Як проєкт "Живі" зцілює рани від війни народною піснею

Фото: скріншот з відео

Наші предки мали пісні на усі випадки життя. Уявіть собі, є такий унікальний обряд, коли на Різдво ходили колядувати навіть у покинуті хати, на пусті обійстя, аби впустити життя. Взявши за основу цей ритуал, фольклористи музею Івана Гончара разом з волонтерами вирішили їздити у села, щоб підтримати людей та співом запросити благополуччя до їхніх зруйнованих подвір’їв.

Про проєкт "ЖИВІ", який намагається народною піснею зцілити ці рани, в ефірі програми "На часі. Культура" Катря Гончарук говорить із завідувачкою відділу фольклору музею Івана Гончара Мирославою Вертюк.

Мирослава Вертюк: Поштовхом до проєкту стали 2 моменти.

Перший – це бажання знайти роль традиційної культури в цей складний час, і чим вона може бути помічною, і як можна сприяти руху до перемоги.

Попри постійні тези, що воїни воюють для того, щоб тут тривало життя – воно не може бути таким, як раніше. Ми не можемо організовувати концерти, традиційні свята, як робили. Є відчуття, що в цьому є недоречність. Саме спеціальні формати, які ми маємо знайти, можуть бути корисні в нашій ситуації.

Власне, виходячи з таких міркувань, народилася думка, що можна їхати до людей, які постраждали, співати з ними. Це ніби схоже на наш формат фольклорно-етнографічних експедицій, які ми здійснювали до війни.

Інший аспект був особистий. Коли я побачила людей, які садять городи біля спалених хат, знищених, розстріляних. Я зрозуміла, що ці люди живі. Ніщо не може зламати в них волі до життя, зупинити їх в бажанні жити.

Ми бачили піч, в якій бабуся пекла паску на Великдень. Городи, які повністю посічені в снарядах, і довкола орють ці снаряди, і сіють в цих городах зерно, саджають картоплю – це насправді вражає. Цих фактів ставало все більше.

Журналіст і волонтер Руслан Горовий став провідником першої такої експедиції. Через місця запеклих боїв він відвозив фольклористів селами Київщини і знайомив із господарями зруйнованих окупантами садиб.

Руслан Горовий: Мені здається, що в момент відбудови – це те, що може допомогти людям зняти стрес. Тому ці фольклорні речі потрібні з двох боків: з одного боку людина бачить, що вона не сама, їй намагаються допомогти; з іншого боку — фольклористи такі самі, як й інші люди, і хочуть допомогти людям так, як вони це вміють. А це дуже важливо, що ти не просто береш лопату і щось копаєш, а ти можеш допомогти своїм талантом, своїм хистом.

Я ще не бачив жодної людини, у якої співали на подвір’ї, і вона не плакала. Вони піднімають дуже якісь глибинні сенси української свідомості. Взагалі спів український дуже такий магічний, як на мене. А коли людина там сидить або стоїть у себе на подвір’ї, чує цей спів, на неї накочуються спогади з минулого. Оживає село, оживають якісь певні люди, яких вже більше немає. Вона щось згадує, переживає щось своє. Емоційно це дуже сильна штука. Я коли перший раз побачив, у мене просто сироти пішли по тілу.

Спів, як збереження духовної сили, як основа, на якій може все відбудуватися. Із цією думкою фольклористи музею Івана Гончара на чолі з Мирославою Вертюк їздять селами, що постраждали від російської окупації 2022 року.

Мирослава Вертюк: Коли ми прийшли у перше подвір’я, де було домовлено, що ми поспіваємо, запишемо, почали сходитися люди з сусідніх хат.

Дід Микола став найстаршим провідником в селі Слобода-Кухарська на Київщині. Він каже: "Будь ласка, ідіть поспівайте у моєму саду". У нього повністю зруйнована хата, він її не відбудує, лише вулики лишилися і молодий садок з квітами. Він каже, що їх обсапав, тому що дуже любить квіти.

Уявіть собі, дідусь 81 рік, у нього знищена хата, він приходить на це подвір’я сапати квіти. Невже це не прояв любові до життя, цієї сили на якій вони далі будуть продовжувати своє життя? Пісня так само є цією складовою.

Вони плакали, коли ми співали. Потім підспівували. Потім почали і розповідати щось нам з періоду окупації, і сміялися.

Я зрозуміла, що життя продовжується, воно триває. Вони можуть сміятися навіть в цих обставинах. Усі ознаки живих, здорових людей, і це прекрасно. Коли дідусь прийшов і каже, що все, тепер я точно буду жити далі, а бабуся йому каже: "Ти ж казав, що ти вже вмирати збираєшся, що немає сенсу в тебе, все втрачено, ти збирався вмирати тиждень тому. Що ти тепер кажеш?".

Каже, що все, після цього він вмирати не хоче, розумієте?

Як мистецтво допомагає українцям під час війни

Читайте нас у Facebook: головні новини культури України та світу

Читайте нас у Telegram: головні новини України та світу

Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culturesuspilne@gmail.com. Ваші історії важливі для нас!