Василь Махно та Володимир Діброва вже багато років мешкають у США. Ірина Шувалова наразі в Китаї, а Оксана Куценко – в ПАР. Що знають у цих країнах про війну в Україні, якою є роль літератора-емігранта під час війни й чи вдається їм зараз писати, – про все це автори розповіли Суспільне Культура.

Василь Махно: “Тема війни для української літератури буде визначальною ще багато десятиліть, бо це тема людської екзистенції, тобто життя та смерті”

Василь Махно. Надано спікером

Поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Лауреат премій “Книга року ВВС Україна” та “Зустріч”. Остання видана книжка – збірка поезій 2021 року “Одновітрильний дім” (Видавництво Старого Лева). Мешкає в Нью-Йорку.

Про творчість після вторгнення

Я почав писати вірші про війну, починаючи з 24 лютого. Пригадую, що інформація про брутальний напад Росії на Україну мене просто шокувала. Чомусь мені видавалося, що війна і поезія не будуть більше взаємопов’язані. Я помилявся. Війна ввійшла в наше щоденне життя, де хто б не мешкав.

Від початку війни я написав два десятки віршів. Тепер вони уклалися у своєрідний цикл або невелику збірку під назвою “Псальма”, за назвою однойменного вірша, що присвячений Бучі. Планується видання перекладу “Псальми” в Польщі. Також за цими віршами готується моновистава, яку втілюватиме актор і режисер Георгій Мельський, колишній керівник київського театру “Мазлтов”. Опубліковані мої есеї “Діти війни”, “Та неоднаково мені”, “Облога Києва 1240 року” на Українській правді та Збручі. Окремі вірші та есеї вже перекладено різними мовами.

Для мене очевидним є те, що кожна війна потребує своєї естетизації. Тема війни для української літератури буде визначальною ще багато десятиліть, бо це тема людської екзистенції, тобто життя і смерті.

Я гадаю, що до кожного голосу в нинішній ситуації дослухаються. Кожен вірш, есей, виступ, зібраний гріш, придбане військове спорядження наближає нас до перемоги. Я переконаний, що інтелектуальний фронт, так само як фронт на полі бою, важливий у стратегії оборони та захисту нашої незалежності.

Про сприйняття війни американцями

У США особливе ставлення до війни в Україні, оскільки офіційна політика скерована на підтримку нашої боротьби й відстоювання незалежності. Протягом цього часу мені доводилося виступати перед різними аудиторіями у Нью-Йорку, Філадельфії, Джерзі Сіті та Пітсбурґу; брати участь в читаннях через зум із американським ПЕН, ізраїльськими чи китайськими поетами, у програмі на радіо ВВС; давати інтерв’ю турецькому, американському, польському та грузинському телебаченню та пресі; брати участь в поетичних антологіях різними мовами, які вже вийшли окремими виданнями, або ж іще готуються.

Водночас все українське стало цікавити світ, який так довго нас не хотів помічати. Світ, як я бачу, відкриває для себе Україну і цей процес ми маємо використати – заявити про себе на повен голос.

Письменник може писати про війну, фіксуючи деталі власного життя, які ставатимуть з часом неоцінненим фактажем та художнім досвідом. Література чи мистецтво, за своєю природою, спроможні передати й силу людського духу, і його ницість.

Я не зустрічав тут тих, хто би не усвідомлювали трагічної ситуації, в якій опинилася Україна. Всі розуміють, хто розв’язав цю несправедливу війну, й на чиєму боці правда. Репортажі головних телевізійних каналів Америки та газет про бої на фронтах, зруйнований Маріуполь, розстріли мирних мешканців у Бучі чи Ірпені й мільйони біженців – не залишають нікого байдужими. Американці чітко розуміють до яких наслідків може призвести політика путінської Росії, тому коли дізнаються, що я – українець, висловлюють слова підтримки. Я був зворушений, коли після читання в Пітсбурзі, до мене підійшла американка віку моєї мами і просто обійняла мене, не зронивши жодного слова.

Ірина Шувалова: “Особлива сила поезії – навіть ширше, сила мистецтва: робити чужі досвіди, як страшні, так і прекрасні, не чужими”

Ірина Шувалова. Надано спікеркою

Поетка, перекладачка та дослідниця. Лауреатка премії “Смолоскип” та інших відзнак. Остання видана книжка – збірка поезій 2020 року “Каміньсадліс” (Видавництво Старого Лева). Мешкає в Нанкіні.

Про написане з моменту вторгнення

Від перших днів і до кінця квітня я писала практично нон-стоп. Починаючи з циклу “Київ — Нанкін”, написаного за два дні, з 24 до 26 лютого, складеного з уламків, обрубків слів, фраз, думок, які похапцем занотовувала в записниках, ледве спроможна повірити, що все це відбувається насправді. Писала десь у такому ж стані заціпеніння, в якому дехто не могли писати зовсім. І те, й інше мені видається цілком сподіваною шоковою реакцією на раптовий зсув у реальності, який накриває з головою. Хтось у стані шоку німіє, хтось – навпаки, не може спинити потоку слів. Писала, намагаючися хоч якось осмислити силу і безсилля мови супроти злочину, вбивства, руйнації – звідси й другий цикл “Писати про війну”, де я запитую себе про роль поет_ки в ландшафті катастрофи.

А от із травня в мене таке відчуття, що я видихнула все повітря, що було в моїх легенях – виписала найнагальніше, що мало бути сказане, – а тепер ніяк не можу вдихнути знову. Мусимо, певно, всі наново вчитися дихати.

Про те, чи розуміють ситуацію в Україні мешканці Китаю

Через те, що офіційна позиція Китаю – спроба всидіти на двох стільцях відразу (висловити співчуття жертвам війни, не засуджуючи агресора), надавати платформу для голосів україн_ок у цьому контексті ніхто не поспішає. За останні місяці я дуже багато виступала онлайн для слухач_ок та глядач_ок із різних куточків світу, але не для китайців.

Утім, важливим винятком стали ініційовані групою китайських письменни_ць та перекладач_ок мережеві читання Poetry for Peace на підтримку України та подальша публікація добірки віршів про війну в китайському перекладі провідним літературним часописом Jintian (Сьогодні). Цей крок – вияв мужності китайських коле_жанок. Багато хто з них читали переклади українських поезій зі сльозами на очах.

Варто розуміти, що в Китаї будь-які новини, що подаються через ЗМІ, зазвичай уже вписані в ключові офіційні наративи, а отже оповідь про них ведуть у попередньо погоджений із державними та партійними органами спосіб. Із огляду на це, особливого запиту на пояснення подій в Україні від більшості китайських споживач_ок новин немає. Ті, кого влаштовує офіційний наратив, відчувають, що вони вже мають усю необхідну інформацію; ну а ті, хто бачать речі інакше, здебільшого вже заглибилися в питання самостійно і досить добре на ньому знаються. Вони звертаються радше зі словами співчуття та підтримки – і з питаннями про те, як можна допомогти Україні в цій ситуації. Обговорення ж теми війни в соціальних мережах активно фільтрують цензори, а дописи, що визнають небажаними, блокують. Однак у приватному спілкуванні я постійно чую слова підтримки як від китайських друзів та коле_жанок, так і від знайомих із іноземної спільноти в Китаї.

Про вплив поет_ок

Сила поет_ки – це сила людського голосу. Людський голос буває тихим: його часом не чути за вибухами та стріляниною. Людський голос – осібний: навіть говорячи про досвіди інших, поет_ка передовсім говорить про питомо своє. Водночас, людський голос – це те, що промовляє до нас із простору спільності, із простору розділеної з іншими людяності, розділеного з іншими болю. Людський голос – так чи інакше – завжди голос знайомий.

Саме в цьому, мені часом здається, особлива сила поезії – навіть ширше, сила мистецтва: робити чужі досвіди, як страшні, так і прекрасні, не чужими. В контексті війни – робити чужий біль не чужим, чужу людину – не чужою. Такою, якій можна відчинити двері свого дому. З якому можна можна стати поруч на захист її дому.

Володимир Діброва: “Ми, зі свого боку, – ті, хто воює, й ті, хто підтримує армію, щонайменше, маємо вирватися зі силового поля російської мови й культури”

Володимир Діброва. Українська правда

Письменник, перекладач, літературознавець, викладач Гарвардського університету. Остання видана книжка – збірка есеїв 2021 року “Свіжим оком. Тарас Шевченко для сучасного читача”. Живе в м. Бельріка (США)

Про неможливість писання

Оскільки у нас майже вся рідня в Україні, ми прип’яті до комп’ютера та телефона. Від новин неможливо дихати на повні груди. Стан непозбувної тривоги, страху та безпорадності паралізує. У побуті все вкривається пилом. Важко тягнути навіть службові обов’язки. Творчість, що рятує за будь-яких умов, стає недосяжною мрією.

Смуга фізичного та емоційного ступору тягнеться місяцями і, здається, не має кінця.

За цей час я надрукував лише одну статтю про цю війну у бостонському журналі AGNI, один вірш у перекладі Тімоті Снайдера в його блозі та публікацію в газеті “День”.

Мені здається, що писати про війну мусять ті, хто її на собі відчули. Мене ж, як ви розумієте, оминула ця біда. Майже оминула. У мами, яка живе в Україні, під повітряної тривоги стався інсульт, і вона зараз паралізована.

Із того, що вже зараз пишуть учасники та жертви бойових дій, мені ясно, що ми є свідками народження справді нового українського письменства. В ньому немає місця для солодкавої замріяності, емоційного перебору, нарцисизму та дешевого пафосу.

Про інтерес до України в США

Інтерес, безумовно, збільшився, особливо на початку війни. Було багато запрошень від різних видань (Los Angeles Times, The New York Times та ін.) та університетів. Очевидно, що я ні від чого не відмовлявся. Попервах ходив на демонстрації. Були також десятки листів від колишніх студентів та колег, майже всі питали про родину, висловлювали підтримку та співчуття.

Водночас для багатьох американців тема війни в Україні не є аж такою актуальною. Але от я щойно їхав із роботи, і в довколабостонських містечках бачив виставлені на будинках наші прапори та плакати з гаслами на підтримку України. За майже тридцять років, які ми живемо в США, не пригадую, щоби якась інша подія у світі спричиняла такий резонанс.

Але, безумовно, причина російської агресії так і лишається загадкою для багатьох американців (і я б навіть сказав, для всіх іноземців). Мабуть, ми й самі не усвідомлювали, яку нутряну та мало не метафізичну ненависть усе українське викликає у тих, кого ми називали росіянами. Її неможливо пояснити ні територіальними претензіями, ні історичними обставинами, ні лінгвістичними чи культурними особливостями. В ній мало раціонального. І в цьому проблема.

Але подивіться. Хто і коли ще вів такі війни, де з першого дня солдатам дозволяли чинити будь-які злочини, мислимі та немислимі? Й це не були акти помсти чи “праведного гніву”. Мета цієї війни – не загарбання території чи боротьба за ресурси та безмежне збагачення, а повне знищення українців, усіх без розбору.

За мірило ницості і злочинності ми звикли брати Голокост. Але я не зустрічав доказів того, щоби солдати Вермахту масово ґвалтували єврейських дітей чи заїжджали на танках у ґетто й катували там цивільних. А захисникам російської культури я радив би більше слухати перехоплені телефонні дзвінки “простих” завалдайських солдатів, в яких вони розповідають про свої “подвиги”. Не знаєш, що саме в цих розмовах більше жахає – зізнання цих виродків чи реакція їхніх дружин, матерів та батьків.

Я підозрюю, що у відповідь на поставлені вище запитання багато українців хотіли би почути про те, що після Бучі весь світ здригнувся і став на бік України. Але багато людей живе здебільшого повсякденними клопотами. Вони щиро переймаються тим, що їм на якусь мить показують у телевізорі, але так само швидко відволікаються на інший сюжет.

А ще треба розуміти, що Росія, а до того Радянський Союз, десятиліттями працювали над тим, щоб ізсередини підірвати західний світ. У імперії зла на це завжди були і ресурси, і кадри. Вона, на відміну від українців, які споконвіку були занурені в боротьбу за національне виживання, наполегливо і планомірно вербувала, залякувала або підкуповувала потенційно впливових людей у різних сферах.

Тому в усьому світі ми чуємо варіанти “єдіної-і-нєдєлімої” пісні про те, якою загрозою для світу є НАТО, про патологічну корумпованість України, котру треба негайно денацифікувати, роззброїти і каструвати.

Тому у своїй боротьбі за незалежність ми можемо покладатися тільки на себе. Ніхто не може передбачити її перебіг. У нас більше ворогів, ніж друзів, але після 24 лютого у світі щось зрушило, і ясно, що в цьому двобої перемогти може або Росія, або Україна. Вороття до колоніальної залежності не може бути. Крім того, якою б потужною не була імперія, історія, тобто правда і сила, завжди на боці тих, хто виборює незалежність.

Ми, зі свого боку, – ті, хто воює, й ті, хто підтримує армію, щонайменше, маємо вирватися зі силового поля російської мови й культури. Для цього оголошення про таке вольове рішення замало. Йдеться про час і про наполегливу працю, але також і про захват та радість від пізнання себе.

Оксана Куценко: “Зараз усе звучить інакше – як відчуте посеред війни, обпалене війною”

Оксана Куценко. Надано спікеркою

Поетка, перекладачка, авторка дитячих книжок, українська дипломатка у складі Посольства України в Південно-Африканській Республіці. Остання видана книжка – дитяча 2020 року “Лерато означає "любов". Історії з Африки”. Живе в Преторії.

Про творчість останніх місяців

Сьогодні є потреба писати багато, описуючи буденне, навіть те, що раніше здавалося дрібним і неважливим. Зараз усе звучить інакше – як відчуте посеред війни, обпалене війною. Ніби раптом не стало шкіри – чутливість стала нестерпною. Добре, якщо ця чутливість передається словам – звичайно, біль від того не меншає, але закарбовується на роки чи десятиліття і перекладається різними мовами.

Я пишу повільно, й за звичайних обставин мені потрібно багато часу та простору для думання, якоїсь внутрішньої свободи, якої наразі не маю. Пригнічує те, що я досі не ковтнула диму цієї війни фізично, перебуваючи далеко від дому, тож чи можу я щось говорити нарівні з тими, хто цілить у ворога, виносить на собі поранених, гасить пожежі, сортує гуманітарку? Мій перший вірш цієї війни – про те, що ми змушені відкладати на потім важливу частину свого життя, поки всередині нас лунає наш крик про біль, але цей крик відкладати навряд вийшло би.

Про ставлення до російсько-української війни в ПАР

Уряд країни не засудив російського вторгнення й усіляко підігрує російській владі. Тут давно працює російська пропаганда й російські гроші, тому нас у цій війні підтримує лише невелика частина місцевих громадян, критично налаштованих до президента й уряду. Позитивну роль зіграли незалежні медіа, які з першого дня вторгнення висвітлювали події в Україні, називаючи їх війною, а не конфліктом, як робили офіційні джерела.

Певним “досягненням” цього періоду стало те, що перед назвою нашої країни майже перестали вживати артикль, як було раніше, і чітко зрозуміли різницю між українцями і росіянами. Хотілося би, щоби це було за інших обставин – війна стала занадто високою ціною, яку ми платимо за визнання світом.

На початку березня наша чудова авторка Вікторія Амеліна брала участь у місцевому фестивалі Time of the Writer. Перед початком розмови, учасницями якої разом із нею були письменниці зі Зімбабве, Нігерії та ПАР, Віку запитали, яка зараз погода в Україні. І це не якась випадковість – події в Україні якось не торкають африканців. Під час панелі на кожне з наступних, заздалегідь підготовлених запитань, – а вони були про те, в яких умовах і як працюють жінки-письменниці, – Віка розповідала про зміни, які війна принесла в життя тисяч українських жінок, зокрема письменниць, про страшні жертви серед цивільних і воєнні злочини. Тому під кінець цієї дискусії теми й інтонації кардинально змінилися – на щастя, вдалося розбурхати інтерес до подій в Україні і отримати хоч якийсь відгук на те, що там відбувається.

Для багатьох африканських країн наша війна є далекою не лише географічно, але й ментально – вони сприймають її як “європейську” і не особливо стежать за новинами, “щоби не травмуватися”. Її часто порівнюють з подіями в Сирії чи Палестині, які свого часу не отримали такого розголосу. Та й біженців із цих країн європейці приймали не так щиро, як зараз українців. До того ж, Південна Африка має свої рубці колективних травм, пов’язаних із апартеїдом, які роблять її закритою до інших трагедій.

Спочатку мене вражали заголовки у пресі на зразок “Війна в Україні вдарить по кишені простих південноафриканців”. Бо, здавалося б, що таке підвищення цін чи брак якихось продуктів у порівнянні з втраченими життями невинних людей? Але якщо хоча б це змушує їх хвилюватися щодо війни, це вже шанс розбити їхню байдужість і змусити замислитися, що ж стало причиною цих жорстоких подій і хто у них винен.

Ще дратують нав’язливі поради про потребу переговорів і примирення зі злодіями, вбивцями і ґвалтівниками – росіянами. Знову ж таки, це свідчить про нечутливість до наших втрат і нашого болю.

Але є й спонтанні прояви інтересу або солідарності: до стін посольства України, де я зараз працюю, приносять квіти та свічки, прикрашають дерева стрічками кольорів нашого прапору, присвячують Україні музичні твори, збирають кошти на підтримку лікарів на війні. Південноафриканські журналісти й опозиційні політики їдуть до нас, щоби побачити, а потім розповісти громадянам своєї країни, що російські війська коять в Україні.

Серед південноафриканців-друзів України хочу згадати письменника Віктора Ебена, який кілька років тому мешкав у Дніпрі. На початку війни він написав важливого для всіх нас вірша “Парк пам’яті”, в якому сучасні події наступу російської армії перегукуються з іншими злочинами проти людяності, зокрема, із Голокостом. Він звертає увагу читача на занедбані єврейські поховання у одному з парків міста, де на центральній алеї – пам’ятники загиблим радянським воїнам, проте разом із сиренами повітряної тривоги 2022 року чути голоси з тих, здавалося, забутих могил.

Ця війна говорить до нас голосами безлічі приватних історій, які з часом ляжуть на сторінки книжок. Кожна з цих історій неймовірно цінна й саме письменники мають цю цінність зробити видимою.

Війна — усі останні новини

Читайте нас у Facebook: головні новини культури України та світу

Читайте нас у Telegram: головні новини України та світу

Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culturesuspilne@gmail.com. Ваші історії важливі для нас!