Євген Малолетка став фотографом року за версією британської газети The Guardian. У лютому та березні 2022-го він з колегами — відеожурналістом Мстиславом Черновим та продюсеркою Василісою Степаненко, працювали в Маріуполі. Їхні фотографії з оточеного росіянами та розбомбленого міста публікували майже всі видання світу.
Про роботу в Маріуполі, обстріли міста, документування злочинів військ РФ та світову прем’єру фільму про Маріуполь — Євген Малолетка розповів в інтерв’ю Суспільному.
Матеріал містить чутливі кадри.
Ви з Мстиславом Черновим працювали як фотокореспонденти в оточеному Маріуполі. Ще в березні 2022-го передавали звідти матеріали. Як ви взагалі потрапили в Маріуполь?
Ми працювали в Харкові. За місяць до повномасштабного вторгнення робили матеріал про те, як до нього готується країна. Всі нам у місті говорили: "Війни не буде, це медіа роблять істерію". Це нам казали владні органи, коли ми питали, чи є схованки, чи є якісь речі, які підготують заклади до війни, де люди зможуть сховатись. Але ми розуміли, що війна наближається — і як передова розігрівається, і де Росія шукає привід для того, щоб почати війну.
Ми розуміли, якщо росіяни зайдуть з Криму — вони ж завжди хотіли відрізати Україну від Азовського моря, щоб зробити собі коридор у Крим — вони будуть іти через Маріуполь. Там будуть точитися бої. Ідея була саме бути всередині міста і якщо його оточать, показати, що там відбувається.
Читайте також: "Це було серце міста". Спогади про Маріупольський драмтеатр
Як Маріуполь зустрів 24 лютого?
Ми приїхали за годину до повномасштабної війни. Дорога із Бахмута в Маріуполь зайняла майже всю ніч. Ми їхали й була повна тиша, хоча напередодні стріляли й міномети, і артилерія відповідала. Ми бачили, що війська вже зайняли бойові позиції. Зрозуміли — якщо йде тиша, буде нова хвиля. Тому всі чекали.
Що було найстрашнішим за весь час, коли ви там перебували?
Немає такого моменту, про який би я сказав: "Ну, це так собі". На все було боляче дивитись. Як приносять дітей, як обстрілюють пологові будинки, житлові квартали, людей, які ховаються, і не знають, що робити. Було страшно дивитись їм в очі, коли вони підходили до нас і намагалися дізнатись інформацію: "Розкажіть, що там відбувалось? Що там було? Кажуть, Київ і Харків росіяни окупували". Ми розказували, що це неправда, дезінформація. Коли люди чули, що трапилось і де приблизно проходить лінія фронту, їм ставало трошки легше. А інші казали: "В мене брат в селі навпроти. Ви не знаєте, Старий Крим ще наш чи ні? Що там відбувається?". Це було важко, бо люди не знали, де їхні родичі.
Багато злочинів, які коїли окупанти в Маріуполі, так і не набули резонансу через те, що не було кому про них розповісти. Ви з цим погоджуєтесь?
Я скажу так: те, що нам вдалося зафільмувати в Маріуполі, це дуже маленька частина того, що там відбувалось. Бо я чув багато авіаударів, але не знаю, де саме вони були. Деякі удари я бачив. Але іноді ти не можеш це зняти, бо воно трапляється далеко від тебе і ти не маєш змоги туди дістатись.
В якому районі ви перебували здебільшого?
Ми жили в центрі, більшу частину часу — в готелі. Також жили в лікарні, в сховищах з людьми, ночували на підстанції швидкої допомоги. Ми жили в різних місцях, щоб показати історію зсередини, як звичайні люди переховуються від авіаударів, як пацієнти лікарні ночують в коридорах на підлозі. Або повну схованку людей — дві тисячі, які з’їхалися з окраїн чи міст.
Згадується Маріупольський драматичний театр, який теж слугував сховищем і був в центрі міста.
Це теж біль. Ми виїхали 15-го березня, а Драмтеатр трапився 16-го. Коли ми намагалися робити матеріал про нього, розслідувати щось, нам було складно, бо не було свідчень, фото і відеодоказів, що там відбувалось. Люди, які виїжджали, старались стерти все з телефонів, щоб ніхто не зміг до них докопатися. Деякі намагаються стерти це не тільки з телефонів, а ще й зі своєї пам’яті.
Читайте також: Окупанти РФ зносять Маріупольський театр, на який у березні скинули бомбу: що відомо
Росіяни намагаються створити альтернативну картину всього, що відбувалося в Маріуполі навесні 2022 року. До вас зверталися спеціалісти, можливо, міжнародні, які хочуть верифікувати те, що відбувалося тоді?
Я спілкувався з деякими міжнародними агенціями, які питали мене, що відбувається в Маріуполі й робили свої звіти. Але ми ж не можемо все верифікувати. От я побачив, як танк влучає, я пишу про це. І потім ми можемо дізнатись, які наслідки це завдало. Є фотографія, де танк влучає в будівлю, цей снаряд вбив двох літніх людей. Ми знайшли свідків, які діставали тіла, поховали їх під домом, потім показали могилу.
Там стільки всього траплялося, що навіть не можеш уявити, бо Маріуполь великий. Ти бачиш, що немає зв’язку, ти не знаєш, де і що відбувається, а прилітає всюди — що в центр, що на окраїну.
Чи спілкувалися ви там з російськими військовими?
Ми бачили їх тільки коли вже виїжджали з Маріуполя. 15 блокпостів проїжджаєш, як через всю Росію. Бачиш, як міняються обличчя — всі нації можна побачити.
Як вам взагалі вдалося виїхати? Чи не було допитів, тиску на вас з боку російських військових?
Ми виїжджали в перші дні евакуації. Ще трошки був хаос. Ми вибрали не ту дорогу, по якій їхали всі. Поїхали не через Бердянськ-Василівку, а напряму — на Пологи-Оріхів, і там перетинали не кордон, а лінію розмежування. У нас іноді документи перевіряли, багажник, дивилися, хто всередині та відпускали.
Було після Маріуполя відчуття, про яке ви сказали: хочеться стерти з пам’яті?
Стерти точно не вийде. Кожен раз відправляючи редакторам на виставки й на публікації фотографії та відео, які ти зробив там, ти їх передивляєшся. Це неможливо забути. Воно залишиться в пам’яті назавжди.
Найважливіший кадр, який ви там зробили?
Не думаю, що є один важливий чи два. Я розглядаю свою роботу в контексті повної історії. Не можна сказати, що один кадр описує все. В Маріуполі творилося багато всього. Неможливо передати все одним кадром, бо там є і масові заховання, і вбивства дітей, є пологовий будинок, звичайні громадяни й так далі. Як суцільну картину передати одним кадром важко. Є дійсно кадри, які були опубліковані на багатьох обкладинках газет та журналів, але для мене це одна цільна історія, а не якесь одне зображення.
Читайте також: "Звук літака. Лунає свист. Чоловік поряд закриває мене собою" — історії свідків бомбардування маріупольського Драмтеатру
Чи може журналіст залишатись об’єктивним під час війни?
Треба намагатись це робити. Емоційно важко, але, редагуючи, ти думаєш як це побачить глядач і чи правильно показати ось так, чи краще — так. Має бути холодний розум, бо ми працюємо на міжнародну агенцію, в них високі стандарти, і всі матеріали ретельно перевіряються перед публікацією, є факт-чекінг. Коли співпрацюєш з такими агенціями, якість матеріалу має бути на найвищому рівні.
Одна з останніх трагедій цієї війни — влучання російської ракети в багатоповерхівку в Дніпрі. Ви були там і знімали. Можливо, щось залишилось за кадром, якісь ситуації, про які ви б хотіли розповісти?
14-го січня о 16:00 ми побачили, що є влучання в будівлю, і це дійсно нас всіх сколихнуло. Ми були в Краматорську, їхати в Дніпро — десь 4-5 годин. Ми одразу вирушили. Побачили роботу МНС, як іде ліквідація наслідків, вилучання тіл, людей, яких дістали живими. Волонтери із будинків поряд діставали живих. Ти розумієш, що це не військовий об’єкт, а будівля, майже така ж, в якій я сам живу. Боляче дивитись, бо розумієш, що всі ми в небезпеці.
Ви періодично виїжджаєте за кордон як працівник міжнародної агенції, показуєте ваші світлини по всьому світові. Як взагалі зараз світ реагує? Чи не втомився він від новин з України?
Редактори міжнародних газет, журналів і агенцій показують те, що відбувається у них в країні. Звичайно, є рубрики міжнародних новин. Деякий час Україна трималася в них, бо читали всі. Але чим довше йде час, тим менше уваги приділяється Україні, на жаль. Наша задача — розказувати, що відбувається в країні, навіть про ті події, які вже минули. Все одно робити виставки, щоб люди прийшли, побачили, поспілкувалися з нами.
Ви збираєтеся їхати на фестиваль Sundance в США. Що там буде?
Це відомий незалежний кінофестиваль, і там буде прем’єра фільму "20 днів у Маріуполі". Його зробив мій колега Мстислав Чернов, з яким ми були в Маріуполі й все це знімали: я — як фотограф, він — як оператор. З нами була ще продюсерка Василіса Степаненко. Ми хочемо поїхати й розказати, що це важливе кіно, яке має побачити світ.
Читайте також
- Важливо опублікувати кожен кадр. Мстислав Чернов про феномен Маріуполя та фільм на Sundance
- "Ми маємо готуватись до наступу" — секретар РНБО Данілов
- "Женя, все вибухнуло, нас завалило, допоможи". Історії постраждалих та загиблих з будинку у Дніпрі
- "Немає чарівної західної палички, щоб зупинити Росію" — інтерв’ю з Енн Епплбаум