Гроза в чорних хустках. Репортаж з села на Харківщині, де російська ракета вбила понад півсотні людей

Саша та його 15-річна сестра Ксюша втратили батька, матір і бабусю через російський ракетний удар по кафе у селі Гроза. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Тук-тук-тук-тук-тук. Маленьким сільським кладовищем розноситься стукіт сокири, що вдаряється об дерево. Це Саша забиває в землю деревʼяний кілок. Далі він підводиться, робить три кроки, ставить новий кілочок і знову — тук-тук-тук-тук-тук. З іншого боку такі ж кілочки забиває його дядько. Поряд дружина дядька тримає картонку у файлику. На ній написано маркером: "Занято Муховаті 3 чел".

Саші 23 роки. 5 жовтня, після того, як російська ракета влучила в кафе в селі Гроза, він втратив батька Володимира, мати Світлану та бабусю Тетяну. Вони — одні з тих, хто в той день пішов в кафе на поминки односельчанина — військового Андрія Козиря.

На кладовище в Грозі машина за машиною підʼїжджають насуплені чоловіки та жінки в чорних хустках. Оглядають розчищену від бурʼянів землю, відміряють, скільки потрібно метрів для їхніх сестер, дядьків, братів, бабусь, дідусів, племінників та інших родичів. За день росіяни вбили в селі 52 людей, ідентифікувати вдалося ще не всіх, тіла деяких не знайшли досі, тому кількість загиблих може збільшитися.

Саша йде до машини, дістає з багажника моток мотузки та натягує її між забитими кілочками. Дружина дядька кріпить табличку з прізвищем. На цьому шматку землі будуть поховані рідні Саші. Він переступає за мотузку, стає всередину прямокутника і закурює. Нещодавно Саша кинув палити й от знову почав.

Саша

Усе, що лишилося від кафе в Грозі після ракетного удару — фундамент, пара стін і купа руїн, довкола яких розкидане взуття, чорні мішки для тіл, медичні рукавички, ноші, шматки стільців та столів. Біля паркану досі запарковані понівечені від удару велосипеди. На дитячому майданчику поряд, у пісочниці, організували місце памʼяті. Там стоять лампадки, лежать дитячі іграшки. Час від часу люди приносять букети квітів, перевʼязані чорними стрічками.

Руїни, які залишились від кафе і магазину у Грозі, куди 5 жовтня влучила російська ракета. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Наступного дня після ракетного удару Саша приїхав до кафе забрати батькову машину — бежеву "копійку" з двома прапорцями на задньому склі. Червоно-чорним і жовто-блакитним. Лобове скло машини вилетіло від ракетного удару.

Саша заводить авто і їде додому. Його будинок на сусідній вулиці від тієї, де було кафе. Вдома хлопець заварює чай, сідає на ліжко і розповідає все, що памʼятає з дня удару.

— Коли батьки йшли з дому, я дивився у вікно кухні. Вони сіли в машину, поїхали, я зробив чай, отак як зараз сидів на ліжку. Коли трапився приліт, у мене за спиною аж стіна затряслась. Я став набирати батька. Телефон був відключений. Подумав, що він його поставив на режим польоту, поки на поминках. Дзвоню знайомій з тієї вулиці, де кафе, питаю, де прилетіло. Вона відповіла, що в центрі. Я спершу подумав, що в центрі — це десь в районі. А вона каже, ні, у нас в центрі. В Грозі.

Саша та Ксюша у своєму домі в Грозі. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Саша схопив велосипед і поїхав в центр. Спершу, каже, було видно лише дим. Підʼїхав ближче — побачив, що в кафе немає даху. Ще ближче — і стало видно, що стін також немає. Будівля склалася, як картонна коробка.

Саша побіг до кафе допомагати витягати людей. Витягнув двох. Потім поїхав до родичів переказати, аби ті також рушали на поміч. Коли повернувся, допоміг витягнути ще чотири тіла.

— Я стояв на маленькому квадраті, де було багато тіл. Оглядав кожне — шукав своїх. Десь 15-20 хвилин стояв біля тіла батька і не розумів, що це він. А потім почав придивлятися до штанів, туфель, светра. Я ж бачив у вікно, в чому вони виходили. Коли зрозумів, що це батя, просто впав на коліна і… — Саша нахиляється, хапається за голову на кілька секунд, потім випрямляється і продовжує:

— Думав, зможу сам його витягнути, але половина тіла й одна нога були під завалами. Я крикнув чоловікам, щоб помогли дістати. Ми поклали його на ноші і я зрозумів, що від тіла лишилося десь відсотків сімдесят. Ми поклали батька на землю і я ще якийсь час біля нього побув, потім більш-менш заспокоївся і пішов далі допомагати. Маму я не міг знайти, тупо не міг. Витягнув ще кілька тіл, а потім приїхали рятувальники й поліція.

На подвір'ї у Муховатих бежева "копійка" з двома прапорцями, яку Саша забрав з місця загибелі батьків. Вони їхали на поминки військового в кафе. Фото: Олександр Магула/Суспільне

"Когось знайшли, пішли дивитися"

Згодом Саша поїхав додому переодягнутися. Вдома була його 15-річна сестра Ксюша. Після — заїхав до дідуся. Хлопець планував повернутися з рідними на розбір завалів, але їх вже не пустили військові, що перекрили підʼїзди до кафе. Врешті з ними домовилися, що вони пустять забрати батькову "копійку". Саша став запитувати у людей, чи знайшли маму і бабусю.

— Мені кажуть, когось знайшли, пішли дивитися. Там були багато тіл, знаєте, руки, ноги цілі, голова ціла. У батька так не було. Дід зʼїздив додому за покривалом і накрив його. Я дивлюся — щось схоже на бабусину зачіску. У неї була сивина на боках, а зверху чорне волосся. За обличчя нічого не можна було сказати, воно якесь сплюснуте було. Тіла мами я так і не бачив.

В той день поліція не дозволила Саші забрати батькову машину поки не закінчаться слідчі дії. Знайдені тіла відвезли у морг Харкова. Саша і Ксюша повернулися додому.

Ксюша з дядьком, тіткою і братом Сашком. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Саша з дядьком обгородили шматок землі для поховання батьків та бабусі. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Вранці Сашу запросили на упізнання до відділка поліції у сусідньому містечку Шевченковому. Там хлопцю і його дядьку — брату батька, показували фотографії загиблих.

— Я не був впевнений щодо бабусі, але указав на тіло, яке бачив ще в перший день, що це може бути вона, — говорить Саша. — На фото бабуся була в чомусь фіолетовому, а її знайома каже, бачила її в чорному. Тому я не впевнений. Мама, коли йшла на поминки, була в червоно-чорному картатому кардигані. Оце було на фотографіях. Лице було схоже теж, але сильно обгоріле.

Аби упізнати тіла Саша і його дядько здали проби ДНК. У поліції їм пояснили, що результати доведеться чекати від 10 до 14 днів.

— До війни у нас в селі було десь 500 людей. Частина виїхала при окупації, потім ще виїхали коли вже наші військові зайшли, тепер ще прильот по півсотні людей. То я думаю залишилося десь 200-250 чоловік. У нас сім вулиць, на моїй — десь 40 хат. Давайте от станом на сьогодні, — Саша зводить очі догори й рахує. — Три людини, чотири людини, там нікого немає вже, одинадцять, дванадцять, далі в хаті нікого не лишилося, тринадцять, чотирнадцять, пʼятнадцять, нікого не лишилося…

Сім'я Муховатих біля ділянки де поховають їхніх загиблих близьких. Поряд з ними подружжя, яке займається підготовкою до поховання сім'ї Козирів. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Фото: Олександр Магула/Суспільне

Поминки

Одна з хат, в якій нікого не лишилося, знаходиться навпроти будинку Муховатих. Це хата родини Грибів.

— Як вам сказати правильно? У них загинуло в сімʼї десять чоловік, — Саша загинає пальці. — Андрій Козир, в честь якого були поминки, загинув на війні. В кафе були його дружина Аліна, син Денис і дочка Ліза, друг і племінник Дениса — Максим Сирокуров і його дружина Аліна, дружина Дениса — Ніна, дядько Микола Гриб, тітка Ніна Гриб, баба Галина Гриб і дід Іван Гриб.

Після початку повномасштабного вторгнення Андрій Козир повернувся в Україну з Польщі, де був на заробітках, і мобілізувався. У березні 2022-го загинув під Попасною. Його поховали на кладовищі у Дніпрі, тому що рідне село Гроза було на той час в окупації й тіло не могли сюди доставити. Могила Андрія Козиря на кладовищі — єдина, поряд з якою тріпоче жовто-блакитний прапор.

Саша Муховатий вчився з сином Андрія Козиря, Денисом, в одній школі. Денис також був на заробітках в Польщі до вторгнення, повернувся і теж мобілізувався. Він же займався й перепохованням батька. Між грудами каміння, яке лишилося від кафе, де були поминки, досі стирчать бавовняні хусточки, в які загортали свічки.

Близькі та друзі загиблих селян у Грозі на дитячому майданчику, який перетворився на стихійний меморіал. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Тут же у дворі кафе стоїть розбита срібляста "Волга" Миколи Гриба, батька Аліни Козир. Її син Денис одружився з Ніною у 2022-му. Жінка жила в Польщі, але також приїхала на поминки 5 жовтня.

— У хаті досі їхні нерозпаковані речі, — розповідає Галина, сестра Миколи. — Вся сімʼя, розумієте? Денис був у формі, то його вдалося ідентифікувати. Його друг Іван Яременко також був у формі й з усіма нагородами, бо воював з 2014 року. Прийшов підтримати Дениса. Теж загинув. Єва Яременко — загинула. Галина Малікова — загинула. Ми не знаємо, коли ідентифікують їх тіла. Не знаємо, коли буде похорон. Від деяких тіл таке враження ніби нічого не лишилося, все в землю пішло.

Неідентифіковане досі й тіло Ігоря Козира, двоюрідного брата Андрія. Він приїхав на поминки з дружиною і восьмирічним сином Іваном. Хлопчик також загинув, тіло не опізнане, його мама в лікарні. Загинула також рідна сестра Ігоря Козира — Ольга Пащенко, та їхній батько Анатолій Козир. Їх ховатиме дружина Анатолія — Валентина. У Ольги Пащенко лишився маленький син.

Життя в Грозі звузилося до маленького відрізка вулиці — від знищеного російською ракетою кафе, до кладовища, яке за останні кілька днів виросло майже на третину.

Тетяна (на фото) з чоловіком Сергієм займається похованням частини родини Козирів і Грибів. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Ями

Частину загиблих поховають на кладовищі в Шевченковому, оскільки деякі приїхали на поминки саме звідти. Але близько сорока людей будуть поховані у Грозі. Біля хвірток будинків в селі, де є загиблі, родичі вʼяжуть вишиті хустинки, позначаючи — у цьому дворі буде похорон.

Кладовище в селі нині найбільш шумне і людне місце. Працівники комунальної ритуальної служби розчищають тут територію під нові поховання: валять дерева, косять траву, зрізають кущі. Трактори вивозять гілки з прибраних місць і на кладовище заїжджають бульдозери — рити ями. Деякі могили копають копачі, але з такою кількістю поховань люди не встигають.

Викопані ями на кладовищі у Грозі для поховання жителів села, загиблих від ракетного удару. Тут похоронять близько 40 людей. Могили для інших загиблих копають у сусідньому селі. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Копачі не встигають викопати всі могили, щоб встигнути до поховань загиблих у Грозі. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Саша і Ксюша Муховаті підходять до ділянки, яку раніше Саша з дядьком обгородили для поховання їхніх батьків. Бульдозер уже вирив ями, але їх потрібно обкопати, зробити краї рівними, щоб ґрунт не осипався. До Муховатих підходять троє хлопців з лопатами. Це Сашині друзі. Вони копають по черзі. Поряд Саша складає деревʼяні таблички з іменами й прізвищами рідних: Муховатий В.В., Муховата С.А., Муховата Т.В.

За могилами Муховатих, бульдозер копає ще один ряд ям. Ківш зачерпує землю і вивалює її поруч. Одна яма, друга, шоста, сьома. Між ямами й комунальниками бігає жінка, щось перепитує, уточнює. Бере з купи зрізаних дерев кілька великих патиків, вʼяже на них яскраве ганчірʼя. До кожної гілки кріпить картонки з іменами загиблих і кладе по одній в яму. Цю жінку звати Тетяна, вона з чоловіком Сергієм займається похованням частини родини Козирів і Грибів.

Сергій закурює біля могил.

— Я досі не вірю в те, що трапилося, — говорить. — Засинаю, а хочу прокинутися і щоб це все виявилося просто сном.

Саша досі не може повірити у те, що трапилось з його рідними. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Коли вони закінчують з могилами, підходять до родини Муховатих. Усі разом дивляться на перекопане кладовище.

— Всі бурʼяни поприбирають, нам сказали.

— Одне тіло нам мають віддати з неділі, а інші не знаю коли. Але ми вже місця поряд зайняли. Я ж не буду тут класти одного, а двох ще хтозна-де.

— Тіла забиратимуть з Харкова?

— Думаю, з Харкова. У пакетах. Не в гробах.

— А як? Немає ж ні документів, нічого. Як я прийду і скажу — віддайте мені брата?

— Не знаю я, ніхто нічого ще не знає.

Саша повертається до ям, де будуть поховані його батьки. До нього підходить Ксюша, дивиться в землю і спокійно запитує:

— А де буде тато лежати?

— Тато буде скраю, — відповідає Саша. — Поряд з ним — мама, а біля неї — бабуся.

Ксюша і Саша дивляться на пусті ями, обговорюють в якому порядку покладуть в них своїх загиблих батьків і бабусю. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Копати могили допомагають троє Сашиних друзів. Копають по черзі. Саша складає деревʼяні таблички з іменами рідних. Фото: Олександр Магула/Суспільне

***

7 жовтня першими поховали Миколу Андросовича і його дружину Тетяну. За два дні — Галину Чикало, Олександра Ходака, Ірину Харбаку та Тетяну Харбаку. На наступні дні заплановані ще поховання. Загалом на кладовищі у Грозі викопали вже понад тридцять ям.

Маму і бабусю Саші вдалося опізнати, але коли віддадуть тіла для поховання — невідомо. Саша з дядьком їздять в Харків щодня. Купують все для похорону, повертаються додому і чекають.

8 жовтня Саша забрав речі батьків з поліцейського відділку. Стояв біля свого двору, супив брови. В руках — біла футболка.

— Це чия? — запитала я в нього.

— Батькова, — відповів Саша. Він старався не плакати. Не вийшло.