Третього березня російський літак безшумно підкрався до приватного сектору Чернігова. Скинув кілька бомб, перетворивши всі два десятки будинків провулку в суцільні руїни. В одному з помешкань ховалася від обстрілів родина Світлани Желдак. Тоді під завалами будинку Світлана, її мама та цуценя, якого вона придбала незадовго до війни, вижили. Але загинула бабуся, 42-річний чоловік Світлани, 21-річна дочка зі своїм нареченим, а також 14-річний син.
Трагічною історією своєї родини Світлана Желдак поділилася в проєкті "Монологи блокадного Чернігова".
Літака не чули. Вдарило – і будинок завалився
Ми були вдома. Чоловік сказав, що почалася війна. Я мала працювати ввечері, але написала своїй клієнтці, що я не прийду, будемо переносити, на скільки, не знаю, бо незрозуміла ситуація, бо було незрозуміло, на який час це все затягнеться. Було страшно, але я думала, що, як і казали, днів три потерпіти і все закінчиться швидко. Ми з дітьми поговорили і вирішили йти до моєї мами. Бо там у мами будинок був більш міцний. Якщо були "Гради", то будинок мав нас захистити (приватний сектор біля 21-ї школи).
Ми зібрали найнеобхідніші речі і пішли до мами. В маминому подвір'ї є погріб. То спочатку, як була тривога абощо, ми одразу туди спускалися. А в мене син був алергіком (астматиком). В нього у погребі почалися напади астми. То ми вилазили з погрібу, робили в домі інгаляції. Напади посилювались, ніяк не могли їх зняти, то робили інгаляції вже 4 рази на добу.
Потім в інтернеті прочитали повідомлення, що можна ховатися в будинку, але щоби були міцні несучі стіни, щоби не було в кімнаті вікон – тоді будинок захистить. У мами така кімната була. Ми там розмістилися всі на підлозі. Там і ночували. Але у сина таки астма алергічна, і на підлозі, де низько, там більше пилу і він також задихався. В той день він пішов до залу і сів на диван. Була сирена, але не було чутно щоб стріляли. І це був перший літак, але ми його не чули. Ніхто його не чув. Я пізніше спілкувалась із ще однією дівчиною з нашої вулиці, вони вижили, то теж казали, що літака не було чути. Їхній тато стояв на вулиці, він не чув також. Він тільки побачив, що літак скинув бомби на школу, і потім одразу скинув іще декілька бомб на наш провулок. Вулиці немає, там всі будинки зруйновані. Цього чоловіка відкинуло на декілька метрів: була у нього контузія і щось з рукою дуже серйозне, зараз вже його виписали з лікарні. То він і розказав, що хтозна, що то був за літак, але його не було чути.
Я тільки почула легкий бум, і різко весь будинок завалився. Завалило нас дуже сильно. Чоловік був біля мене, буквально за метр. Донька і зять мій лежали на підлозі навпроти мене. Коли нас завалило, я могла дотягнутися лише до їхніх ніг. Торкалася їхніх ніг та просила, щоби вони трималися, бо це було дуже страшно. Я почула, як моя донька сильно заплакала, навзрид, її наречений був вже мертвий. Бо я чіпала його за ногу, відчувала, як вона здригається і я зрозуміла, що він вже вмирає. Я дуже просила доньку, щоби вона не плакала, зараз нас відкопають, бо вже чула людей, які нас почали розкопувати. Я дуже кричала. Телефон був біля мене, я його намацала і почала телефонувати кому могла, щоби сказати, що нас завалило. Щоби швидше зреагували, щоби знали, в якому будинку. Наш друг знав, у якому будинку ми знаходимось. Він одразу зреагував і дуже швидко почалися розкопки. Але не витримала також дочка. Вона так плакала, я думала, що їй боляче, бо дуже сильно завалило, не знаю. Можливо, не витримало серце, бо вона так сильно кохала свого хлопця. Чоловік мій також поруч був, також могла теж тільки доторкатися до його ноги і просити, щоби він тримався, бо його сильно привалило. Дуже. Тільки чула, що він задихався. А сина дуже сильно по голові вдарило. Його дістали, почали відкачувати, але серце не витримало, він помер також. Мене до них не пустили одразу. Вони досі ще в морзі.
Я не знаю, як так сталося, що у мене тільки синці були на руках. Що я була ніби в коконі якомусь, не знаю. Чому? Мій чоловік і дочка – вони ж були поруч, в метрі від мене!
Там ще бабуся була у нас, мама в той момент робила їй перев'язку на нозі. Бабуся померла, а маму також витягли. І ще був цуцик, я його купила сину своєму. У нього був день народження, і в мене – то я нам на двох купила цуцика в подарунок, бо ми дуже хотіли. Мій чоловік ще казав: "це мама собі ще одного синочка купила". З дітьми так жартував. І цуцик залишився, зараз зі мною. Я виїхала. Бо почалися такі бомбардування, ми чули. Я потім у свекрухи сиділа в погребі, такі важкі літаки літали над нами. Ми чули, як вони скидали свої бомби. То я знайшла людей, які змогли нас з мамою вивезти. Свекруха моя залишилася там, сказала, що не поїде.
Ми виїхали, я тепер дуже чекаю, щоби воно там закінчилося, бо мені треба поховати моїх рідненьких. Хоча би обійняти. Бо я так не хочу, щоби їх без мене поховали. Тому що мене навіть не підпустили у той момент, коли їх витягнули.
Я чекаю і молюся щоби це страхіття вже закінчилось, бо стільки людей, стільки горя читаю в інтернеті. І серце просто крається від того. Того, що я пережила: відчуваєш, як помирає твоя дитина – це я нікому не побажаю. Бо я тільки могла дотягнутися рукою і благати, щоб вона трималася.
Вулиця, що перетворилася в руїни
Там було чи 5 чи 4 бомби, їх кинули на провулок. Провулок там 20 чи 21 будинок. Всі будинки понівечені.
Де близько впала бомба, там всі будинки зруйновані.
Так вийшло, що бомба впала на подвір'я нашого будинку.
Поруч біля спальної кімнати. І частина сусіднього будинку також була зруйнована, там чоловіка також вбило. А його жінка в іншій половині будинку була – вона залишилась живою.
Там, де моя подруга, де батько її відлетів, коли перед ним впала бомба, то там маленькі діти були в сім'ї. Вони врятувались тільки тим, що їм просто пощастило, бо вони знаходились у кімнаті, віддаленій від місця, де впала бомба. І та кімната залишилася відносно цілою: стіни залишилися та стеля, а вікна і двері повилітали. То Бог тих дітей урятував, моїх чомусь ні.
Покійна донька вказала на шлях до безпеки
Зараз я у безпечному місці. Тут є сирени, але люди до цього ставляться спокійно. Я кажу, що так не можна, бо якщо то літак - нічого не встигнеш зробити.
Вірю і молюся за наших бійців, за всіх наших людей. Бо це такий жах, я не хочу, щоб діти бачили це, щоб вони боялися. У мене дуже багато знайомих з дітьми, і як діти бояться, жахаються, як вони плачуть, не можуть спати, прокидаються, кричать – це все дуже страшно. То я вірю в перемогу. Я молюся кожен день, я прошу своїх рідних, які загинули, щоб вони допомагали. Я вірю, що вони поруч, що вони допомагають. Вірю в це.
Моя дочка мені наснилася, коли я хотіла виїхати. Я запитала, чи можна мені виїхати, чи залишатися. Вона мені показала дорогу світлу. Наснилася вночі, показала рукою, що треба їхати. То я й поїхала тоді.
Молитви про допомогу Чернігову і щоби всі українці були живі
В Чернігові – там таке пекло. Там просто жах. Я молюся, щоби допомога була нашим хлопцям, які там зараз воюють. Мій друг там, однокласник наш, також воює. Прислав мені відео свого песика, бо я його дуже люблю, вівчарку. І трішки себе зняв, то я побачила, який він дуже стомлений, мішки під очима. Я з ним розмовляла, то голос вже дуже стомлений. Так хочеться, щоб їм була якась підтримка і допомога.
Від людей, з якими я не знайома особисто, такої підтримки я навіть не очікувала. Я дуже вдячна цим людям. Для мене це було дуже важливо. Писали мені такі слова… Воно то серце крається, але я зрозуміла, що у нас такі люди, що я їх дуже люблю. Буває, дивишся, якісь злі бувають. А зараз такого немає – всі рідні. Всі. Я за цей час, з 3 березня, не побачила людини, яка б не була не рідною. Ми зараз всі одна сім'я. І зараз молюся за кожну сім'ю, кожну людину, щоб всі залишались живі.
Будинки будинками – це можна відбудувати. Дуже шкода, коли руйнуються, бо людям ніде буде жити, але ж відбудувати можна. Щоб вони всі були живі зараз – цього бажаю всім-всім нашим українцям.
Читайте також:
Монологи блокадного Чернігова. Андрій Плоский під обстрілами і вибухами гасить пожежі та рятує людей