"Де б не були, а душа в Україні". Три історії жительок Миколаєва, які через повномасштабну війну виїхали за кордон

Діана, Марина та Юлія через війну виїхали з Миколаєва за кордон. Колаж Суспільне Миколаїв

Повномасштабне російське вторгнення 24 лютого 2022 року змусило тисячі жителів Миколаївщини покинути рідні оселі в пошуках безпеки. Багато людей знайшли прихисток за кордоном, намагаються адаптуватися в чужій країні, вивчають мову, отримують допомогу та підтримують інших, навчаються та працюють. Тужать за домом та мирним життям, й, попри все, надіються на краще.

Три історії жительок Миколаєва, які отримали тимчасовий захист у країнах Європи — у матеріалі Суспільного.

Марина, Чехія: "Ті, хто за кордоном, повинні пам'ятати, що ми — українці"

Марина до повномасштабного вторгнення викладала правознавчі дисципліни в Миколаївському фаховому коледжі бізнесу і права. Перебувала на посаді заступниці директорки з виховної роботи.

"Вважала, що життя налагоджується, і попри коронавірус, все добре. За кордон їхати рішення не приймала. Так вийшло. Це було вимушене біженство", — говорить Марина.

Виявляється правило "двох стін" не спрацьовує, коли є вікна.
Руйнування в будинку, де мешкала Марина. Ракета залетіла у вікно її квартири. Фото з особистого архіву Марини

Сьомого березня російська ракета о п'ятій ранку влетіла у вікно квартири Марини. Це був сигнал того, що треба виїздити з Миколаєва.

"Заряд розтрощив стіни й замість затишної трикімнатної квартири — величезна "студія". Залишилася відносно цілою тільки кухня й ванна кімната. Сама залишилася живою дивом, саме тому й кажу всім, що мені пощастило. Моя подруга буквально витягла мене з квартири до обстрілу. Так, я й моя собака — чорний лабрадор Джерсі стали безхатьками", — згадує жінка.

Пошкоджена квартира Марини. Фото з особистого архіву Марини

Марина та Джерсі виїхали з міста до Одеси на таксі, адже з великою собакою в евакуаційні автобуси не брали.

"100 євро і о сьомій ранку восьмого березня я була в Одесі. І перше враження було, важко описати. Враження, що війни немає. Чоловіки з квітами, цукерками. Машини, автобуси. Працюють магазини, аптеки, все! А коли я почула питання: "Ну, скажите, честно, кто таки стреляет?" — я була просто обурена. Це в той час, коли в центрі Миколаєва були підстрілені російські танки…Мені не шкода було своєї хати, мені було боляче за землю, за тих хлопців в Маріуполі, за тих, хто в цей час бився під Кульбакине", — говорить Марина.

Марина в укритті в Миколаєві. Фото з особистого архіву Марини

Далі був автобус, до якого, згадує Марина, потрапила завдяки єврейській громаді Одеси. Представники громади не питали про національність, чи є гроші та не казали залишити собаку. Просто взяли з собою — без розмов і зволікань.

"Потім всю дорогу до Кишинева вмовляли мене сказати, що я єврейка й поїхати за програмою репатріації в Ізраїль чи в Німеччину. Далі з ними ж доїхала до Бухареста. Там нас розмістили в готелі. Безкоштовно, але тільки на три дні — ми повинні були обрати, куди їхати. А я не знала, куди податися. У той самий час мої друзі, знайомі почали скидати мені гроші для підтримки. Протягом кількох днів, я отримувала десятки повідомлень від банка. Отримувала й плакала. У мене серце стискалося від вдячності. Немає слів, щоб передати всі ці почуття", — розповідає Марина.

Джерсі в автобусі. Фото з особистого архіву Марини

Коли це все сталося у мене був тільки малий рюкзак зі спортивними штанами, лептоп, зубна щітка, один кілограм сухого корму для Джерсі й закордонний паспорт, на картці гривень 500. Виїхати з Миколаєва змогла тільки тому, що мені перекинули гроші.

Каже, далі поїхала до Праги. В її подруги там виявилися знайомі, які пообіцяли прихистити на кілька тижнів.

"На вокзалі в Будапешті були волонтери. Людей перевозили евакуаційним потягом безкоштовно, але за собаку я заплатила 25 євро. Купа людей! Купа! Крики, плач дітей. Найстрашніше, що у Джерсі не було документів, залишилися в розбитій квартирі. І якщо в Молдові та в Румунії пропустили, то щодо угорських прикордонників попередили, що для них нічого не змінилося. Я сховала лабрадора під ногами, накрила пледом. Дівчата з Харкова, що їхали напроти, робили все можливе, щоб собаку не помітили. Годину! Джерсі сиділа під пледом між ногами незнайомих людей — й не помітили", — каже Марина.

Так Марина провезла 37-кілограмового лабрадора "контрабандою". Через сім годин вони були вже в Празі, де отримали візу тимчасового захисту.

"Прага була переповнена, тому всі мої спроби стояти в черзі за гуманітаркою закінчувалися невдало. Добра душа, володар мережі ресторанчиків індійської кухні в Празі, там працює багато українок, годував усіх українців безкоштовною вечерею. Раз у день ми могли нормально поїсти, в готелі не було кухні, тільки мікрохвильова піч у коридорі", — згадує жінка.

Під час реєстрації в Чехії Марина вказала, що вона за фахом вчителька. Й через місяць жінці зателефонували з чеської школи.

"Це було кумедно. До приїзду в Прагу, я не знала як сказати навіть "привіт" чеською мовою. Спілкувалася англійською. Мені запропонували два місяця роботи в школі з нашими українськими дітками, "збірна" — з першого по четвертий класи. Усього 14-15 дітей. Дві викладачки — я й ще одна вогнено-руда дівчинка з Одеси. Гроші невеликі, однак ми отримали роботу на два місяця", — розповідає Марина.

Марина та Джерсі в Чехії. Фото з особистого архіву Марини

У березні та квітні Марина отримала допомогу від Чехії, а далі почала заробляти й сплачувати податки, й одночасно онлайн працювала в коледжі. Станом на листопад 2023 року жінка вчить чеську мову, працює в школі та намагається адаптуватися.

"Щодо повернення в Миколаїв, якби мене запитали рік тому, я б без вагань сказала: "Так! Безперечно!" Зараз, я не знаю. Я хочу повернутися, але боюся. Покидала я місто, що зачаїлося, "наїжачене" багнетами тероборони, сіре, мовчазне. Розумію, що нічого вже не повернути. Я вчуся жити заново", — зазначає Марина.

Головна порада — пам'ятати, що МИ — українці. По нас судять, яка вся нація. Тому, ті хто за кордоном, повинні поводити себе так, щоб не було соромно за Батьківщину. Вчити мову, бо ми в іншій країні, культуру й мову якої ми повинні поважати, якщо бажано, що б поважали нас.

Юлія, Нідерланди: "В Україні мій дім, туди мене тягне, там вирує життя"

До війни Юлія oрендувала квартиру в центрі Миколаєва, неподалік будівлі обласної ради. Мала оформлений ФОП Фізична особа-підприємецьта надавала бухгалтерські послуги американській логістичній компанії.

"Я працювала через дорогу від дому. Тому весь мій світ зосереджувався саме в тому кварталі, який зараз розбомблений з усіх сторін. Я трохи випадала зі звичного миколаївського життя, адже прокидалася о 10:00, ходила на пробіжку, о 12:00 снідала та робила домашні справи, а о 15:00 йшла на роботу. На обід, десь о шостій, бігала додому погодувати кота та зателефонувати мамі. І працювала аж до півночі, після роботи йшла в АТБ нічним містом", — згадує дівчина своє життя до повномаштабного вторгнення.

Досі заплющую очі і згадую свій звичний маршрут ранкової пробіжки: Набережною вниз до мосту, тоді в парк і на стадіон за річкою.

Хлопець Юлії з Нідерландів, попереджав, що європейські медіа пишуть про можливий наступ Росії. Тому в ніч проти 24 лютого 2022 року дівчина не спала, згадує, було тривожно після звернення Зеленського до росіян. Хоча у ймовірність війни не вірила до останньої секунди.

"Вночі ми посварилися з сестрою, вона накричала, що я не сплю так пізно і їй не даю заснути через нашу з хлопцем тривожність. Але уже через дві години вона приїхала з речами до мене, щоб спускатися в бомбосховище. Усі перелякані були. Почувши перший вибух, я подумала, що то в когось колесо пробило десь на великій швидкості. Але після другого і третього, я зрозуміла, що то початок страшного", — говорить Юлія.

Дівчина на швидкоруч зібрала речі та разом із сестрою вирушила до мами на Рівнещину. Купили квитки до Рівного та виїхали другим із трьох автобусів, що в той день змогли покинути місто. Паралельно із дорогою Юлії в Україні, її хлопець рухався машиною до польського кордону, щоб забрати її.

"Я поспала дві годинки в мами і поїхала далі, сестра не захотіла їхати, адже не мала закордонного паспорта і не хотіла можливих проблем. 27 лютого ми уже дісталися до Нідерландів. До війни я була тут лише раз і планувала їхати в березні, навіть квитки мала. Вийшло раніше трохи", — каже вона.

Юлія з хлопцем. Фото з особистого архіву Юлії

Станом на листопад 2023 року Юлія живе в Нідерландах вже один рік та вісім місяців, має статус тимчасового захисту.

"Нідерланди надають різну допомогу українцям. У перші тижні прибуття наших людей, я активно брала участь в перекладі документації для Хіменте Місцевий орган самоврядування у Нідерландахта для благодійних організацій, аби людям було легше оформитися і комунікувати. Згодом людей ставало все більше, центри біженців були переповнені, людям давали прихисток у спортзалах, готелях та офісах. Відкривали шелтери, що працюють і зараз", — говорить дівчина.

Юлія допомагає як перекладач, а її хлопець змінив напрямок своєї соціальної роботи на саме допомогу українцям.

Так і живемо. Він щодня "розгрібає" проблеми наших переселенців, а я допомагаю йому розуміти наш менталітет. Усе ж ми відрізняємось від нідерландців. Навіть у погляді різниця.

Юлія з рідним у Нідерландах. Фото з особистого архіву Юлії

Проживає в містечку на 13 000 жителів й каже, що нідерландці дивують своєю люб'язністю, гостинністю, співчуттям.

"Хіменте надає щомісячну допомогу тим, хто досі не знайшов роботу. Сума розрахована мінімально на продукти харчування та одяг, залежить від регіону проживання. Особисто я користувалася допомогою два місяці, коли не могла знайти роботу. Українцям влаштували безліч мовних курсів. Наші намагаються говорити нідерландською", — розповідає Юля.

Місто в Нідерландах, де живе Юлія. Фото з особистого архіву Юлії

Якихось особливих пільг тут немає для українців. Якщо працюєш, повідом Хіменте — припинять соціальні виплати. Якщо ж ти не повідомив, то Хіменте все одно дізнається і попросить гроші назад. Усе працює на довірі та повазі як для українців, так і для нідерландців — справедливо.

Юлія вважає себе адаптованою в Нідерландах, лишилося тільки вивчити мову. Поки мовного бар'єру не відчуває, адже майже всі нідерандці добре спілкуюються англійською. Згадує важкі моменти з пошуком роботи.

"Склала резюме, щодня по три години на день я безуспішно розсилала його та мотиваційні листи в різні компанії. Мені відправляли негативні відповіді. І так тривало два місяці. Я розчарувалася і пішла працювати, куди брали — у "Прімарк". Ірландський ритейлер швидкої моди з головним офісом у Дубліні, Ірландія, і дочірня компанія британської харчової та роздрібної компанії ABF. Компанія отримала назву Penneys в Ірландській Республіці, де вона була заснована. Бренд Penneys не використовується за межами Ірландії, оскільки він належить американському ритейлеру J. C. Penney. Компанія працює в Європі та США. Паралельно шукала роботу і от, коли вже розчарувалася, отримала пропозицію мрії. Тоді ще місяць мене мучили співбесідами, тестами, мовчанням. Із червня я уже працюю в інтернаціональній компанії, координую заробітну плату працівників мережі відомих магазинів у двох країнах. Тому почуваюсь щасливою, адже відчуваю, що то моє", — каже Юля.

Краєвиди нідерландського міста. Фото з особистого архіву Юлії

Розповідає про плюси проживання в Нідерландах:

  • є відчуття безпеки та стабільності;
  • якщо є складнощі з пошуком роботи, держава надасть мінімальну допомогу на проживання;
  • в українців є страхування здоров'я, тому послуги лікаря безкоштовні, серйозні ліки видають лише за рецептом. Якщо в аптеці просять за це гроші, інколи можна отримати відшкодування від страхової компанії;
  • освітня система збалансована, дітей не навантажують, але усі діти розвинені, знають декілька мов;
  • діти від 15 років можуть офіційно влаштуватися на роботу і працювати по 3-10 годин на тиждень, аби мати кишенькові гроші;
  • українцям надали безкоштовне житло. Люди, звісно, вимагають більшого і є безліч незадоволених;
  • люди дбають про своє житло та місто, всіляко прикрашаючи усе навколо;
  • розвинена транспортна система;
  • сортування сміття. За пластикові пляшки можна отримати кешбек. Сміття вивозять регулярно і за графіком.

Але є й певні недоліки:

  • сфера послуг гірше розвинена, ніж в Україні. Наприклад, була змушена відмовитися від походів у салони краси. Розчіски навіть не миють від клієнта до клієнта, манікюрні набори теж нічим не обробляють в більшості салонів;
  • мало дбають про гігієну;
  • важко записатися на прийом до лікаря. Не можеш оформити медогляд за потреби. Лише за наявності скарг перевірять саме той орган/ділянку, на яку є скарги;
  • міста перенавантажені людьми, часто бувають корки на дорогах. Тому всі на велосипедах;
  • хмарна та дощова погода. Наприклад, уже другий місяць щодня дощить. Сонця немає взагалі;
  • маленькі міста "вимирають" в неділю. Усе зачинено до вівторка.
Юлія в Нідерландах. Фото з особистого архіву Юлії

Щодо поверенення на Батьківщину, говорить, складно щось планувати, адже в Нідерландах вже має маленьку сім'ю та підтримку. Але додає, в Україну повертатиметься, де б не була — туди тягне Юлію й її хлопця-нідерландця.

Порад для українців за кордоном немає, усі люди різні. Просто змиріться, що відчуття омріяного життя може ніколи і не прийти, казки ніде немає.

Діана, Фінляндія/Словаччина: "Ми ніколи не будемо своїми тут, а стати чужими вдома не хочеться"

Діана пригадує своє життя до повномаштабного вторгнення, вона навчалася, працювала флористкою та допомогала школярам, які хотіли стати журналістами, фотографами, відеомейкерами.

Мені хотілось прожити краще життя, хотілось кохати, створювати, надихати та банально жити. Думаю, що я небагато просила, бо на той момент я була щаслива.

Каже, після 24 лютого 2022 року відчула розруху, паніку, істерику. Наче, в неї відібрали щасливе життя.

"Восьмого березня 2022 року прийняли рішення про те, що треба їхати до тата, який за місяць до початку повномасштабного вторгнення поїхав у відрядження до Фінляндії. Певно, ніколи не забуду його голос, який він намагався зробити спокійним та свої "дерев’яні" кінцівки, якими я кидала спортивний костюм у валізу, бо їхала туди на тиждень", — згадує дівчина.

Діана за кордоном. Фото з особистого архіву Діани

У Фінляндії пробула півтора року, маючи статус тимчасового захисту. Протягом перших чотирьох місяців отримувала 273 євро, до того, як влаштувалася на роботу.

Дівчина може порівняти життя у двох іноземних країнах, адже станом на листопад 2023 року перебуває у Словаччині, де навчається в університеті.

"Словацька і фінські громади досить дружньо ставляться до українців, які перебувають на території їхніх країн. Немає дискримінації та притиснення національної свідомості, навпаки, підтримка у словах та діях. Особливо, якщо ти володієш англійською, то і з спілкуванням проблем не буде", — каже Діана.

Діана. Фото з особистого архіву

У Словаччині вона тимчасово не працює та намагається увійти в ритм студентського життя. У Фінляндії працювала на суднобудівному заводі, на теплицях та помічницею у хатніх справах.

Попри підтримку за кордоном, говорить, не може адаптуватись там, де нема її душі, що родом із рідного села на Миколаївщині.

"Люди, мова, менталітет. Ми ніколи не будемо своїми тут, а стати чужими вдома не хочеться. Країни мають безліч плюсів, але чомусь, моє сприйняття життєвих обставин відмовляється вважати, що може бути щось краще рідного дому", — говорить Діана.

Діана на фоні університету в Словаччині. Фото з особистого архіву Діани

Дім — оселя моєї душі і серця, що розривається на частини, коли ти не знаєш, за яких обставин наступного разу відвідаєш рідних людей і почуєш сентиментальний голос бабусі, що дзвенить у вухах з самого дитинства. Те, що неможливо забути.

Тому Діана каже, що планує отримати другу вищу освіту та повернутися додому в Україну.

"Якщо говорити про допомогу в адаптації, то я не вважаю потрібним радити, бо людська психіка особливо, індивідуально сприймає світ. Це особисте й інтимне, що людина має прожити, як життєвий досвід", — додає Діана.

Слідкуйте за новинами Суспільного Миколаїв у Telegram, Viber, YouTube та Instagram.