"В майбутньому наша література буде літературою перемоги",– голова спілки письменників Кіровоградщини

Колаж: Суспільне Кропивницький

23 квітня відзначають Всесвітній день книги та авторського права. В цей день влаштовують заходи, які популяризують літературу й читання. Про літературний процес під час війни у Кропивницькому та Кіровоградській області Суспільному розповіла письменниця, літературознавиця, голова обласної організації Національної спілки письменників України Надія Гармазій.

Війна і література, книга і війна: якою ви, як письменниця і дослідниця, бачите сучасну українську літературу зараз? (туту і далі – пряма мова – ред.)

Я бачу її передусім українською, україноцентричною. Тому що війна, як ніщо інше, стала тим фактором, який об’єднав своїх і нарешті розвів тих, хто і до війни ніколи не були своїми. У нас виокремлюється чітке коло сюжетів, чітке коло пошуків художніх вирішень. Я думаю, що війна внесе свої корективи, і коли ми трохи увійдемо в стадію осмислення того, що нами написане, почнеться довгий і тривалий процес редагування, рафінації. І тоді вже з того всього можна буде виокремити, де були перші емоційні написані речі, а де уже щось вартісне, що буде актуальним через багато років. Буде актуальним не лише як пам’ятка часу, а саме як художній твір. Адже ми повинні думати не лише про емоційне наповнення наших текстів, але і про їхню художність.

Якою ви бачите українську літературу в майбутньому, чи вплине на неї війна, чи стане війна темою номер один на довгі роки?

Думаю, ми зараз перебуваємо на етапі самоосягнення, пошуків себе. Україна для багатьох відкривається саме як Україна, для письменників також. Я з радістю спостерігаю процес, як люди, які ще до війни були російськомовними, хоча зажди визнавали, що вони українці – просто російськомовні українці – як вони переходять на свою рідну мову. Так само багато письменників зараз починають повертатися до своїх витоків, усвідомлювати речі, які раніше проходили повз них.

Я не можу сказати, якою буде література через п’ять чи десять років, тому що я, мабуть, як і більшість українців живу нині одним днем. Але можу сказати, що вона буде однозначно. Тому що українці – це героїчна нація, це фантастичні люди, які, навіть ідучи в окопи, беруть із собою нотатники, віршують там, надсилають листи з фронту. У цих листах багато віршів, ми у соцмережах постійно їх ре постимо. Тому, думаю, література однозначно буде, і це буде переможна література.

Чи доречно нині видавати книги не про війну?

Більше ніж це було до війни. Тому що сьогодні війна відбувається і за нашу культуру, а не тільки за територію. Територія – це важливо, безсумнівно, але що буде з територією, якщо тут не буде відбуватися культурний рух, не буде здійснюватися поступ? Відвоюємо ми територію, і що залишиться в нас? А за що ми воюємо? Зі слів наших бійців, вони хочуть, щоб ми робили тут все, що робили за часів, коли було відносно мирне і спокійне життя: навчали дітей, влаштовували культурні заходи, втілювали важливі громадські ініціативи. Тому що це все нас тримає зсередини. Територіально нас простіше знищити ніж культурно. Культурно ми завжди були дужою нацією, і, думаю, саме тому доречно і потрібно видавати книги, які не тільки про війну. Література – це те, що нас зміцнює, гуртує, і, зрештою, тримає.

Чи згодні ви із твердженням, що проза потребує осмислення та дистанціювання?

Я належу до кола письменників, які вважають, що дистанціювання, особливо для великої прози, є просто необхідним. Без дистанціювання не буде якісної прози, не буде глибинного осмислення, буде просто, у кращому випадку, художній репортаж доби, емоційний репортаж доби. Це з одного боку непогано, такі книги також мають бути. Але якщо ми прагнемо чогось, що буде дійсно на віки, що буде давати нашим нащадкам осмислення того, що сьогодні переживаємо, що робиться у нас – треба щоб все відлежалось, щоб те, що пишеться сьогодні про війну, добре прорафінувалося і пройшло перевірку часом, перевірку власними моральними критеріями, художніми критеріями.

Читайте також: "Готували до друку в умовах воєнної весни". У жовтні 2022 року в Кропивницькому презентували дитячу книжку Надії Гармазій "Марго та єдиноріг".

Яким, на вашу думку, є літературний процес у Кропивницькому?

Це щось дифузне і неоднозначне. Це було і до війни, і під час війни. Мені втішно, що багато літературних угрупувань, об’єднань, які існували до війни, вони продовжують свою роботу сьогодні. Ці всі осередки можна розглядати як те, що мало б вже відходити, бо можна ставити під сумнів доцільність їхньої діяльності. Та якщо подібні існують угрупування, значить вони необхідні, значить є на них запит від людей які пишуть. Чи будуть із тих людей талановиті письменники, чи це будуть люди, які знайдуть у слові терапевтичну шпаринку і в ній будуть відновлювати свій внутрішній всесвіт в умовах війни – цього не може сказати ніхто. Але мені і до війни цей літературний процес здавався схожим на клаптикову ковдру – він дуже строкатий, розмаїтий, у нас дуже багато різних жанрів представлено, різних експериментальних форм, дуже багато є авторів, які не відносять себе до жодного із літературних об’єднань, до жодних угрупувань. Це свідчить про те, що їм достатньо їхнього власного світу, у них немає потреби кооперуватись із кимось для того, щоб презентувати свою творчість чи писати загалом.

Під час війни, варто зазначити, у нашому краї процес заворушився. Думаю, війна дала нам усвідомлення того, що у нас усіх не так багато часу. А ще до нашого міста переїхали дуже багато нових людей. Вони вимушено покинули свої домівки, але для нашого духовного кола це стало свіжим вливанням. У нас з’явилися автори, яких тут ніколи б не було, якби не війна. Це суттєво змінило літературне обличчя Кіровоградщини. Мені здається, що сьогодні взагалі не актуально говорити про письменників Херсонщини, Кропивниччини, Київщини – немає письменника за регіональним критерієм. Ти – або письменник, або не письменник. Сьогодні розмиті кордони, розмиті межі між регіонами. Ми всі не знаємо, хто з нас ким і де буде завтра.

Розкажіть про історію створення антології "Поезія без укриття", яку ви упорядковували.

Здається, що це було багато років тому, а це було торік. Коли почалася повномасштабна війна, я звернула увагу, що багато Кропивницьких поетів віршують. Вони презентували свої вірші у соцмережах, деякі з них були пафосними, емоційними, дехто писав підсвідомі цікаві речі, які, можливо, ніколи б не писав за мирних часів. Це був вихід підсвідомого, що раніше люди намагалися контролювати, та потім дали йому волю. Чимало людей взагалі вперше взялися за перо у березні 2022 року, тому що війна на них вплинула, загнавши в шоковий стан, і люди шукали якогось порятунку, а слово – це найкращий терапевтичний інструмент. І тому я вирішила зібрати ці вірші докупи і видати.

Коли я пообіцяла, що зроблю це, то не уявляла, що я обіцяю. Це було нереально не тому, що це дорого. Питання грошей не мало значення. Мало значення інше: харківська паперова фабрика в березні припинила свою роботу, а від неї залежали багато українських видавництв. Тим не менш, і це дуже приємно – багато видавництв відгукнулися на наш заклик видати цю книгу. Поети з інших регіонів активно долучилися – книга об’єднала 70 авторів з усієї України, українців з Німеччини.

Книгу ми презентували в багатьох містах. Відбулося 23 презентації в Україні. Це Сокаль і Дрогобич на Львівщині, Львів, Івано-Франківськ, Ужгород, Черкаси, Луцьк, Суми, Кропивницький й інші міста. Відбулася презентація і у німецькому місті Ганновер. Її там презентувала наша авторка Інна Калина. Дизайнерка цієї книги Ірена Яніцька презентувала її у польському Кракові.

Багато книжок безкоштовно відправили на передову, у заклади освіти, а гроші з продажу передали на закупівлю машини для українських військових. Таким чином ми довели, що поети можуть не тільки писати, а й об’єднуватися заради того, щоб бути дієвими під час війни.

Повідомляйте про події з життя вашого міста чи селища у Кіровоградській області за цим посиланням
Підписуйтеся на новини Суспільне: Кропивницький у Вайбері, Телеграм, Інстаграм та Ютуб