"Ветеран — це людина, з якою 95% обійшлися несправедливо", — каже Андрій Лагутін, багаторазовий фіналіст та призер чемпіонатів Європи й світу з підводного плавання і підводного полювання, режисер фільмів. До 2014 року він мав тісні спортивні зв'язки із Кримом, мав друзів в Росії, утім це різко обірвалось. За словами Андрія, виступаючи на змаганнях, коли грав гімн України, для нього це ніколи не було пустим звуком — він відчував, що захищає країну на спортивній арені.
Після 2014 року Андрій був розвідником, снайпером ЗСУ, отримав звання народного героя України. Чоловік хотів би продовжувати службу і зараз, втім звільнений зі служби за віком.
У Андрія є підстави говорити про несправедливість. За багато років на війні він отримав важке поранення, згодом — онкологію. Оскільки це не бойове поранення, виплати не передбачені.
Про несправедливе ставлення до ветеранів каже багато військових, причини різні, але основні — це ставлення інституцій, зокрема під час проходження Медико-соціальної експертної комісія (МСЕК), Військово-лікарської комісії (ВЛК). А також ставлення суспільства.
"Це видно, по-перше, з погляду. Видно, коли те ж саме УБД показуєш водію на цей безкоштовний проїзд, так деякі думають, але це кошт нашого здоров’я, деяких хлопців і життя за це УБД. І дивишся, а в них в очах... вони хочуть задать тобі питання: чого ж я плачу 15 гривень, а він не платить", — каже Олександр Ковальчук, ветеран, а нині — вихователь у дитячому садочку.
Тема безкоштовного проїзду за посвідченням учасника бойових дій ніби лакмусовий папірець. Держава передбачила таку опцію, втім рішення приймає водій. Ветеран із Вінниці Ярослав Ткач часто платить за себе в маршрутках, каже — не хоче вступати у взаємодію з водіями. У трамваї ж все простіше: там нікому нічого казати не треба, тож людський фактор не працює.
Ярослав вважає, що проблема у ставленні суспільства до ветеранів ширша: "Наше суспільство дуже сильно страждає від того, що ми не поважаємо одне одного. І це видно у всіх сферах нашого життя. На дорозі, в магазинах, в соціальних закладах якихось, в школах. Це дуже сильно видно".
"Я дуже сильно сподіваюся, ну все-таки ця війна навчить нас поважати одне одного, незалежно від того, чи я ветеран, чи я цивільний. Наша незрілість, як мені видається, вона саме в тому і проявляється, що у нас забагато образ одне до одного, забагато вимог одне до одного і дуже мало відповідальності одне перед одним. І дуже замало поваги".
Проєкт Суспільного «Nostos. Повернення героїв»
Поваги до ветеранів треба вчити змалечку, вважає директорка дитсадочку і громадська діячка Ксенія Лавріна. Вона ініціювала в себе програму і працевлаштувала ветеран Олександра Ковальчука у свій садок. На її думку, ця робота виявилась терапевтичною для Олександра.
Ветеранка Алла Сенченко долучилась до війська до повномасштабного вторгнення. Для неї це був особистий вибір: втративши новонародженого сина в молодому віці, вона вирішила стати на захист батьківщини так, як "син захищав би мене". Алла вдруге отримує досвід повернення до цивільного життя. Зараз жінка навчається на психолога, бо відчуває, що краще розуміє проблеми військових і зможе допомогти.
"Коли ти вертаєшся з війська додому… Ви відірвані від суспільства, і ви навіть себе почуваєтесь неадаптованими до суспільства...Ти в цивільному житті дійсно, як, знаєте, "голий" ходиш по вулиці. І ти себе так некомфортно почуваєш, бо в людей інші цінності, вони по-іншому дбають, вони не розуміють тебе", — каже Алла.
Особливо складно може бути людям, які окрім досвіду війни також отримали досвід перебування в полоні, що часто означає, що вони піддавались тортурам. День обміну стає найкращим днем, але після нього — тривала адаптація, лікування, робота з психологами.
"Тоді, коли ми вже були на пункті обміну, в автобус зайшов наш представник ГУРу і сказав:"Хлопці, вітаємо вас вдома", це були неймовірні емоції, наче ти заново народився, що ти знову можеш ходити по своїй Богом даній землі. Я кожен раз згадую і кожен раз такі класні емоції. Хтось почав землю цілувати, хтось там обіймати всіх поспіль, тому що... І просто почути рідну українську мову від людей, які не перебували з тобою в полоні, а ось зовні, от поза тих бульбашок, де ми знаходились майже два роки, це безцінно", — згадує Олександр Деменко, оборонець Азовсталі, який вийшов в полон у травні 2022 року після оборони Маріуполя.
Водночас ветеранка Алла Сенченко розповідає, що для неї сам обмін був досить важким і травматичним: "Коли ми приїхали, виходячи з автобуса, у мене все одно, коли зустрічають журналісти, все одно асоціація одна й та ж сама — це як етап. Внутрішня реакція організму така. Мені не по собі було, я сховалась за автобус, я розпрямила руки і просто переконувалась, що ось, ця очікувана мить тої свободи, свободи і ти вже дома! Тобі страшно, ти не знаєш, що з тобою буде далі, ти не знаєш. Але ти вже дома".
Багато ветеранів були звільнені зі служби або переведені в тил через важкі поранення. Це життя дуже відрізняється від того, до чого звикають військові під час служби. Олександр Ковальчук розповідає, що багато його знайомих зловживають алкоголем і знаходяться в цьому стані іноді місцями, дехто "деградує". На цьому етапі, на його думку, допомагає наявність ветеранських організацій, які можуть стати колом підтримки.
Про важливість комʼюніті та спілкування говорить Арсен Рябошапко з Одеси. Він отримав важке поранення і проходив довгу реабілітацію, заново вчився ходити. Його головною підтримкою в цей момент стали спортивні клуби і заняття спортом: "Насправді, можливостей допомогти вийти ветерану з цієї бульбашки, в яку заходить за певних обставин ветеран, дуже багато. Організацій, які хочуть допомогти, роблять певні ініциативи. От ми теж зробили ГО, в яку заохочуємо приходити ветеранів займатися спортом".
"Ніхто не знає напевне, чи є в нас якесь життя після смерті. Але життя тут точно є, і війна навчила мене тому, що життя починається кожен день, кожен ранок", — додає Арсен.
Багато героїв проєкту відмічають, що після повернення для них великою підтримкою стає сім'я. Ярослав Ткач — багатодітний батько, він розповідає, що що бойовий досвід допоміг йому переосмислити свій шлюб і стосунки з дружиною. Після повернення він часто відчував агресію і роздратованість, сварився з дружиною і зрештою звернувся до психолога в надії, що той підтримає його. Але спеціаліст сказав: "Друже, борися з собою". Це стало відправною точкою, яка скріпила їхній шлюб ще більше.
Ветеранка Юлія Римаренко розповідає, що підтримка партнера, який зараз у війську, дала їй можливість присвятити час своїй реабілітації. Батьки ж стали "власним тилом", допомагаючи доглядати доньку.
Іван Сорока познайомився зі своєю майбутньою дружиною через інтернет, у них стрімко розвивались стосунки, але невдовзі Іван отримав важке поранення внаслідок чого втратив зір. Він важко переживав це і запропонував дівчині розійтися, але Владислава не погодилась. З того моменту минуло три роки і тепер пара не тільки одружена, але й виховує разом сина.
Владислава ніколи не жаліє свого чоловіка, навпаки захоплюється ним і щиро вважає, що "він може все".
Ярослав Козачук доєднався до війська добровольцем після подій Майдану, згодом звільнився і після повномасштабного вторгнення знову став на захист України. Ярослав звільнився, коли на війні безвісти зник його молодший брат.
Зараз чоловік намагається будувати своє сімейне життя, реабілітується після акубаротравми, через яку погіршилась пам’ять, пише вірші.
"Я не можу сказати, що я вже там повернувся і все в мене там класно. Бо тому що я, напевно, ще не повернувся. Колись я написав і так я це відчуваю, що не живу після війни, бо війна живе в мені. Я мав різні поранення, але такого болю, як цей, я не відчував. І бажаю, щоб ніхто не відчув такого болю..."
Авторка матеріалу: Анна Сухецька
