"В столярному цеху з ящиків робили для військових РФ тисячу домовин в місяць" — три історії військовополонених Азовсталі

Назар Гринцевич "Грєнка" — один з оборонців Азовсталі, який повернувся з російського полону в рамках обмінів. Фото надане героєм матеріалу

"Можливо, саме тому війна — це мистецтво, а не наука. Коли ти виконав поставлену задачу та зберіг максимальну кількість особового складу", — це слова зі звернення командира "Азову" Дениса Прокопенка від 16 травня 2022-го. Тоді з Азовсталі почалася евакуація українських військових. 20 травня росіяни вивезли з Маріуполя останніх з них.

Більшість захисників окупанти утримували в тимчасово окупованих Оленівці та Новоазовську. Згодом перевели у російські колонії. На початку червня 2022-го Володимир Зеленський повідомляв, що в російському полоні перебувають близько 2500 оборонців Азовсталі. За рік обміняли 328 з них, у полоні лишилися близько 2000 оборонців — ці дані Суспільному надали в Асоціації родин захисників Азовсталі.

На річницю евакуації українських оборонців Суспільне зустрілося з найстаршим та наймолодшим військовими, що захищали Маріуполь та повернулися в рамках обмінів, а також з родиною, яка чекає на чоловіка та батька, що досі не повернувся з полону після виходу з Азовсталі.

Анатолій Волошин: "Кажуть мені: "Дід, а ти що тут робиш?"

Про 24 лютого 2022-го

Анатолію Волошину 64 роки. Каже, був найстаршим у полоні. Маріуполь — його рідне місто. Колись він працював на Азовсталі, керував бульдозером. Згодом став пастором. Крім чотирьох власних дітей, взяв під опіку з дружиною ще трьох.

Після початку повномасштабного вторгнення, говорить, думав все закінчиться швидко. 24 лютого 2022 року він записався до лав тероборони, отримав спорядження, зброю і склав присягу.

"Як пастору, мені прийшлось приймати рішення: треба брати в руки зброю. Мене і в полоні питали, як це ти, пастор, взяв в руки зброю? Я відповідав, що це моя справа з Богом, ніхто не має права мені сказати, що я не можу цього робити. Прийшов загарбник, щоб вбити, погубити, розтрощити і я йду захищати свій дім".

Анатолій Волошин. Фото: Ліля Гончарук / Суспільне

Анатолій розповідає, спершу його та інших військових привезли до Азовсталі. Там він допомагав бійцям "Азову". Згадує, довелось пригадати досвід роботи на бульдозері.

“Вночі копали траншеї, фари розбивали молотком, щоб світла не було. Над нами літали дрони окупантів. Крім цього, вони стріляли з моря, з літаків. 14 березня ми з товаришем потрапили під мінометний обстріл — над капотом розірвався снаряд. Врятував бронежилет. Осколок зайшов під ребра, поранило руку. Мені зробили операцію в госпіталі — це район басейну "Нептун" (16 березня росіяни вдарили по цьому басейну. В ньому переховувалися вагітні та діти — ред). Наступного дня, я лежав біля вікна, прилетіла ракета або снаряд. Скло висипалось на мене. Медсестра каже: "Як хочете, але треба тікати в підвал". Я після операції, сил немає, весь порізаний і зшитий, накинув на себе одіяло, босий по склу спустився в підвал. 16 березня нас перевезли до Азовсталі".

Про Азовсталь

На Азовсталі Анатолій лежав в госпіталі, в бункерному приміщенні. Говорить, бомбили та стріляли постійно. В якийсь момент закінчилась їжа — розбомбили їдальню.

"Все засипало, треба було відкопувати їжу. Діставали консерви — дві банки сардин на п’ятьох. Знайшли вівсяні пластівці, розмочували їх у краплях води й так їли. Хлопці — герої, шукали й приносили воду. В тому бункері було десь 300 людей. Це справжнє пекло — не вистачає води, світла, їжі, кисню, інформації, все окутано страхом. Ми думаємо, в пеклі смалять на сковороді, але ні, воно виглядає як в тому бункері".

15 травня бої припинились, тоді, розповідає Анатолій, він вперше вийшов на вулицю. Пригадує, радів траві та повітрю. Навколо диміли розбомблені приміщення заводу. 17 травня Анатолій та інші військові покинули Азовсталь.

"Ми виходили чотири дні, загалом понад три тисячі хлопців. Йдеш як зазомбований, але головне, що живі. Емоцій не було, лише думка: так сталось, а далі буде видно. Нас погрузили в автобуси й повезли в Оленівку. Їжа — черпак каші, юшка — вода і квашена капуста — це їхнє щі, і 1/16 хліба. Так тричі на день. Вечеряли ми о другій ночі".

Анатолій Волошин у російському полоні. Фото надане героєм матеріалу

Про полон

По приїзду в Оленівку, розповідає Анатолій, у полонених забрали речі, згодом почались медичні перевірки. Допомогу, каже, надавали на мінімальному рівні.

"Коли голодний, худий і хочеться їсти, важко. Вийшов з їдальні, прийшов, ліг і вже хочеться їсти. Щоб не витрачати енергію, лежав або спав. Ліжок на всіх не вистачало, в одній кімнаті до 450 людей, а розрахована вона на 100. Спали й під ліжками, бо місця не було. Говорили переважно про кулінарію, хто і як готовить — те, що боліло. Про те, що робиться на фронті, ми не знали".

Бійців полку "Азов" окупанти утримували в іншому приміщенні. "Вони день були з нами, а потім їх розмістили окремо — десь приблизно 900 бійців "Азову". Знаю, що хлопців били, особливо тих, хто має тату такого плану, як руни. Але дивно, бо в росіян теж були такі тату".

Три тижні Анатолій був в Оленівці. 10 червня, пригадує, прийшли росіяни, зачитали прізвища і сказали збиратись. Тоді подумав, їде на обмін. "Ми проїхали об’їздну Донецька, звернули на Макіївку, потім повернули на Вуглегірськ, Дебальцеве. Я подумав, якщо повернемо на Дебальцеве наліво, там дорога до Бахмута і Слов'янська, тож їдемо на обмін. Але ми поїхали прямо. Зрозумів, їдемо в Росію. Нас привезли до Свердловська. Прийняли з дубинками, все дуже швидко. Я бачив, що вони зляться і бояться. Приїхали 200 людей, нас треба прийняти".

У Свердловську — виправна колонія, де утримували українських військовополонених. "Нас зустріли, як піонерів — дали четверть буханки хліба. Потім насипали по пів миски каші. Я думав, це одноразова акція, але годували завжди нормально".

Далі дні йшли однотипно, розповідає Анатолій, час від часу були перевірки. Також викликали на допит. "Кажуть мені: "Дід, а ти що тут робиш?" Говорю: "Пішов свій дім захищати". Я в окулярах, то на всіх наших казали "фашисти", а на мене — "фашист-інтелігент". Це мені була хвала, підбадьорювало".

Інші військові ходили працювати. Анатолій, каже, в полоні читав біблію. "Я хлопцям казав, що ми тут на особистому завданні, нам треба більше їсти каші, всі продукти, які вони на нас виготовляють і нічого не робити. Хлопці, щоб заробити на цигарки, виготовляли ліжка. Нам зробили також. В столярному цеху з ящиків для снарядів робили для російських військових тисячу домовин в місяць".

У полоні військовополоненим включали передачі російської пропагандистки та телеведучої Ольги Скабєєвої. "Коли ми чули, що вона гостей в студії запитує: "Ну що там, перемога хоч якась є?", я розумів, в них нічого не виходить. Коли вона розказувала, що Байден чи інші європейські лідери приїжджали в Україну, що відбуваються "Рамштайни", ми говорили між собою: "Хлопці, нас підтримують 53 країни, 51 допомагає, ми не самі, все буде добре".

Анатолій Волошин з сином Євгеном після полону. Фото надане героєм матеріалу

Про повернення додому

7 березня 2023-го відбувся черговий обмін полоненими. Тоді додому повернулось 130 українських захисників. Серед них був і Анатолій.

"За два тижні до обміну нас повели в штаб. Там сказали: "Ви готуєтесь до обміну". Це найсильніші почуття — серце тремтіло від радощів, але було сумно, що частина хлопців тут залишиться. Але тиждень пройшов, а нас не міняють. Надія втрачалась. Якось ввечері до нас прийшли, сказали о шостій ранку з речами на вихід. Потім говорять: відбій. Ввечері вивели знову — з нашого барака 28 хлопців, решта з іншого, загалом 78 людей. Привели до бані помитись. Ми приймали душ раз на тиждень, в суботу. Заходить 50 людей і 10 лієчок, маленька струйка води — за п’ять хвилин треба встигнути помитись. Загалом за час полону нарахували 40 бань".

Далі, згадує Анатолій, почали перевіряти речі. "Казали, якщо знайдемо телефони чи хоча б клаптик паперу, нікуди не їдете. Але я сховав папірець, там були номери дружин хлопців, які в полоні. Далі нам зав’язали руки, очі перемотали скотчем, посадили в машину і ми довго їхали. Може в Таганрог нас привезли. Звідти літаком — руки зв'язані, один біля одного, жарко, дихати важко, в туалет ніхто не ходив, ми спеціально перед дорогою не пили. Приїхали на кордон під Сумщину. Тоді були сльози, я не міг розмовляти, ком в горлі, мене щось питають, а я нічого не можу сказати. Згодом подзвонив синам, сказав, що вдома".

За час полону, говорить Анатолій, жодного разу не бачив правозахисників чи представників МКЧХ.

Про життя після полону

Зараз чоловік в госпіталі на реабілітації. Також, каже, спілкується з психологом. "В полоні мені дуже хотілось яблук, фруктів, вітамінів, тож поїв вже за три місяці. Зараз трошки хочу відремонтувати себе, підкачати руки. Я був у друзів капеланів, побачив якою справою вони займаються. Хочу допомагати хлопцям на фронті. Мене вже записали в батальйон капеланів "Маріуполь". Хочу щось робити, діяти, бо без цього швидко постарію".

Назар Гринцевич: "Мам, яка війна? Мені 19 років, я охороняю тушонку"

Про початок служби в "Азові"

Назару Гринцевичу 20 років. В 14-ть — коли розпочалась російсько-українська війна, він дізнався про полк "Азов". Ще за три роки кинув університет, де навчався на юриста, та доєднався до "Азову".

"Я кинув все і поїхав в Маріуполь на КМБ (курс молодого бійця). Два місяці проходив його й у 18 років підписав контракт. На той час був коронавірус, навчання в університеті як такого не було і мені було цікавіше в полк. Батькам сказав, що їду в Польщу на полуницю — взяв квитки, зробив паспорт і скинув фотки з вокзалу. Після того, як пройшов КМБ, отримав шеврон, тоді вже їм сказав, що в полку. Я поставив собі мету: у мене є молодший брат і сестра, яких я маю захищати, хочу, щоб вони жили у вільній країні. Я все КМБ не постукав у дзвін тільки через них. Мені було нереально важко, я дуже не любив бігати. Але коли біжиш з рюкзаком, в повній амуніції, бачиш наше море, це додає сил і мотивації".

У Назара позивний "Грєнка". Каже, це пішло з дитинства. "Я дуже полюбив сухарики зі смаком томатів. Купляв їх перед школою, тренуванням — кожного дня. Родичі мені якось дали 200 грн, я на всі гроші купив цих грінок. Вийшов на вулицю, а в мене аж обличчя обкидало. Старші кажуть: "Будеш Грєнкою". Зараз служу з таким позивним".

Назар Гринцевич "Грєнка". Фото надане героєм матеріалу

Про оборону Азовсталі

"Десь з 21 лютого ми сиділи у Маріуполі на ПДО (протидесантна оборона). Розуміли, буде війна, бо росіяни обстріляли Широкине, Мар’їнку. Всі були вмотивовані, думали, реально дамо відсіч. До такої війни, як зараз ніхто не був готовий. О четвертій ранку 24 лютого почули обстріли наближеного до нас населеного пункту, сипались "Гради". Пролунала бойова тривога, ми виїхали на позиції.

Оборона заводу тривала з березня по травень — 86 днів. "Азовсталь — квести кожного дня. Куча поранених, загиблих, ти борешся за життя — своє і побратимів. Цінуєш командирів, які правильно планують операції. В нас була протитанкова групка, ми за день їли два стаканчики каші. Деякі позиції брали воду з бойлерів, труб, батарей. З ліками було важко. В мене було два поранення. Перше я навіть не рахую — сильна контузія. По нас вистрілив танк, в мене кров з вух, я не розумію де знаходжусь. Потім були легенькі контузії. Ще одне поранення — по нас працював 152 мм калібр, ми йшли вночі, снаряд впав біля мене, відкинуло на 7-8 метрів. Плитоноска, берці — в уламках, мені залетіло біля ока. Вже все вийняли, після полону зробили операцію. Я після поранення все одно воював".

Назар Гринцевич "Грєнка". Фото надане героєм матеріалу

Зв’язку на Азовсталі не було від початку березня. З рідними Назар спілкувався не часто, в основному, каже, це були короткі смс-повідомлення. "Наші вежі Росія знищила, поставила свої. Ми спілкувались через Старлінки, які нам привезли вертушки. Я міг написати пару слів мамі, татові, брату. За весь період в Маріуполі, казав: "Мам, яка війна? Мені 19 років, я охороняю тушонку". Переписувався з хлопцями, які обороняли Київ. Від них дізнавався новини. Мій друг "Трейн", який загинув, кидав фотки, як вони знищують російські колони в Бучі. Мене це бадьорило".

Про вихід з Азовсталі та полон

"Я прийшов з позиції. Командир підрозділу каже: "16-20 травня в нас відбувається вихід. Це полон за домовленістю, які обіцяв наш президент, російська сторона. Все контролюються нашими службами". Коли я почув, що виходить офіцерський, командний склад, зрозумів, що я звичайний солдатик і мені буде легше ніж їм. І плюс пообіцяв вдома, що вернусь. Мамі написав: "Чекайте, все буде добре". А вона мені: "Назар, це правда?". Я так розумію, до них це швидше дійшло, ніж до нас. Я телефон розбив, сім-картку спалив. 17 травня вийшов з Азовсталі".

"Муніципальними автобусами, які приїхали з Ростова, нас повезли в Оленівку. Розмістили по бараках — всі азовці були в одному. Пам'ятаю, приїхав Редіс (Денис Прокопенко, позивний "Редіс", командир полку "Азов" — ред). Його вела купа вертухаїв, спецслужби, собаки. Він підійшов до азовського барака, крикнув: "Слава Україні!", ми гордо відповіли: "Героям Слава!". Вертухаї були в шоку, просили нас так більше не робити.

Ми з хлопцями там намагались сміятись, придумували історії. Ходили на допити. Харчування було, але дуже мало. Нас просто підтримували, щоб ми вижили. Я десь 25 кілограмів скинув.

Назар Гринцевич "Грєнка". Фото надане героєм матеріалу

Потім була прокуратура, мене привезли в Донецьке СІЗО. Там в камері ми віджимались, присідали. В таких тренуваннях показується азовський дух — байдуже в яких ми умовах, слідкуємо за тілом, здоров’ям. Все, що в книжці пишуть про полон, воно є. Які тортури, називати не буду. Попри все ми вітали хлопців з днем народження. Кожен відкладав по кусочку хліба, і на день народження дарували".

"Я взагалі солодкого не їм — можу раз в рік з'їсти шоколадний батончик, мені краще м'яса з’їсти. Мені приснився сон, що я сиджу в білій кімнаті, одітий в біле, переді мною великий стакан молока і пачка печива "Орео", і як в рекламі я булькаю його і їм. Коли повернувся з полону, з'їв пачку і все — не моє. Також, я мріяв поїхати за кордон, але не туди мене повело — Москва і Гомель, а хочеться побачити Париж, Італію".

Про повернення додому

"Все відбулось серед ночі. Назвали моє прізвище, я вийшов з камери, подивились чи це я. Потім повернувся в камеру, вранці знову вийшов. Побачив серед всіх азовців і Дмитра Козацького з позивним "Орест" — він наш фотограф. Думаю, ого, тут точно щось не складається. Перед цим Росія на мене понаскладала справ, всякої дурниці. Я думаю — то розстріл, помолився за родину, брата, сестру і пішов. Потім мені дали документ, що я більше не буду воювати. Зав’язали очі, садять в машину, і ми чотири години їдемо в Таганрог.

Назар Гринцевич "Грєнка". Фото надане героєм матеріалу

Далі — аеропорт. Я скотч відклеїв, побачив де ми. Кажу: "Хлопці ми на кордоні". Вони запитують, чи наш? Кажу: "Ні, написано Росія і їхній прапор". Нас погрузили в літак. Пощастило, що мене закинули на другий поверх, до бортмеханіка. Я йому кажу: "Мужик, мені 19 років, куди ми летимо?" Він: "Не переживай, жити будете". Думаю, ну, це вже добре. Були думки, що нас везуть на Кавказ валити ліси, але приземлились в Москві, потім полетіли в Гомель, і нас поміняли на кордоні Білорусі.

Коли ми його переходили, я здалеку побачив напис "Україна" і наш прапор. Думаю, не може бути, зараз десь танк в спину вистрілить. Десь тиждень не міг прийти в себе. Думаю, а чого так тихо, чого ніхто не кричить, літаки не літають? На другий день до мене приїхали рідні. Сестричка одразу підбігла — на руки, а брат стояв в стороні плакав. Йому 13, він маму підбадьорював, поки я був в полоні. І сестричка казала: "Він вернеться. Це ж Назар".

Назар Гринцевич "Грєнка". Фото: Суспільне

Про життя після полону

"Був в госпіталі, нас підлікувала держава, а далі — патронатна служба "Азову". Нам зробили операції. Мені дістали уламок, кістку вирівняли на обличчі. Потім реабілітація з психологом. Час від часу їздив на полігон. Вже четвертий місяць, як в строю. В мене є група, я командир, зараз будемо виїжджати в зону бойових дій. Майже 700 моїх побратимів в полоні, вони повернуться і запитають: "Грєнка, а чим ти займався?" А я: "Та лікувався, гуляв?" — мені було б соромно. Я хлопець не такий. Страшно — не страшно, якщо є загроза, її треба перемогти, щоб вона не зайшла в інші міста.

Війна ще затягнеться. Але ми боремось за незалежність. Якщо не дай Боже мене не стане, щоб діти моїх братів і сестри знали: у них був дядько Назар і завдяки йому і таким як він ми живемо у вільній країні. Мама відмовляє їхати, навіть колектив каже: "Ти своє відвоював, вистачить". Ні, не вистачить — поки є загарбник, не вистачить".

Денис Чумак

"Він мені написав: "Я дуже сподіваюсь, ми скоро зустрінемось"

Ми зустрічаємось з Алісою Чумак та її дворічним сином Тимофієм у Києві. Рік його тато в полоні. Денис Чумак — військовий Нацгвардії України. Служив у 12-тій бригаді у Маріуполі. Спершу ходив на патрулювання, а три роки тому став кінологом. 20 травня 2022-го він з іншими захисниками вийшов з "Азовсталі".

У сина Тимофійка в руках мамин телефон. Аліса каже, декілька разів на день показує йому фотографію тата, і нагадує, що той його любить. Сім’я жила в Маріуполі до лютого минулого року, у місті залишилась квартира, речі та спогади про життя "до війни". Напередодні 24 лютого 2022-го Денис був у відрядженні. Повномасштабний напад Росії Аліса з маленьким сином зустріли вдвох вдома. Згодом житло проміняли на бомбосховище.

Денис та Аліса Чумак з сином Тимофієм. Фото надане героїнею матеріалу

"2 березня вже не було світла, зв'язку, лише газ. Наступного дня ми прокинулись о сьомій ранку від того, що був приліт у сусідній будинок. Переїхали в інше бомбосховище, у супермаркеті. Денис приїхав до нас. Як завжди казав: "Все буде добре, тримайтесь".

20 березня Аліса з сином під обстрілами через російські блокпости виїхали з Маріуполя. Спершу жили в Дніпрі, потім переїхали в столицю. Востаннє Денис зателефонував наприкінці березня — тоді він вже був на Азовсталі.

"В нього була собака — Ірон, Денис її виховував з малечку. Якось Ірон захворіла, чоловік їй ставив крапельниці. Собака разом з ним була на Азовсталі. Денис казав, що собак прив’язували не сильно, щоб вони могли втекти. Був приліт, багато собак згоріли, але Денису хтось розповів, що Ірон ніби втекла".

До травня, поки Денис був на Азовсталі, подружжя телефоном не спілкувались — лише короткі листування. "Він писав: "Все добре, ми тримаємось". Лише одного разу сказав, що втомився, важко засинати. За їжу і воду також говорив, що все є. Але одного разу написав, що хоче з'їсти бутерброд і щось солодке. Тоді я зрозуміла, що там нічого немає. 15 травня, він мені написав: "Я дуже сподіваюсь, що ми скоро зустрінемось". Я зараз це аналізую і розумію, він знав, що будуть виходити. 86 днів вони тримали оборону, без їжі, води. Хлопці були поранені, гнили, не було медикаментів, їм ампутували кінцівки. Вони герої!"

Про вихід Дениса з Азовсталі Аліса дізналась від керівництва частини, де служив чоловік. "Я телефонувала і питала про списки тих, хто залишався на заводі. 20 травня мені сказали, що списків вже немає, відповідно всі вийшли. 25 травня мені зателефонували представники Червоного Хреста і сказали, що 20 травня Денис вийшов, заповнив анкету, і тепер на непідконтрольній території".

Аліса Чумак. Фото надане героїнею матеріалу

21 вересня 2022-го Україна повернула з російського полону 215 військових. Зокрема, захисників Маріуполя, в тому числі п’ятьох командирів "Азову". До цього обміну, розповідає Аліса, майже п’ять місяців вона нічого не знала про чоловіка. "Військові, яких повернули, сказали, що бачили мого чоловіка. На той час зі здоров’ям в нього все було добре. Після наступних обмінів мені зателефонував військовий, розповів, що чоловік був в Оленівці до вересня, а потім його етапували до Росії".

Жінка продовжує писати листи чоловіку, але відповіді так і не отримала. "Вони йому не доходять. Хлопці, які повернулись, казали, що Денис нічого не отримував, там повна ізоляція".

Денис мріяв, згадує Аліса, що буде показувати сину море в Маріуполі. Дружина вірить, що скоро побачить чоловіка. А згодом вернуть і Маріуполь та море.

"В Дениса не було батька, тому для нього було важливо, щоб його дитина виросла у повній сім'ї. Я знаю, він за нього переживає. Хлопці, які повернулись з полону, казали, він дуже страждає за сином. Навіть не уявляю, наскільки йому важко, бо він не знає, що з нами, де ми живемо".

Що кажуть у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими

"З нами контактує командування частини, постійно звертаємось до СБУ, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Офісу президента, Червоного Хреста, але вони не мають важелів впливу, — каже Аліса Чумак. — Краще, сказати куди ми тільки не звертались. Але результату ж немає, наші хлопці досі в полоні. З частини мого чоловіка обміняли десь 60 військових, і приблизно 370 ще у полоні".

"Координаційний штаб володіє інформацією про всіх військовослужбовців. Тому ми працюємо над тим, щоб повернути всіх наших громадян додому. Знову ж таки, поки що без цифр, — розповів Суспільному представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Богдан Охріменко. — На жаль, випадки (загибелі українських військовополонених — ред) є, ми володіємо певною інформацією. Однак прямого діалогу з ворожою стороною, де б вони нам доповідали, що сьогодні загинув той чи інший військовополонений, такого немає. Вони викручують, навіть якщо військовослужбовець загинув нещодавно при репатріації тіл. Вони надають документи з датою смерті піврічної давнини, що не відповідає дійсності. Такі факти обману нашою стороною були зафіксовані й всі матеріали передані до міжнародних організацій, таких як, наприклад, Міжнародний комітет Червоного Хреста чи ООН".