Книга відомого американського історика і дослідника Східної Європи Тімоті Снайдера, професора Єльського університету "Шлях до несвободи. Росія, Європа, Америка" вийшла в українському перекладі у розпал американських виборів. Автор аналізує драматичні зміни й трансформації в Росії, Україні, Європі та США від 2011-го до 2016 року включно з війною Кремля проти України і обранням Дональда Трампа 45-им президентом США.
Суспільне Культура з дозволу видавництва публікує уривок з книги, а також рецензію Наталі Гуменюк – української журналістки, яка висвітлювала вибори у США, і зокрема 2016-го під час подій, описаних в книзі, на запрошення Тімоті Снайдера читала лекцію в Єльському університеті про подібність політичних процесів України і США.
Від початку Революції Гідності й російсько-української війни американський історик Тімоті Снайдер, автор книжок про Східну Європу, зокрема бестселлера “Криваві землі” про Голокост, став чи не головним тлумачем подій в Україні для читачів на Заході – чи це пояснення мотивів демонстрантів на Майдані, чи того, як працює механізм сучасної російської пропаганди і фабрики фейкових новин.
Впродовж останніх 4 років президентства Дональда Трампа у США професор Єльського університету – ключовий коментатор центральних американських телеканалів – MSNBC, CNN. В ефірах він пояснює, як саме американське суспільство “докотилося” до обрання у 2016-му році президентом людини з авторитарними нахилами й системою цінностей типового пострадянського політика-олігарха.
Видана у США у 2018-му книга "Шлях до несвободи. Росія, Європа, США" в чомусь могла сприйматися як підсумок останнього десятиліття, що завершується тим, як президентське крісло у Вашингтоні обіймає людина, проти якої велося розслідування ФБР щодо зв’язку з російською розвідкою. Снайдер сплітає ланцюжок нібито не пов'язаних між собою подій і речей – конспірологічне мислення верхівки польського політикуму, яке унормувалося після трагедії під Смоленськом, в якій загинули очільники республіки; збиття Росією Boeing МН17 і вбивство цивільних пасажирів над небом Донеччини влітку 2014-го; Брекзит, які насправді і виявляються кроками на шляху до несвободи.
Вже після президентських виборів у США 2020-го, в яких Дональд Трамп програє, колишній посол США в Україні, який став знаменитим під час слухань справі імпічменту президента США, Білл Тейлор наприкінці інтерв’ю Суспільному додав: “Насправді, якщо хочете глибше зрозуміти, що відбувається, все є у цій книзі цього східноєвропейського історика”. Американський дипломат мав на увазі не лише те, що сталося, завершилося, тобто президентство Трампа, а про пострампівську реальність, розхитаність Європи, путінську Росію, яка нікуди не поділася.
На перший погляд “Шлях до несвободи” – твір, геть нетиповий для історика. Хоча книжка про Росію, Європу і США починаєтся з подій початку XX-го століття і розповідає про забутого багатьома російського філософа Івана Ільїна, котрий після Більшовицької революції 1917 року став контрреволюціонером і перетворився “на автора християнського фашизму, який мав би перемогти більшовизм”, той згадується у контексті реінкарнації його праць Володимиром Путіним.
Снайдер пояснює, як кремлівський ляльковод Владислав Сурков майже століття адаптував ідеї Ільїна – як-от про російську націю, “яку закликають до постійної війни проти духовних загроз”, і “яка стає божественною істотою, підкоряючись свавільному лідерові”, щоб виправдовувати ними конфронтацію Росії з НАТО та військові дій проти України.
Автор жонглює часами: у “російській” (але краще сказати східноєвропейській частині, бо чимала частина тексту присвячена Україні, тож здається, що слово “Росія” було обране для назви, щоб привабити американського читача) є місце і репресіям Сталіна, і боротьбі Брежнєва з “занепалим Заходом”, і розстрілу московського Білого Дому у 1993-му за рішенням Бориса Єльцина, і протестам на Болотній площі, і зазіханням Володимира Путіна на правонаступництво Росією Київської Руси аж до анексії українського Криму російськими військовими.
Хист Снайдера в тому, щоб надзвичайно нюансований масив знань (часом, здається, що немає важливого аспекту сучасної історії Східної Європи історії останніх століть, який би історик обійшов) вплести в логічну розповідь-аргументацію, яка підводить до максимально простих гуманістичних аксіом: індивідуалізм кращий за тоталітаризм, інтеграція ліпша за імперію, правда має перемогти брехню, тоді як олігархії протиставляється рівність. Це, власне, і є назви розділів книги.
Одна з наскрізних ідей, яка читається в різних текстах Снайдера упродовж останніх років, полягає в тому, що завдання людства (читай суспільства) – не дозволити знецінити базові права і свободи, які є вінцем сучасної цивілізації. Завдяки природній скромності Снайдера, котрий виховувався у родині квакерів, непопулярні в сучасному світі чорно-білі тези американського історика про добро і зло звучать не як моралізаторство, а швидше як заклик зберігати гідність і порядність, сповідувати не моральну вищість, а закони моралі.
Попри масив фактів (блискучий український переклад нараховує 300 сторінок без приміток), де знайшлося місце згадкам про Маркса й Ґеґеля, про Барака Обаму й лідерів Ку-Клукс-Клану, про Стрєлкова-Гіркіна та Віталія Кличка, пруського генерала Клаузевіца й пропагандиста Дмитра Кісельова, книга таки читається просто. Принаймні для тих, хто має базову зацікавленість у політичних перипетіях сучасності. Недарма у німецькомовному вкрай академічному світі книжки Снайдера називають “Гаррі Поттером” від історії через легкість стилю письма автора.
За останніх 4 роки Тімоті Снайдер таки став зіркою новинного американського телебачення, але не як історик, а швидше як політичний коментатор, котрий пояснював жителям американської глибинки все, що стосується зв’язків Дональда Трампа з Росією. Це, щоправда, викликало певну критику в академічних колах істориків, які займаються Східною Європою і ніколи не відчували й дещиці такої медійної уваги. Утім, цей скепсис є звичним щодо багатьох науковців, які не сходять з телеекранів. Ще одна причина претензій до Снайдера – чому історик, по-перше, займає політичну позицію (спершу категорично засуджує Володимира Путіна, а згодом жорстко критикує власного президента), а, по-друге, чи його це справа аналізувати сучасність.
В інтерв’ю автора після українського перекладу попередньої книги “Про тиранію: двадцять уроків для двадцятого століття”, де давалися поради про те, як протистояти авторитаризму, Снайдер відповідав, чому вирішив написати про сучасність і чому відверто висловлює власні переконання. Він згадав, що такою була роль його викладачів зі Східної Європи. “Там історикам в час кризи часто доводилося займатися активізмом”.
У “Шляхах до несвободи” Снайдер таки діє на випередження і у передмові пояснює, “чи може історія бути сучасною?” Зокрема пише: “Ми думаємо про Пелопонеські війни як про стародавню історію, оскільки афіняни билися зі спартанцями понад дві тисячі років тому. Однак їхній історик — Фукідід — описував події, які сам переживав. Він використовував і обговорення минулого: коли це було необхідно, щоб пояснити, на що спирається сучасність. Ця книга скромно повторює такий підхід.”
З фінальної, переважно “американської” третини книги (регіональний поділ, відображений у заголовку, є плавним, адже доля Росії-Європи-США постійно переплітаються) іноземний читач, який не мав часу/змоги слідкувати за новинами, як це роблять журналісти чи експерти з міжнародних відносин, може дізнатися про стисло і водночас детально викладені найголовніші факти й фактори американської політики.
Це історія про те, як працює зброярське лоббі та президентські політтехнологи у США, про зв’язки Трампа та його оточення з пострадянською мафією, бізнес-оборудки зятя президента, а також те, як саме Кремль скористався алгоритмами Facebook, щоб впливати на вибори у США та сіяти розбрат в американському суспільстві, застосовуючи навички, випробувані під час російсько-української війни.
Анотація до українського видання описує цей твір як “одну із найважливіших для українського читача книг Тімоті Снайдера, бо вона про нас, про історію, свідками й учасниками якої ми є тут і тепер”.
Якщо одним реченням відповідати на питання, а навіщо українцями читати “Шляхи несвободи”, то звучатиме вона так: щоб зрозуміти, як саме американський історик за останні роки зумів, оповідаючи про події в Україні, допомогти своїм співгромадянам побачити в дзеркалі оповіді себе і осягнути те, як з їхніх рук почала вислизати демократія. (Із застереженням додам, що про Україну як країну і насамперед українське суспільство Снайдер пише з глибокою й відвертою симпатією, показуючи його як таке, що протистоїть диктатурі, намагається боротися з корупцією на противагу світовим тенденціям).
У розмові з одним з найвідоміших сучасних україно-американських істориків Сергієм Плохієм я запитувала, чому, на його думку, Україна має такий негативний імідж за кордоном, а російські фейки так легко сприймаються на віру навіть поважною аудиторією. Плохій пояснив це загалом поганим знанням про Україну. Вигадки й пропаганда найлегше заповнюють інформаційний вакуум. Інший швейцарсько-австрійський історик Андреас Капеллер – один з перших західних істориків, який почав окремо досліджувати Україну й акцентував увагу на багатоетнічності тодішнього СРСР і Росії, пояснив, що незнання стосується не лише України. Це спадок традиції, в якій історія малих країн, або ж країн, які були частиною імперії чи тривалий час не мали незалежності, опиняється у сліпій зоні.
Подолати це можна лише роками праці, великою кількістю творів, які розповідатимуть іноземній аудиторії про ці країни. Відколи Україна опинилася в центрів світових подій, той-таки Сергій Плохій видав англійською низку книг як про давню історію України, так і про події 20-го століття.
Водночас саме “Шлях до несвободи” Тімоті Снайдера – наразі найпопулярніша з англомовних книг, де детально описується сучасна і вже незалежна Україна. Снайдеру-тлумачу це вдалося завдяки тому, що, описуючи передвоєнний Донбас, який обрав Януковича, історик описує опіоїдну кризу в рідних для нього Аппалачах, “де виборець голосував проти своїх інтересів”. Тож американці, відомі своєю зосередженістю на собі, зрештою придбали й прочитали цю книгу таки “про себе”, а не далеку й екзотичну для них країну у східній Європі.
Оскільки Снайдер – майстер аналогій, у відзеркаленні України, проєктованому для західної аудиторії, українці можуть розгледіти ще один рівень віддзеркалення себе і помітити власні риси, які не помічали, зосередившись на внутрішньополітичних баталіях всередині країни, але очікуючи солідарності від решти світу.
Уривок з Прологу книги “Шляхи несвободи: Росія, Європа, Америка”
Те, що вже сталося у Росії, також може трапитись і в Америці, і в Європі: нормалізація грандіозних нерівностей, заміна політик пропагандою, зсув від політики неминучості до політики вічності. Російські лідери можуть запросити європейців та американців до вічності, бо Росія дісталася туди першою. Вони розуміли європейські й американські слабини, адже спершу побачили та використали такі самі слабини в себе вдома.
Для багатьох європейців та американців події 2010-х: піднесення антидемократичних сил, російський поворот проти Європи і вторгнення в Україну, референдум щодо Брекзиту, вибори Трампа стали несподіванкою. Американці реагують на несподіванки двояко: уявляючи собі, що несподівана подія насправді не відбувається, або запевняючи, що вона абсолютно нова й тому не піддається історичному розумінню. Або все якось буде добре, або все буде так погано, що нічого не можна зробити.
Перший спосіб реагувати на несподіванки — це захисний механізм у межах політики неминучості. Другий — це скрип, із яким розпадається неминучість, пропускаючи вічність. Політика неминучості розмиває громадянську відповідальність, а відтак, зіткнувшись із серйозними перепонами, провалюється у політику вічності. Саме так зреагували американці, коли кандидат, якого підтримувала Росія, став президентом США.
У 1990-х та 2000-х роках вплив поширювався із заходу на схід: із перенесенням економічних та політичних моделей, поширенням англійської мови, розширенням Європейського Союзу і Організації Північноатлантичного договору (НАТО). Тим часом нерегульовані простори американського та європейського капіталізму притягнули заможних росіян до королівства, де географічний поділ на схід і захід відсутній. Це королівство офшорних банківських рахунків, підставних компаній і анонімних угод, у яких відмивали багатство, викрадене в росіян.
Частково з цієї причини у 2010-х роках вплив поширився зі сходу на захід, офшорні винятки стали правилом, а російські політичні вигадки проникли за межі Росії. В "Історії Пелопоннеських війн" Фукідід означив "олігархію" як "правління небагатьох", на відміну від "демократії". Для Арістотеля "олігархія" означала "правління небагатьох багатих"; це значення слова воскресили в Росії 1990-х, а відтак, цілком резонно, у 2010-х роках і в англійській мові.
Концепти та практики вирушили зі сходу на захід. Прикладом є слово "фейк", як, скажімо, у словосполученні "фейкові новини". Звучить чистісінько ніби американський винахід, а Дональд Трамп навіть стверджував, що це він його придумав. Але цей термін широко вживали в Росії та Україні задовго до того, як розпочалася його кар’єра у США. Фейк означав створення фіктивного тексту, який би вдавав журналістську історію, аби напустити ту ману щодо якоїсь події та дискредитувати журналістику.
Спершу політики вічності самі поширювали фейкові новини, відтак запевняли, що всі новини — фейкові, і, зрештою, що тільки їхні карнавали правдиві. Російська кампанія, спрямована на наповнення міжнародного публічного простору вигадками, розпочалася в Україні 2014-го, відтак 2015-го поширилася на Сполучені Штати, де 2016-го допомогла обрати президента. Хоча техніки з часом і стали вишуканішими, посутньо вони не змінилися.
У 2010-х роках Росія була клептократичним режимом у пошуку способів експортувати політику вічності: щоб стерти на порох факти, зберегти нерівності й підсилити такі самі тенденції у Європі та Сполучених Штатах. Це добре видно в Україні, де, посилюючи свої кампанії, щоб роззброїти Європейський Союз і Сполучені Штати, Росія веде війну. Радник першого проросійського кандидата у президенти Сполучених Штатів був радником останнього проросійського українського президента. Російські тактики, які провалилися в Україні, у США досягли успіху. Російські та українські олігархи ховали свої гроші так, щоб мати змогу підтримати кар’єру цього кандидата. Це все одна історія, історія нашого моменту й наших виборів.
"Шлях до несвободи" заглиблюється в російську, українську, європейську та американську історії, наскільки це необхідно, щоб окреслити політичні проблеми теперішнього й розвіяти деякі міфи, які їх оповивають.
Читайте також
Фукуяма, Снайдер, Епплбаум. Як пояснюють протести в США найвідоміші американські історики й філософи
"Ми виправляємо помилки, це і є демократія". Вільям Тейлор — про корупцію і наслідки виборів у США
Міфологема Донбасу. Рецензія на книгу Олександра Михеда "Я змішаю твою кров із вугіллям"