Журналістка Радіо Культура, головна редакторка "Громадського радіо" Тетяна Трощинська нещодавно втратила 17-річного сина — він помер від раку. Від діагностування у нього хвороби до смерті пройшло всього 18 днів.
У "Культурному інстинкті" Єлизавета Цареградська поговорила з Тетяною Трощинською про комунікацію з людьми, які втратили дітей, про те, як такі ситуації комунікують у медіа й люди між собою у побуті та як ми як спільнота повинні ставитися до цього й допомагати долати такі складні життєві ситуації.
Смерть дитини
Сьогодні поговоримо на дуже складну тему, яка приурочена до 4 червня, — дня, коли Україна вшановує пам’ять дітей, загиблих внаслідок збройної агресії Росії проти України. У цій розмові багато векторів і я розумію, що обрала достатньо вузький, одразу це зазначу.
Я б хотіла сконцентруватися сьогодні на тому, що ми можемо зробити для себе, якщо ми переживаємо цю втрату, і для інших, якщо ми бачимо, що інші її переживають. Я не хочу говорити сьогодні в тоні знецінення будь-яких інших втрат. Я свідома того, що втратити житло, ціль у житті, роботу — це теж боляче. Але сьогодні ми говоримо про втрату дитини й вона, я думаю, трохи інакша.
Свою розмову з журналісткою, фахівчинею з комунікацій, медіаменеджеркою Тетяною Трощинською я уявляла інакше. Та сьогодні ми з нею будемо говорити як з мамою 18-річного сина, який помер внаслідок хвороби. Не загинув на фронті, але помер за 18 днів. Це важко, але я переконана, що цей досвід буде корисним для тих, хто його потребує. Я дякую, що ти погодилася про це говорити.
Я так само дякую за цю розмову. Я боюся, щоб не склалося враження, що це якесь нарощування соціального капіталу на власному горі або комерціалізація цієї теми. Я була публічною людиною до того, як помер мій син. І я не можу не говорити про це, тому що частина мого життя, я пояснюю людям, що я переживаю.
Коли я почала говорити про це публічно вголос, коли Тарас помер, я повідомила про це одразу, наступного ранку, то мені написало багато людей, які не мають публічних майданчиків. Це жахливо, цинічно прозвучить, але в сенсі наявності майданчика в мене, напевне, є якийсь певний привілей. Бо я можу вголос говорити про своє горе.
Багато людей почали писати про те, що вони втрачають близьких людей, в тому числі дітей, і вони відчувають, що не всі люди готові з ними говорити про їхнє горе. А буває так, що вони, можливо, і хотіли б поговорити.
Я навмисне чітко зазначила, що ти є фахівчинею з комунікацій, ми тут з тобою журналістки. Днями я спілкувалася з юристкою "ЮрФему", вона сказала цікаві слова. Це стосувалися людей, які зазнали сексуального насильства: "Нам як медіа і людям, які працюють у медіа, важливо формулювати такі заголовки у ЗМІ, щоб вони не відлякували від того, щоб звернутися по допомогу".
Що ти можеш сказати з цього приводу як комунікаційниця? Як ця тема нині комунікується? Ми давно вже у цьому стані, давно втрачаємо дітей. Як Україна мала би це комунікувати, якими б мали бути ці заголовки?
Складна тема і важливе запитання. З одного боку, я багато працюю як тренерка і досліджую чутливу комунікацію, тож дуже гарно знаю, як правильно про це говорити. Але нині я передовсім є мамою, яка втратила дитину. Я не можу перебувати в усіх своїх життєвих ситуаціях експерткою, бути над цією ситуацією.
Досвід моєї роботи і життя навчив мене дещо менше тригеритися на якісь речі. У силу професії я багато працюю з авдиторіями і в мене бувають моменти, коли я можу абстрагуватися і подумати: "Ця людина не хотіла мене образити. Ця людина просто не знає, як сформулювати. Можливо, вона не хотіла сказати нічого поганого".
Але різні люди реагують по-різному, ступінь рефлексій у людей різний і хтось не готовий так, як я, відійти в сторону і сказати: "Хтось реагує інакше, хтось не хотів мене образити".
Чимало людей написали мені в приват. Звісно, я цими історіями ділитися не можу, бо вони приватні, я можу трошки узагальнити. Є моменти, коли багато людей, багато мам, які втратили дітей, помічають, що люди просто не знають, як до них підійти. І не підходять для того, щоб не говорити про це горе. Я не засуджую, зрозумійте мене правильно, інколи не сказати краще нічого, ніж сказати не те.
Але, можливо, частина з них хотіла б поговорити, тому що тобі хочеться розповісти, яка твоя дитина була прекрасна, яким він був золотим, яким він був розумним, що він робив, що він сказав, яку пам’ять він по собі залишив, яким щасливим він чи вона зробили навколо себе величезну кількість людей. І такі моменти бувають. Але ніхто не запитує, не підходить, не говорить.
Табуйоване горе. Забобони
Більше того, є моменти, коли люди просто не хочуть говорити про чуже горе, тому що ми досі доволі забобонне суспільство. Я зустрічала абсолютно дивовижні речі про те, що горе заразне. Я вважаю, що щастя заразне, я намагаюся на цьому наголошувати, мені хотілося б, щоб щастя навколо заражало.
Але є ці забобони, мовляв, "не підходьте до мами, яка втратила сина на війні, бо мій ще живий, отже, якщо я не говоритиму, то, можливо, і він залишиться в живих". Або "не говоріть з цією мамою, у дитини якої було онкозахворювання", як у мого Тараса, бо "ще у нас таке приключиться", як казала моя бабуся.
Насправді ми розуміємо, що цього не буде, але забобони існують. Таким чином утворюються — здається, у книжці "Плем’я" є такий вислів, — спільноти скорботи. Коли суспільство говорить, що людина повинна жити у цьому стані постійно.
Коли йдуть старші люди — це, так би мовити, природний плин життя, ми до цього ставимося дещо інакше. Інша річ, коли ти втрачаєш дитину. І коли тобі 40, 45, чи 50 років — ти можеш прожити ще два роки, а можеш прожити ще сорок років. І що ти маєш робити всі ці 40 років?
Для мене це ще одна важлива й непроговорена тема: що робити батькам, які ще не старі, у яких ще частина життя попереду, але їхніх дітей вже немає. Що вони мають робити далі у своєму житті?
Це глибока тема і, на превеликий жаль, зараз вона є затребуваною у нашому суспільстві. Я розумію, що ти не соціологиня, але все одно, твої думки — чому в нас горе досі табуйоване? Чому так складається, що ці забобони настільки популярні? Чому ми цього боїмося?
Я думаю, у нас сидить багато страху на якомусь культурному рівні, можливо, це тягнеться від недовіри. З іншого боку, ми бачимо, як війна, особливо в її гарячій фазі, показала довіру і підтримку своїм. На початку вторгнення можна пригадати Київщину, південь, який потім був окупований, Харківщину, північ України, де фактично голими руками громади і територіальна оборона виходили й зупиняли ворога. Це була колосальна довіра до тих, хто поруч з тобою, що вони не зрадять, вони теж свої. Люди не боялися, вони дивилися в очі смерті, багато хто гинув, і це показало довіру в тому числі.
Але коли ми повертаємося до таких страшних, драматичних, трагічних речей, коли ти втрачаєш дитину... Може, вилазять назовні якісь історії, що ти маєш спілкуватися лише з успішними людьми. Десь воно тягнеться незримо, можливо, так говорили наші бабусі і дідусі, які боялися. Вони боялися говорити про свої драматичні й трагічні переживання, бо їхнє життя було дуже драматичне і трагічне, вони фактично заморозили себе в цьому стані, тому що не мали безпечного середовища. Можливо, це є причиною.
Бути поруч
Мені зараз пригадуються слова українського письменника Ілларіона Павлюка, який нині служить у ЗСУ. Він багатодітний батько, і сталося так, що він втратив свою донечку. В одному з нещодавніх інтерв’ю він говорив, що в цьому стані втрати дуже складно, коли ти опиняєшся сам на сам зі своїм горем. Ти опиняєшся, я його зацитую, "ніби під скляним ковпаком".
Ти теж про це говориш. Але коли людина наважується підійти — де та межа, щоб замість підтримки не зробити боляче? Одразу зі старту запитати "як з тобою зараз говорити?" З чого почати цю комунікацію з людиною?
Я абсолютно підтримую Ілларіона тому, що добре знаю по собі, як допомагають люди навколо. Є люди, які фіксуються у своєму горі, їм важко говорити, вони не хочуть говорити, вони не хочуть нікого бачити. І я не готова тут давати якісь узагальнені поради.
Стежити за цим і у такий спосіб допомагати, можливо, звернутися за професійною допомогою. Багато хто запитує про формулу, і я боюся формул, коли ми говоримо про моменти, пов’язані з нашою комунікацією, тому що людина на людину не схожа. Досвід на досвід теж не схожий, але є спільне.
Перше правило емпатії просте — спробуємо уявити, що ми в стані великої втрати. Це страшно, смерть дитини шокує, це нормально. Смерть чужої дитини шокує, навіть не тільки знайомої людини і дитини, і я цей шок абсолютно розумію і приймаю.
Тож чи хотіли б ми почути ці слова? Просто поспівчувати і просто визнати величину цієї втрати. Це важливий момент: співчуваю, розумію, яка це величезна втрата, світла пам’ять цій людині, сподіваюся, що ти знайдеш сили пам’ятати і якось жити далі. Достатньо таких дуже простих слів.
Чим я можу допомогти? Я поруч, я можу поруч мовчати, я можу поруч бути. Якщо тобі зараз не потрібна людина поруч, я можу відійти, але знай, що я подумки з тобою. Ми інколи хочемо сказати щось таке, так підтримати, щоб людині враз стало добре і це співчуття змінило її стан. Насправді ні, тому що горе залишається з нами, воно буде хвилями.
Слово може підтримати, а інколи ранити. Але не варто боятися найпростіших слів. Як і того, що людина скаже: "Знаєш, я зараз не в стані говорити". Але запитати "Можливо, ти хочеш поговорити про свою дитину?", — це нормально. Людина може сказати: "Так, ти знаєш, я хочу щось розповісти", або "Ні, мені дуже важко. Я не можу, в мене перехопило горло, я не можу говорити".
Стадії проживання горя
Ще хочу спитати в тебе про стадії горя, втрати. Вони були вперше сформульовані у ХХ столітті, я думаю, що наша авдиторія чула про них: це заперечення, гнів, пошук компромісу, примирення. Що ти можеш сказати про ці стадії? Я знаю, що багато хто за них якось чіпляється.
Стадія, наприклад, пошуку компромісу. Я абсолютно усвідомлюю, що мій син помер, я це вимовляю — до речі, багато хто не може це вимовити тривалий час, це неприйняття може у цьому визначатися. Але мені інколи досі приходять думки про те, що "а якби було б так, я була б не проти". Я досі повертаюся думками і думаю, що краще б я втратила, наприклад, дім, хоча я розумію, що цього не може бути.
Повертаючись до того, як воно в реальності: горе не лінійне. Я десь писала цю фразу, мені написало багато мам і батьків, що вона відображає їхній стан. Тобто ми будемо вважати, що вона стосується більшої кількості людей, ніж тільки мене.
Жити — це синусоїда. Вгору-вниз, вгору-вниз, а от скільки протриває цей твій пік, коли два-три дні, дві-три години, в кого як, більш-менш все о’кей. Ти робиш рутинні речі, а потім знову провалюєшся у цю яму.
Так, у всіх нас абсолютно різний досвід попереднього проживання втрат або стресових ситуацій.
Жарти, манікюр, заплакані очі
У тебе все одно є рутинні моменти щодня і говорити з тобою тільки про смерть дитини — теж неправильно. Треба хоча б на 5, 10 хвилин, годину, дві виходити з цього. Днями в мене була розмова з моєю мамою — мої батьки дуже важко це переживають. Ми щось обговорювали, город, вона там щось садила на городі, я сказала смішний, як їй здалося, жарт. Вона розсміялася, а потім так хоп — і замовкла.
І я кажу: "Мам, це нормально. Життя навколо нас є, виникають смішні ситуації, це абсолютно не применшує нашого горя. У цю секунду тобі було смішно, але цей сміх все одно не закриє провалля, чорноту в душі за Тарасиком".
Це життя, виникають абсолютно різні ситуації, ми зустрічаємо цікавих людей, бачимо, що десь щось відбувається. Інша історія, що багато з нас починає собі ставити питання: чому це не для нього? Я питаю себе: чому це не для моєї дитини? Чому це сонце не для нього? І такі запитання ставлять собі мільйони мам і батьків, вони є, але і життя навколо нас теж є.
Наступний фактор, який впливає, — наша власна резилентністьПсихологічна резилентність — це вроджена динамічна властивість особистості, що лежить в основі здатності долати стреси та важкі періоди конструктивним шляхом. Незважаючи на те, що ця властивість уроджена, її можна розвивати.. Хтось більш стійкий, хтось менш стійкий, навіть на біологічному рівні. Ми по-різному абсолютно сприймаємо. Важливий момент, який я коротесенько хочу означити, — немає ніяких зовнішніх ознак горя, які ми, на жаль, шукаємо у людей, які когось втратили.
Ми говоримо про те, що коли людина йде від перукаря, гарно вбрана і посміхається, це не означає, що їй не боляче. І засуджувати її за це, знаючи передісторію, не варто.
Хочу навмисне зупинитися на цьому моменті, тому що, на превеликий жаль, я зустрічала багато у своїх стресових ситуаціях цього осуду. Мовляв, у тебе таке коїться, ти взагалі при своєму розумі так виглядати? Або так жартувати. Цього, звісно, робити не треба.
Я б хотіла сказати тут навіть не за себе — а уявіть собі вдову, якій, наприклад, 28 років і у неї є маленька дитина. Вона купує дитині іграшку, веде їсти морозиво, дитина робить щось смішне і вона усміхається. Вона живе з цим страшним горем і болем, ці два процеси відбуваються одночасно. Вона йде на годину на масаж, або на 30 хвилин на манікюр, і при цьому ви не знаєте, про що вона думає. На лобі не написано, що робиться у цей момент у душі.
Точнісінько так само мама, яка втратила дитину. Я роблю манікюр, от у мене зараз нафарбовані нігті. Як це впливає на переживання мого горя?
Чорна хусточка, я вам скажу, нічого не означає. Я помічаю як мама, яка переживає ці речі. Я навколо помічаю багато сплаканих очей.
Гідно проживати — що це означає
Я б хотіла прокоментувати стосовно фрази "гідно проживати". Мене цей момент великою мірою чіпляє, тому що мені багато хто пише: ви гідно переживаєте. А що таке не гідно? Ніхто не знає, коли я вию. Бо я коли я веду свій ефір і розповідаю про війну, поточну політичну або безпекову ситуацію в Україні, то я в цей момент просто професійно виконую свою роботу, воно відлітає від зубів. У цей момент я там не голошу, не приказую, не кричу, як звикли традиційно люди таке чути. Тоді це нормально ніби. А що таке гідність?
Тому питання "гідно-не гідно" абсолютно відносне, і ніхто не знає, що він робитиме у такій ситуації.
Говорити про цінність людини, яка проживає горе
Ще один важливий момент — якщо ви хочете підтримати людину, інколи варто подумати про цю людину і сказати їй добрі слова про саму неї. Чому? Тому що таке горе підточує самоцінність. Перша думка — це я щось зробила не так, не вберегла, ти від цього нікуди не подінешся. Я не змогла запобігти. Я не змогла врятувати.
І це страшенне почуття провини є тривалий час, хтось позбувається, на щастя, хтось не позбувається, і таких людей багато. І я не знаю, позбудуся чи ні, у мене мало часу минуло.
У мене було кілька людей, які говорили мені про те, що їм важливо щось із того, що я робила. Це було мені цінно. Десь там в голові в мене крутиться думка, що це все не має значення. Без того, що моєї дитини немає на світі, це все не має значення, це дрібне, це проблеми, які взагалі не варті виїденого яйця. Але те, що ти робила чи робив щось, що є цінним, — це може підтримати людину. Ми на це мало звертаємо увагу.
Проживання горя в парі
Ти не комунікуєш цього вектору у своїх соцмережах, але мені здається, що це може бути помічним для авдиторії, яка переживає щось схоже. Ти сказала, що рефлексуватимеш на тему того, як батькам, чиї діти померли, жити далі, як вибудовувати свою систему координат.
Яким чином вибудовувати це з кимось, хто так само переживає горе? Коли ти сам на сам, коли це твій організм і нервова система, ще більш-менш щось можна зрозуміти якось, а коли є хтось поруч, задача ускладнюється. Чи є в тебе якісь пунктики, спостереження, що працює, що не працює? Яка з неочевидних проблем постає?
По-перше, якщо це нормальне партнерство, в тому сенсі, що ми близькі люди — це в будь-якому разі легше. Але ми все одно переживаємо по-різному. Хтось більше говорить, я от, наприклад, з таких говірливих, я говорю, я проговорюю, я не приховую і мені легше. Чоловік у мене до цього ставиться трошки інакше, тому я намагаюся говорити з ним про це, хоча б я.
Важливо на перших етапах близьким людям, особливо тим, хто трошечки далі від цієї втрати, спостерігати хоча б за елементарними фізіологічними потребами. Щоб людина трошки спала, бодай на снодійних, якщо комусь вони потрібні. Щоб людина елементарно один чи два рази на день їла. Повірте, я вам можу сказати, що в таких ситуаціях ці базові потреби взагалі йдуть на далекий план.
У мене бували дні, коли я навіть не знала, що ППО працювало в Києві. Твоє горе, особливо у перший час, таке велике, що ракета, яка пролітає над тобою, не має для тебе жодного значення. Я не кажу, що це добре чи що так має бути, але так воно працює.
Турбота про себе через "не можу"
Хочу ще раз наголосити, що ми тут не збираємося влаштовувати клуб універсальних порад. Ми говоримо про конкретні випадки і ділимося своєю ситуацією в надії, що це допоможе або створить відчуття спільності, що ти не один з цим горем.
Я свого часу почула корисну фразу від нашої з тобою спільної колеги, яка сказала, що часом турбота про себе і любов до себе — це про строгість. Це про те, щоб змусити себе щось робити. Для мене це працює, коли я долаю свої виклики часом через "не хочу" і "не можу".
Встала і пішла.
Я так розумію, у тебе це зараз працює десь за такою схемою.
Десь так, але в мене є коло людей, яких я зараз підтримую, принаймні, мені так здається, і я собі роблю малесенькі мотиваційні речі на небагато часу. На цей тиждень я підтримую цих людей, я роблю таке, таке, таке. Можливо, сенс мого життя в тому, щоб підтримати моїх батьків, яким важко, підтримати моїх найближчих, яким важко.
Можливо, є якийсь є сенс у моїй роботі, адже є певна авдиторія, яка звикла до того, що я намагаюся виконувати цю роботу якісно.
У мене є таке елементарне: Тарасик виграв стипендію на другий курс "Могилянки". Він не довчився навіть на першому курсі. Ця стипендія десь там висить, ми поки що з чоловіком ніяк в собі сили не знайдемо... але ми знайдемо і найближчим часом поїдемо, щоб передати її якісь іншій дитині. Мені здається, це його пам’ять.
Мені здається, що у такий день, коли ми вшановуємо пам’ять, я думаю, що це привід ще раз подумати й пошукати — а де поруч зі мною є заплакані очі? І чи можу я побути поруч? Не тільки цього дня, будь-якого іншого. Таню, я дуже тобі вдячна!
І я дякую за цю тему.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culture@suspilne.media. Ваші історії важливі для нас!