"Це мало стати останньою згадкою про мене": монтер Азосталі про свій блокадний щоденник з Маріуполя, який став книгою

Фото: Інна Леванська

Маріуполець Микола Голуб до кінця лютого 2022 року працював електромонтером на комбінаті "Азовсталь". З перших днів вторгнення російських військ Микола вів щоденник: думав — це буде останньою згадкою про нього.

Нині чоловік живе та працює в Києві. Там переселенець з Донеччини видав книгу "Я і Маріуполь". Написав її за нотатками, які робив в окупованому місті. Частину коштів з продажу віддає благодійникам, які годують тварин у прифронтових містах.

Про те, як виїжджав з міста та чому вирішив надрукувати книгу — маріуполець розповів в інтерв’ю Суспільному Донбас.

"20-й день. 15 березня 2022 рік. Прокинулися, якщо це можна назвати сном. Війна триває вже двадцятий день. Їжі лишається дедалі менше. Залишилися тільки каші та "зелений" сир. А ще зробили оладки, поїли з варенням та чаєм. Навколо будинку все обстріляне. Наш, дякувати Богу, ще цілий. Матвій як може всіх розважає. Інакше — божеволієш. Плануємо похід по воду, але страшно. Поруч не припиняє бої авіація. Коли вже нарешті, коли вже кінець війні?"
Сторінка з щоденника Миколи. 20-й день війни. Фото: Інна Леванська

Про перший день на роботі після вторгнення

"Зміну просиділи в бомбосховищі доменного цеху"

Ми думали, що буде, як і в 14-му році — трошки повоюють і все. Як нічого не сталося, зібрався о другій годині й пішов на роботу в другу зміну. Все було начебто нормально.

Коли я прийшов до прохідних воріт — я завжди пішки ходив на роботу, — біля центральної прохідної побачив багато техніки, яка заїжджає на завод. Тоді подумалося: може, це серйозно якась масштабна війна почалася. Підійшли до цеху, до роздягальні і бачимо, що багато військових та техніки. Зрозуміли, що дійсно щось відбувається масштабне. Перевдягнулися і пішли працювати. Майстер сказав, що у нас все добре, працюємо далі.

Потім — тривога за тривогою, і так майже зміну просиділи в бомбосховищі доменного цеху. Там все було облаштованим: і вода для людей, місця, де сидіти, вентиляція — все було продумано на серйозні масштабні трагедії. Просиділи там до восьмої години вечора.

Микола Голуб видав книгу за нотатками щоденника. Фото: Суспільне Донбас

Блокада та виїзд з окупації

"Нас було одинадцять людей в легковому автомобілі"

У нас був свій підвал, де повинна зберігатися картопля та якась їжа. Приміщення для цього призначене, але через обстріли, ми всі полки переробили на сховище. Таке бомбосховище у нас було маленьке — два на два квадратних метри, де під час обстрілів ховалося багато людей.

Було дуже складно виїжджати, через те, що ми не розуміли: коли саме це потрібно робити. Десь 16 березня пішли в район "METRO", бо їжа вже закінчилася й потрібно було щось шукати. Казали, можна на "базу" піти — там ще залишилась якась їжа. Тоді ми пішли до холодильників, там взяли брикети великі замороженої риби. Коли поверталися додому, побачили чергу автомобілів, яка рухалася на виїзд.

Ми підійшли до водіїв і питаємо: куди ви, що відбувається? Вони кажуть, що почали випускати через пости по цій трасі, на Мангуш — у бік України на своїх автомобілях.

Ми повернулися і також почали готувати автомобіль. В нас не було палива — взагалі. Ми шукали, але щось знайти було дуже проблематично. Зі свого мотоцикла я злив сім літрів десь, плюс в схованках ще було трошки. Нашкрябали, щоб виїхати.

Нас було одинадцять людей в легковому автомобілі. Це майже нереально, але нам довелося одне пасажирське сидіння зняти й залишити вдома. Застелили подушками низ автівки — й отак один на одного сідали та виїжджали, тому що іншого виходу не було.

Ми прямували через Нікольське, село Бойове, через Мангуш і нарешті виїхали до Бердянська. Сподівалися заїхати туди, щоб заправитись паливом. Здавалося, що там працюють АЗС, але не вийшло. Там були черги на 2-3 тижні наперед. Це було майже нереально.

Зрештою, ми потім віднайшли спосіб, як дістати паливо. І 25 березня ми заїхали в Запоріжжя на територію України.

Маріуполець видав книгу про життя в блокаді. Фото: Інна Леванська

Чому почав вести щоденник

"Ми не знали чи виживемо"

Це було спонтанне рішення. Хотілося насамперед зафіксувати радісні моменти в житті, оскільки ми не знали ,чи виживемо. Щоденник — це було так: може, його хтось знайде, раптом з нами щось трапиться — буде слід якийсь в історії. Щодня я робив нотатки, переважно про радісні моменти, які інколи траплялися. Утім, без трагічних записів не обійшлося.

"10-й день. 5 березня. Починається хаос. Люди звіріють та починають мародерити. Міський транспорт не працює. Ми вирішили вперше піти по воду на криничку. Сніг, дощ, сльота, але ми добули води. Смачна, питна, джерельна".

Я описував щодня події в Маріуполі. Наприклад, як ми ходили по воду — я старався записати, як це відбувалося: чи були обстріли, скільки людей нас ходило.

Як ми готовили їжу. У нас була піч на дровах, це нас дуже рятувало, оскільки тепло було майже завжди. Дуже багато сусідів приходили до нас погрітися, хоча б чаю попити, бо вище — на 20-му мікрорайоні, там дев’ятиповерхівки — й тепла майже взагалі не було. Люди грілися біля багаття поруч з під’їздом. Тому багато знайомих ми звали до себе до дому, щоб вони могли помитися в теплій воді, хоч якось зігрітися. Адже було ще холодно.

Було 8 березня — свято. Ми якось намагалися це відзначити, не трагічно, як-не-як "жіноче свято". Ми пішли якихось там підсніжників познаходили, хоч якось порадувати дівчат. Мама напекла пампушок, накрила такий міністіл. Покликали багато знайомих дівчат і сіли за стіл. Тоді нам це здавалось якось гарно, попри те, що нас в цей час обстрілювали "сусіди".

Частину коштів з продажу книги автор спрямовує на порятунок тварин. Фото: Суспільне Донбас

Як нотатки стали книгою

Це було якраз в день виїзду до Бердянська, ми приїхали, вже видихнули, і я вийшов на узбережжя нашого моря попити кружечку кави. Перечитував, дивився на свої нотатки. І в цей час я зрозумів, що я хочу з них зробити щось гідне. Я захотів видати книгу. Додати туди ілюстрацій та фотографії, що є. Щоб це була пам'ять, бо папір може загубитися, а книга все-таки залишить про нас пам'ять. Буде стояти на полиці та її завжди можна буде взяти в руки й погортати, перечитати.

Нині важко знайти якихось спонсорів чи організації, що зможуть допомогти розвинути цей проєкт. Тому я робив все власним коштом: і макет, і дизайн, і книгу.

Вона пов'язана з благодійним проєктом. Чому так? Захотів не тільки показати читачам свою історію. Я вирішив це поєднати з благочинністю, щоб люди, купуючи книгу, змогли з цієї суми допомогти ще й тваринам.

Їм мало хто допомагає. Більше людям, військовим. Тваринам менше уваги, а вони також хочуть їсти. Я збираю саме на харчі та ліки для тварин. З кожної книги іде сума на донат. Книгу продаю по собівартості, я нічого не заробляю на цьому.

Приблизно близько двох тисяч гривень вже пішли на благодійність. Щось власним коштом я купляв, щось за кошти донатів, те, що люди допомагали. Наймасштабніший збір вийшов для Херсона. Через організацію, з якою я співпрацюю, відвозив корм для тварин, а також зібрав вдома — ковдри, подушки, одяг, їжу для містян.

Перший тираж видання — 20-25 книг. Десь рази чотири я замовляв, тож близько сотні книг вже продані.

"Треба заново вчитися жити"

Мені дуже хотілося б продавати за кордон, оскільки в Україні менше споживачів, бо в кожного маріупольця, майже в кожної людини в країні є своя власна історія, своя біографія. Не всім цікаво читати біографію іншої людини та заново переживати ці емоції і жахіття. Тому попит в нашій країні не дуже великий. А ось за кордоном не знають, як це відбувалося, й навпаки, їм буде цікаво.

Авжеж хочеться скоріш завершити цю війну, хочеться скоріше перемоги. Звичайно ми повернемося до Маріуполя. Будемо намагатися все повертати до цивілізації, відбудовувати, бо це наше рідне місто. Якось треба відновлювати життя там. Не залишати все це в руїнах, треба заново вчитися жити.

Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram