усіх підбігати й підтримувати, допомагати перев’язувати поранених". Коли їм вдалося евакуювати трьох поранених, знову почалися обстріли по позиціях. Неподалік впав снаряд, розірвався, але дивом Василя не зачепило, проте він отримав контузію. Розповідав, що в роті чув присмак крові. Побратими почали кричати: "Здеб 300-сотий, його треба евакуювати". Проте мій син відмовився від евакуації. Сказав, що залишається дуже мало хлопців і він залишається з ними надалі як командир і безпосередній товариш, побратим".

Василь Здеб із побратимом. Фото надане Суспільному Віктором Здебом

За час служби Василь двічі був за крок до смерті, каже капелан.

"Одного разу, коли стався приліт, його присипало не тільки землею, але й впала панель такою літерою "л". Він дивом вижив. Коли його хлопці розкопали, то телефон залишився під завалами. Він дуже переймався, а я йому кажу: "Дитино, та купимо інший телефон". Але річ була не в телефоні. У ньому він зберігав святі мощі отця Піо. І коли він повертався на позиції, то в свій вільний час копав, щоб знайти телефон. Для нього було надзвичайною радістю, коли він показав мені телефон і сказав, що таки вдалося знайти телефон і мощі знову біля його серця".

Проте втретє уникнути смерті не вдалося. Віктор Здеб показує амуніцію сина, на якій залишилася кров. Каже, на розгрузці побачив і свій номер телефону.

"Завжди зсередини пишуть ім’я та прізвище бійця, а також номер найближчого родича. Щоб якби в разі чогось — подзвонити".

Поранення Василь отримав на початку жовтня. Осколки, каже Віктор, пошкодили внутрішні органи та руку, яку згодом ампутували.

"Останнє розпорядження, яке він отримав — їх приписали до штурмовиків. Це штурмова бригада, яка мала йти на штурм. Для цього вони проходили навчання і під час нього, на жаль, на полігон прилетіла балістична ракета. Було дуже багато поранених і смертей".

"Ми були на цвинтарі, молилися, а кульки запускали до неба і вони летіли до нашого Василька, нашого ангелятка"

Окрім Василя у Віктора з дружиною є ще двоє дітей — син і донька, між якими 20 років різниці. У січні цього року наймолодшій Вікторії виповниться 5 рочків.

"Одного разу ми були на дні народженні і подарували Вікторії повітряну кульку. Коли ми виходили з автомобіля, кулька полетіла в небо, вона почала плакати. Я кажу: "Дитино, не плач, бо ангелятка будуть бавитися тою кулькою. І вона втішилася. Коли помер наш Василько, то справді було важко сказати їй. Між ними було велике споріднення, вона завжди відчувала його біль і страждання. І коли Василь отримав поранення, йому робили операцію, вона була дуже неспокійною. І коли він помер у лікарняному ліжку, вона це відчувала. Ми думали, як їй розповісти, брати її на похорон чи ні, щоб часом не налякалася. Але привезли до церкви, де лежав мій син, привели і сказали: "Василько лежить, він вже є ангелятком, зірочкою. І коли ми вже вийшли на вулицю, вона каже: "А давайте ми купимо йому кульки і пустимо догори, щоб він там у небі бавився тими кульками. На наступний день хресний Вікторії поїхав, накупив дуже багато кульок, ми були на цвинтарі, молилися, а кульки запускали до неба і вони летіли до нашого Василька, нашого ангелятка".

"Під час цих зустрічей я відчувала наповненість"

У Василя залишилася наречена Єва. З дівчиною, яка переїхала з Луганщини, познайомився в тернопільському університеті. Згодом почали зустрічатися, а в липні хлопець зробив їй пропозицію.

"Був випуск із військової кафедри. Вже потім Василь розказував, що хотів все зробити красиво, на території військової частини, але туди не пускали в той момент нікого, так як був воєнний стан. Він зібрав всіх своїх хлопців на площі коло драматичного театру. І коли ми фотографувалися — при всіх зробив пропозицію".

У липні Василь Здеб зробив своїй дівчині Єві Решетило пропозицію. Фото: Єва Решетило/Інстаграм

Єва показує фотографії з Краматорська, куди приїжджала до коханого в гості.

"Дуже неочікувано сталось так, що ми поїхали. Його тато підійшов в якийсь момент і каже: "Їдем". Ми їхали цілу ніч, не зупинялись поїсти, просто мінялися цілу ніч за кермом, щоб швидше побачити Василя. Під час цих зустрічей я відчувала наповненість, бо дуже його не вистачало. Це були дуже короткі зустрічі і дуже радісні".

Пережити втрату, розповідає Єва, допомагають рідні та друзі.

"Болить. Так, наче в один момент втратила все".

Василь Здеб і його наречена Єва Решетило. Фото надане батьком Василя Здеба

"Гордість переповнювала моє серце, що син сам пішов захищати державу"

Про рішення піти на війну Василь сказав батькові після початку повномасштабного вторгнення. Віктор каже, тоді сам відвіз його до військкомату.

"Гордість переповнювала моє серце, що син сам пішов захищати державу. Коли відвіз його на військкомат, то вся територія військкомату, а також на дорозі, стояли дуже багато молодих людей, які рвалися, щоб захистити державу. Гордість тоді змінилася на жаль. Я тоді гірко плакав. Думав, чому ті діти мають йти воювати, а потім, як виявляється, і вмирати? Але якщо би в той момент вони не пішли захищати нашу державу, то не знати, чи в даний час держава ще була".

Священник Віктор Здеб із сином Василем. Фото надане батьком Василя Здеба

Василь не дуже любив фотографуватися, каже Віктор Здеб, тому з фронту в нього небагато світлин.

"Один раз його попросив: "Сину, будеш на БТРі, зроби фотографію, хочу похвалитися (посміхається — ред.). А він каже: "Тату, я вже молюся в той момент, прошу у Бога захисту. І так я більше не просив фотографій".

Батько показує дитячі світлини Василя. На всіх посміхається.

"Я запам’ятав його веселим, завжди усміхненим, життєрадісним і одночасно принциповим і дуже сильно впертим, але впертим з доброї сторони".

Серед дитячих фото світлина, на якій Василь разом з друзями, які зараз також на фронті.

"На фото мій син Василь, син мого хорошого товариша Василь Паньків (вони обидва народилися 20 березня 2021 року) і ще однокласник Юрій Греля. Вони разом росли, були по сусідству, разом ходили до школи, бавилися і всі троє стали на захист України, пішли на фронт".

Підписи однокласників сина Віктор зберігає на синьо-жовтому стязі. Залишив свій підпис на ньому й Василь.

"Цей прапор я вже давно возив із собою, але під час останньої нашої зустрічі із сином Василь його підписав. На жаль, це справді була наша остання зустріч".

"Вірю в те, що він є ангелом не тільки для мене, для моєї сім’ї, але й для багатьох військових"

Після того, як син пішов на фронт, священник вирішив стати капеланом. З молитвою до бійців їздить на різні напрямки.

"В даний час це найважливіша місія, яку я особисто можу зробити. Бо попри те, що я їздив до інших військових, я мав можливість бути зі своїм сином".

Також Віктор вже 10 років є настоятелем церкви всіх святих українського народу в селі Петриків. Тут, каже, завжди молиться за наших захисників.

"Хочу запевнити всіх — як воїнів, так і родини всіх наших воїнів, чи вони є живі, чи померлі — ми завжди молимося за них. Коли мій син попав до лікарні, я знаю, що тисячі людей молилися. Молилися прості люди, наші єпископи, патріарх. Всі вірили, що він буде здоровим. І здається нам, що наша молитва є невислуханою. Але ми випросили в Бога для мого сина не просто оздоровлення та зцілення, ми випросили чогось більшого — царства небесного. І я свято вірю в те, що він є ангелом не тільки для мене, для моєї сім’ї, але й для багатьох військових".