На хуторі Бескид, що розташований неподалік села Копанки Калуського району Івано-Франківської області, проживають приблизно 30 сімей лемків, яких відповідно до угоди між польською та радянською владами депортували з Польщі у 1946 році. Тут живуть як діти й внуки насильно виселених із території Закерзоння Публіцистична назва для означення пасма крайньо західних українських етнічних територій, розташованих на захід від сучасного польсько-українського кордону, що за підсумками Другої світової війни увійшли до складу Польщі. До неї входять етнографічні регіони Лемківщина, Західна Бойківщина, Надсяння, Любачівщина, Холмщина, Підляшшяукраїнців, так і ті, хто ще пам'ятає гуркіт "евакуаційних" товарняків.
Кореспонденти Суспільного відвідали хутір, щоб зібрати спогади мешканців про депортацію, а також розповісти, як бескидяни та їхні родичі, які стали жертвами одного з наймасштабніших етноцидів XX століття, бережуть пам'ять про рідні землі.
До 2006 року хутір Бескид мав назву Пняки. Його перейменували за ініціативи Тараса Бунги — сина депортованих у 1946 році лемків Дмитра й Олени. Бескид — бо саме у карпатських Бескидах розташовані етнічні землі Лемківщини або Лемковини.
До хутора веде польова дорога, на яку треба звернути з головної за вказівником. Проїжджаємо кількасот метрів і звіддаля вже видніються обриси хат, дерев'яний хрест, пам'ятник і між ними, але трохи ближче до поля, — три стяги на високих флагштоках: блакитний (прапор Світової федерації українських лемківських об'єднань) червоно-чорний і синьо-жовтий.
За пам'ятником — капличка, далі — почекальня і зелений борд: "Вітаємо на хуторі Бескид".
Більшість будинків розміщені уздовж головної вулиці Михайла Грушевського, але є декілька, що стоять трохи лівіше від її початку. В одному з таких і живе Тарас Бунга. Чоловікові — 57. Його батьків виселили із села Ветлина Ліського повіту.
"Одні кажуть, що ми — лемки, другі — бойки. А взагалі наша територія, звідки ми депортовані, це — або Західна Бойківщина, або Східна Лемківщина. І, можливо, немає помилки, що нас називають так чи так. Але найбільш правильне, що ми є депортовані. Бо тут були люди, яких вислали в Сибір і повернули назад. А нас депортували назавжди", — каже Тарас.
У Бескиді мешкають сім'ї депортованих з районів Лісько (зокрема, сіл Береги Горішні, Струбовиська, Присліп, Устрики Дольні) та Сянок.
"У 1946 році прийшла чорна хмара на Лемківщину. Людей насильно депортували в Україну. Польська Армія Крайова і російські енкаведисти "під автоматами" вантажили їх у товарняки й перевозили сюди", — розповідає Тарас Бунга.
Люди встигали взяти із собою лише найнеобхідніші речі. Тих, хто намагався повернутися, били, а іноді вбивали. На "митницях" у Дрогобичі, люди заповнювали евакуаційний лист, де вказували, скільки мали майна.
"Якщо ти писав правду, то тебе відразу поселяли у другий вагон і виселяли на Сибір як куркуля. Тому люди передавали одне одному, щоб писали, що "ми не маємо нічого". І хто не має нічого, оселялися у Львівській, Тернопільській, Станіславській областях", — говорить Тарас Бунга.
Поки розмовляємо на узбіччі ґрунтової дороги, повз проїжджає трактор. Його водій Мирослав Кулибанич — також син депортованих. З розповідей батьків чоловік переказує: "Коли їх вигнали, то відразу палили все. Вони йшли дорогою, а позаду них уже все горіло, всі села горіли. Хто десь тікав, то вони розстрілювали. Словом, знущалися. То вже було знущання".
На виселених із Польщі українців на хуторі чекало чисте поле, каже Тарас Бунга.
"Будівельних матеріалів не було. Я пам'ятаю, дідо казав, що як знаходив якийсь металевий дріт, то робив собі цвяхи, і так будувалися", — розповідає чоловік.
Рушаємо вулицею Грушевського.
Цегляні хати, які бачимо зараз, люди будували у 60-70-х роках на зміну тимчасовим зимівникам, адже тоді стало остаточно зрозуміло, що додому вже ніхто повернутися не зможе. Ці будівлі зводили без додавання автентичного лемківського колориту (продовгуватості чи високого даху), говорить Тарас Бунга.
Підходимо до старої дерев'яної хати. Зелена фарба на стінах ще тримається. Паркан заіржавів, подвір'я заросло бур'яном, хоча видно, що тут час від часу прокошують.
"Ця хата побудована у 60-х роках. У ній провела дитинство моя мама. Зараз тут ніхто не живе. Мама була з 1941 року, померла рік тому. Крім неї, в сім'ї були три сестри й троє братів. Один помер дорогою, коли депортація була у 1946 році", — розповідає Тарас Бунга.
Ідемо вулицею далі. Зустрічаємо кума Тараса Івана Якимечка. Він також ділиться спогадами своїх батьків.
"Мама мала десь 12 років тоді, коли поляки їх виганяли. Дід-небіжчик розказував, що лісами тікали, вдень ніде не їздили, тільки вночі. В лісі переховувалися і так добиралися сюди", — пригадує Іван.
Син чоловіка Андрій вже шість років захищає Україну на передовій у складі 80 десантно-штурмової бригади. Загалом четверо бескидян воюють на передовій — ще кум, похресник і брат Тараса Бунги.
Накрапає дощ. Прощаємося з Іваном Якимечком, проходимо ще декілька метрів — до хати Марії Кецман. Жінці було два роки, коли її разом із сім'єю депортували із села Ветлина.
"Мій тато, поки ще жив, то я не раз питала: "Тату, а ви б хотіли вернутися?" Бо в нас завжди казали, що додому. Не казали, що "я їду в Польщу" — "я їду додому". Адже вони там з покоління у покоління жили. А тато відказує: "Якби мене пустили, я б в одних кальсонах ішов додому", — розповідає Марія Кецман.
Після виселення усім людям обіцяли відшкодувати втрачене майно. Утім, говорить Марія, жодної допомоги вона досі не отримала.
"Кілька років тому писали якось і в газеті, що нам виплачуватимуть, бо ми всі маємо "евакуаційні листи". Там вказано, скільки наші батьки мали поля, ораної землі. Мій тато мав 40 гектарів ораної землі, 8 гектарів — лісу. Але ніхто нам нічого не дає. Та дякуємо Богу, що ми й так ще живемо непогано. Лиш би Бог допоміг тих мос**лів вигнати", — каже Марія Кецман.
Вона показує альбом зі світлинами, на яких — її рідні.
Жінка 30 років співала у церковному хорі. Для нас виконала два куплети лемківської пісні "Як я си заспівам". На ній прощаємося, вертаємося на дорогу і прямуємо в гості до Тараса Бунги.
Внизу на стіні фундаменту будинку Тараса викарбувані "1946 рік" і "Ветлина". Є також прикріплена підкова. Він нахиляється, щоб торкнутися до неї, і каже: "Я привіз цю підкову з Ветлина. Ми там випадково її знайшли. Пам'ятка про наші терени. Для мене це — безцінна річ".
Заходимо до хати. На дивані в коридорі сидить і збиває молоко на масло теща Тараса — 99-річна Марія Родзінська. Вона — корінна жителька Копанок і ще пам'ятає, як у 1946 місцеві приймали депортованих лемків.
"Їм давали одяг, їду, бо вони не мали що їсти. Що мали, що могли, то тим з ними ділилися", — згадує Марія Родзінська.
Звертаємо ліворуч у ще один невеличкий коридорчик. Ідемо в самий кінець. Зліва на стіні висить велика мапа.
"Ця — як пам'ять про наші терени. Хто має бажання знати своє коріння, будь ласка, знаходить своє село і за нею може відвідати. Якщо Інтернету не має, звісно", — розповідає Тарас, вказуючи на село Ветлина.
У кімнаті, двері якої — навпроти мапи, на столі лежать три томи "Книги пам'яті Лемківщини 1944-1946". В них — 143 601 ім'я депортованих лемків та 33 522 лемківські родини.
Тарас розгортає перший том і знаходить ім'я своєї матері Олени.
Опісля пригадує подорож на рідні землі у Польщі.
"У 2008 році у Ветлині ми поставили хрест пам'яті на місці, де була зруйнована церква. І там відбулося богослужіння вперше за 60 років. Освячували хрест, люди плакали. А зараз треба, щоб молоді їхали, щоб підтримували порядок", — розповідає чоловік.
Нащадки виселених з Польщі українців не лише так бережуть пам'ять про своїх рідних для наступних поколінь. У 2021 році за ініціативи Тараса Бунги до 70-річчя депортації на хуторі спорудили й встановили пам'ятник — той, який ми побачили звіддаля ще на польовій дорозі.
Повертаємося до нього ще раз. Тарас запалює свічку, пригадує, як 11 років тому на цьому полі лемки відзначали 60 років депортації.
Тоді запалили першу на Калущині лемківську ватру.
"А потім пройшли роки, ми казали, що будемо повторювати. Але у 2014 році почалася війна, і якось було не до ватри, — продовжує Тарас Бунга. — Потім, я собі так подумав, вже на честь 75 роковин депортації поставити пам'ятний знак не тим людям, яких депортували, а для нащадків — щоб пам'ятали, хто тут жив і як усе було".
Як розповів у коментарі Суспільному доцент кафедри українознавства та філософії Івано-Франківського національного медичного університету, дослідник теми депортації українців з Польщі у 1944-1951 роках, згідно з першими підрахунками, які проводили в 1946 році, на Прикарпаття із Закерзоння насильно виселили майже 3 400 сімей.
Читайте також
- Переселенка з Дніпропетровщини відновлює на Прикарпатті 90-літню хату своєї матері — зв'язкової УПА
- Дім-прихисток, боївка та пам'ять. Надія Костіна береже батьківську хату на Прикарпатті
- "Гуцулка з люлькою". Як віднайти предків за одним фото
Читайте нас у Telegram: головні новини Івано-Франківщини
Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини й ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: story@suspilne.media. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!