Ольга Малюченко — наречена бійця "Азову" Миколи з позивним "Фрост". Він серед тих військових, які у середині травня вийшли з "Азовсталі", а зараз в російському полоні. З дівчиною ми зустрічаємось в парку Шевченка у Києві. Саме тут півтора року тому вона вперше побачилася з Миколою. Вони мали одружитись цього літа. Хлопець збирався зробити пропозицію під час травневої поїздки в Італію. Але 24 лютого перевернуло і плани, і життя молодих людей.
"Ми взагалі то познайомилися в Інстаграмі у січні минулого року, — розповідає Ольга. — Він побачив мої світлини й написав. Почали переписуватись, а на другий день він вже жартував, що зробить мені пропозицію". З листування Оля з’ясувала, що у хлопця незручна подушка, тож надіслала йому посилку з новою, а також поклала в коробку дитячу іграшку та блокнот. В ньому написала про свої почуття.
"Ми пішли їсти круасани, гуляли на набережній. Згадували чомусь Іловайський котел. Хто б міг подумати, що буде ще гірше".
У лютому на День закоханих Микола приїхав у Київ. Домовились зустрітись у парку. "Я стояла в жовтій куртці — можу інколи яскраво одягатись, — згадує Оля. — Він підійшов — такий високий. Це було неймовірне побачення". В той день було холодно, пішов сніг, тож пара провела час у музеї Ханенків. "Ми дуже любимо такий відпочинок, коли відпочиваєш душею, — каже дівчина. — Відвідували часто музеї, монастирі. Не те щоб ми дуже релігійні, просто творчі. У Львів їздили архітектуру роздивлятись. Микола багато розповів мені такого, про що я взагалі не знала".
"Фрост" родом з Дніпропетровщини. Ще школярем їздив на Майдан під час Революції гідності. А коли почалась війна, вирішив, що хоче захищати країну і марив потрапити в полк "Азов". Зараз йому 24. Служив біля Маріуполя. Ольга каже, він не багато розповідав про службу. "Коля завжди сконцентрований, професійно виконує обов’язки, — каже Ольга. — Але при цьому добрий і чуйний. Я сама холерик, емоційна, тож він уміє мене заспокоювати та в хорошому сенсі ставити на місце. При цьому ніколи не підвищує голос".
В Маріуполь до нареченого Ольга приїздила двічі. Останній раз у лютому 2022-го. "Ми пішли їсти круасани, гуляли на набережній, я збирала мушлі, годували собачок, пили какао, — розповідає дівчина. — Згадували чомусь Іловайський котел. Хто б міг подумати, що буде ще гірше".
Ольга згадує, що в розмовах про можливу повномасштабну війну хлопець казав, що швидше за все зачепить Схід. "Коля ніколи мені не розповідав про якісь критичні моменти, казав не перейматися. Тоді, на прогулянці Маріуполем я спостерігала за цивільними й розуміла, що ніхто й не думає про можливу велику війну, не було таких настроїв".
Читайте також: "Евакуація гвинтокрилами – це було божевілля". Як витягали поранених з "Азовсталі"
Зранку 24-го лютого, Микола зателефонував і сказав, що все під контролем. "Це було п’ята з чимось ранку, — розповідає Ольга. — Я прокинулась від його дзвінка, а потім вже почула вибухи у Києві. Він сказав не хвилювались, але зібрати речі та подумати про виїзд на захід України, тому що дійсно почалось повномасштабне вторгнення". Коли "прилетіло" в район, де живе дівчина, вона розуміла, що ситуація критична, але вирішила, що не поїде ні за кордон, ні з Києва. "Перші дні я взагалі не спала, намагалась якось волонтерити, щоб відірватися, не читати новини, — каже Оля. — Переживала не тільки за Колю, а й за його побратимів, які не мали до того бойового досвіду. Не за себе, а за них”.
Далі — облога міста, вуличні бої, нескінчені обстріли, "Азовсталь". Акції підтримки захисників Маріуполя не можна було організувати у містах, бо небезпечно. Тож Ольга та інші родичі військових запустили медійний шум. "Ми почали розповідати людям реальну картину, — каже дівчина. — Багато хто з моїх закордонних підписників взагалі не розумів, що відбувається в Україні, що тут війна".
Раз Ользі помилково повідомили про смерть Миколи. Потім виявилось, що загинув боєць із таким же позивним, але з іншого підрозділу. "Коли мені сказали про смерть мого чоловіка, я померла всередині, — згадує жінка. — Ми до цього понад три тижні не спілкувались — не було зв’язку. Я почала писати побратимам, керівництву. З’явилась інформація, що начебто хтось його бачив. Потім сказали, що це помилка, що так буває. Я нікого не засуджую, розумію, що це через війну, але якби не було поруч моєї родини, я б це не пережила. Я не хочу жити без нього. Він все моє життя".
"Я уявляю цей день, коли ми знову зустрінемось. Знайдемо тихе місце на природі, я йому щось приготую. А потім поїдемо з його побратимами і їхніми родинами в Карпати".
Поговорити нареченим вдалось за пару днів до виходу з заводу. "Це були короткі повідомлення, ні фото, ні відео, — розповідає Ольга. — Останній раз говорили в той день, коли він виходив з "Азовсталі". Він мене намагався заспокоїти, просив вірити в те, що все буде добре і думати про наше майбутнє". Дівчина каже: до останнього вірила, що можлива екстракція. Але на жаль вона не відбулась. Коли почула в новинах звернення командира полку "Азов" Дениса Прокопенка про те, що бійці виконали останній наказ і покидають територію заводу, декілька днів не могла спати і їсти, снились жахи. "Я розумію чому вони змушені були вийти, — розповідає Оля. — Ми раніше говорили з Миколою про те, що на “Азовсталі” багато поранених і їх треба врятувати. Там вже не було ні умов, ні медикаментів. Вони виконали нереальну місію, якої світ ще не бачив: утримували російські сили більше 70-ти діб".
У Олі теплі відносини з мамою Миколи. До війни вони часто бачились. Тепер вона скидає його мамі спільні відео, які та не бачила. Каже, так підіймає настрій. "Я постійно уявляю цей день, коли ми знову зустрінемось, — каже дівчина. — Знайдемо тихе місце на природі, я йому щось приготую. Млинці, сирники чи пасту. Коли він був на "Азовсталі", то писав про список страв. А потім поїдемо з його побратимами і їхніми родинами в Карпати".
Читайте також: Бої за Сєвєродонецьк: чи може стати завод "Азот" новою "Азовсталлю"
Ольга та інші родичі захисників Маріуполя створили Раду дружин та матерів військових. Багато з ким з дружин чи дівчат бійців вона познайомилась у соцмережах. Також Ольга з подругою розробила мерч: футболки із зображеннями захисників. Першу — з Миколою: на ній його портрет, а на спині — завод “Азовсталь".
В парку на місці, де вони колись вперше зустрілись, Оля знайшла бездомне кошеня. Тепер кішка Фрея живе з нею та чекає на Миколу. "Росте без батька поки, — сміється дівчина. — Чекаємо його".
Читайте також
"Медикам нити не можна. В окопах ще гірше" — історії лікарів Донбасу
Як живуть прифронтові міста Донбасу. Фоторепортаж
Боронили Маріуполь. Що відомо про трьох іноземців в лавах ЗСУ, яких в "ДНР" засудили до страти