"Вони мене питали: а ти, стара, як пішла на війну". Тетяна Теплюк — "Хрещена" з Азову — розповіла про російський полон

Ексклюзивно
Тетяна Теплюк медикиня в Азові з 2015 року. Разом із оборонцями Маріуполя вона вийшла у полон з Азовсталі. Звільнили "Хрещену" 31 грудня під час обміну. Фото: Суспільне Донбас

У Таганрозі полонених жінок з України наглядачі намагались карати так, аби не було ознак фізичного насильства, проте застосували різні обмеження, змушували робити фізичні вправи тощо, розповіла Суспільному звільнена з полону медикиня полку Азов Тетяна Теплюк. Вона має позивний "Хрещена", у лавах армії, у Маріуполі і серед азовців вже вісім років. Коли почалось повномасштабне вторгнення, залишалася у місті разом із оборонцями, поки не потрапила у полон до російської армії. Її обміняли 31 грудня 2022 року. Це не перша війна Тетяни Теплюк — вона була медиком на війні у Афганістані.

Про те, як у пенсійному віці влаштувалась до Азову, про війну, про Азовсталь, про полон та те, чи є різниця між радянськими військовими часів війни в Афганістані та російськими сьогодні — інтерв’ю "Хрещеної" з Азову.

Фото: Суспільне Донбас
Тетяна Теплюк операційна сестра, працювала у пологовому будинку, була медиком на війні в Афганістані. Революцію гідності провела на Майдані, потім переїхала до Маріуполя. Лишилась в гарнізоні після 24 лютого, поки з Азовсталі не потрапила у полон.
Тетяна Теплюк, 71 рік, позивний Хрещеназ 2015 року медик полку Азов

Після Майдану хотілося в армію

"Я почала Маріуполь поважати та любити позаочі."

Тетяна Теплюк каже, рішення переїхати з Васильківа, що під Києвом, до портового міста на Донеччині прийняла у 2014: її вразило, як маріупольці чинили спротив окупантам.

Та, каже, сумнівалась, чи є робота в місті, в армії для пенсіонерки.

"Думка засіла, що непогано потрапити в Маріуполь, щось змінити в житті. Більше: після Майдану хотілось в армію, але я розуміла, що мій вік можливо не той вже, фізичний стан не той, який потрібен для армії, і я — пенсіонер, звісно, що мені всі відмовили".

Влаштуватись до "Азову" допоміг похресник, який був бійцем у полку.

"Потрібно було порядкувати на медпунктах, і саме така людина, як я, підійшла. Бо молодь хотіла в бій, на "передок", де головні події — на Широкине на Павлопіль. А треба була людина, яка б у гарнізоні порядкувала медпункти".

Тетяна каже: у гарнізоні відразу відчула себе на місці, вік не давався взнаки. Лиш тим, що більшість бійців були, як діти та онуки.

"Я себе хрещеною і відчуваю, за віком вони всі мені діти і внуки. Там було декілька молодших братів. Один загинув, а долю іншого я не знаю. Вони до мене із великою пошаною ставляться, а я — великою любов’ю".

Фото: Суспільне Донбас

"Знаєте, запам'яталося, як вони повертались з бойового завдання. Зазвичай вночі, десь година 4-5 ранку, і раптом — наростаючий моторів. Просинаєшся — і гуде, заїжджають машини, крик, сміх і така матюкня страшна стоїть. Я страшно не любила матюки. А ці матюки я слухала як пісню. В душі це відчуття абсолютного щастя: вони приїхали, вони живі, вони веселі, вони здорові, вони повернулись".

Азовсталь: не допускала емоцій, лікувала та пекла хліб

"У мене був основний постулат моєї роботи: не заважати бійцям. В них своє життя бурхливе молоде, а я маю тільки допомагати, коли вони до мене звертаються".

Повномасштабна війна для Тетяни почалась у гарнізоні в Маріуполі. Із нею, розповідає, з першого дня була легендарна Ірина "Валькірія" разом із псом Адольфом.

"Хрещена" разом із Адольфом. Фото надала Тетяна Теплюк

Підрозділ Тетяни Теплюк потрапив на Азовсталь місяців зо два після початку оборони міста.

"Я дати погано пам'ятаю, вони якось стерлися в мене. [...] Стан в мене був якийсь автоматичний, я була якимось напівроботом: просто робила свою роботу і не допускала емоцій. Емоції — найстрашніше, і навіть якщо вони були, я намагалася, щоб ніхто їх не бачив. А емоції були, коли я знала, що хтось загинув. Найстрашніше — це було втрата тих дорогих хлопчиків та чудових наших дівчат. З кожною людиною нібито відходить якась частинка твого життя".

На Азовсталі Тетяна і лікувала бійців, і поралась на кухні.

Хліб, який робила Тетяна. Фото надала Тетяна Теплюк

Згадує, як робила прісний хліб, доки ще була мука. А постійно потребувала ліків.

"Медикаменти. Завжди є страх, що вони закінчуються. А деяких навіть і не було, мазей для суглобів. Але бувало так, що десь аптека, щось там розгромлено було, але якщо вони знаходили медикаменти і все тягли мені. Вони мені дуже багато приносили медикаментів.

А ще такий випадок. Боєць прийшов “Миша” (він загинув вже) і щось так збуджено розказує веселий такий. А я дивлюся: в нього так брюки в стрічечки порвані і ледь тримаються. Я подивилася, що ми майже однакові в комплектації, пішла знайшла свій одяг і дала йому брюки".

Полон. Оленівка і Таганрог

Я їх дуже дратувала, що я там, а не сиджу на лавочці під під’їздом і я не няньчу онуків.

Фото: Суспільне Донбас

Коли вийшла у полон, Тетяна спершу потрапила до колонії в окупованій Оленівці. На питання, чи було інакше ставлення до неї через вік, відповідає:

"В Оленівці дивувалися та дивилися на мене, як на якийсь експонат. А уже в Таганрозі в Росії було роздратування із великої ненавистю: "А ти, стара, чому тут, як ти пішла на війну?". А я думаю: я не йшла на війну, війна сама до мене прийшла. Але я не могла їм так відповісти, бо я знала, що я наражаю на неприємності не тільки себе.

А вони карали всіх, коли хтось щось не так сказав або їм не подобалось — всі камери каралися якимись обмеженнями, якимись з їхніми санкціями, якимись дуже довгими присіданнями, відтисканнями, ставаннями у планку. Видно, добряче наказали, щоб вони нас фізично не дуже чіпали. Тому вони могли підійти і вдарити по нозі так, що впадеш заб'ється і розтягнення отримаєш. Але просто карати фізично вони не могли. І ми бачили, що це їх бісить, що вони не можуть до нас прикласти руку добряче".

Тетяна розповідає: фізично відчувала ту ненависть, яку до них відчували російські тюремними.

"Вони не торкалися, але я відчувала: це була така страшна ненависть, що мене навіть паралізувало якось: коли їхні команди не так виконувала, не туди бігла абощо. Фізично відчуваєш всією шкірою оцю ненависть, і це найбільш страшне. Це гірше, ніж тебе вдарять".

Після повернення додому військова медикиня помічає зміни у своєму психологічному стані, хоча, вважає, що найскладніше молодшим чоловікам, що пройшли справжні катування.

"Мене електрошокерами не били, і ногами [не били], як хлопців. З хлопцями дуже жорстоко поводяться. Я думаю, що бійцям, саме чоловікам, набагато важче переживати, ніж мені. Можливо, ще в силу того, що я у філософському віці, інакше сприймаю життя, намагаюсь сприймати все, що випадає на долю, як належне. А молодим людям, можливо, це важче: вони не завжди розуміють — чому так".

Раніше я не думала, що наскільки вони нелюди.

Чому радянські військові часів війни в Афганістані геть не схожі на російських вояк теперішніх та чи мріє повернутись до Маріуполя дивіться повне інтерв'ю Тетяни Теплюк:

Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram