Майже 2 місяці тому Азербайджан та Вірменія розгорнули активні бойові дії на території Нагірного Карабаху. За 45 днів війна забрала життя тисяч цивільних та військових, сотні жителів невизнаної республіки стали біженцями. 10 листопада, за участі Росії, Азербайджан та Вірменія підписали договір про припинення вогню. До Азербайджану, згідно з документом, відійшло кілька районів Нагірного Карабаху, окрім того, на землях Карабаху офіційно будуть присутні російські "миротворці". Прем’єр Вірменії Нікола Пашинян пояснив, що погодився на такі умови, бо не мав вибору. А Президент Азербайджану Ільхам Алієв сказав, що держава, як обіцяла “повернула свої території”.
Зараз обидві країни оговтуються від кровопролитних боїв. Азербайджан і досі не назвав дані, щодо загиблих військових. Мешканці намагаються відновити зруйновані міста і села, а Євросоюз закликає розслідувати воєнні злочини, що трапилися під час бойових дій.
Під час найгарячіших подій, ще до підписання перемир'я, кореспонденти Суспільного побували на лінії фронту з боку Азербайджану та відвідали декілька місць, в яких живуть переселенці із Нагірного Карабаху. Подробиці – у репортажі Нікіти Галки.
Репортаж Суспільного про вірменський погляд на події навколо Нагірного Карабаху читайте тут.
Одним із перших міст, де побувала наша знімальна група в Азербайджані стала Барда (260 км від Баку). Невеличке місто славиться своїми древніми мечетями, у найкращі часи тут мешкало близько 40 тисяч людей. В мирний час мешканці Барди переважно працювали на бавовноочисному заводі, у місті також працював завод залізобетонних виробів і швейна фабрика.
Барда розташована на Карабахській рівнині за 60 кілометрів від прифронтової зони. Місто обстріляли 28 жовтня.
За даними військової прокуратури Азербайджану на Барду впали 4 ракети системи "Смерч". Три потрапили в житлові райони, одна в лікарню. Тоді загинула 21 особа, зазнали поранень 72 людини.
На в'їзді у місто ми побачили, що пошкоджено щонайменше 20 яток та з десяток будівель. Стіни всіяні дірами від уламків, всередині кіосків розкидані овочі та фрукти, на асфальті місцями — плями крові.
"Ніби атомна бомба впала. Один з уламків за метр від мене пролетів. Я вийшов і побачив як 2 машини загорілися. Це ракети кидали. Ось уламок, а це кришка. Куди ти від нього втечеш?!" — так про обстріл розповідає місцевий мешканець Ісмаїл Ісмаїлов.
Він продає корм для тварин та овочі на ринку. Коли стався обстріл, чоловік був у кіоску, один з уламків пролетів за метр від нього.
В обідній час, на вулицях людно, не стихають звуки машин. Місцеві несуть квіти, прибирають уламки та ремонтують кіоски. Дехто із перехожих зупинявся навпроти розбитих кіосків, а потім крокував далі. У повітрі — запах гару.
Чи не найбільше квітів лежало біля будинку, паркан якого був пробитий уламками в 3 місцях. Тут загинула 48-річна Ліла Мустафаєва. Під час обстрілу вона рятувала людей.
"Мама вибігла допомагати пораненим. На вулиці вже лежали люди. Потім впала ще ракета і уламок потрапив їй у серце. Вона померла тут, біля воріт", — каже її донька Мустафа Севніндж, протираючи заплакані очі.
Спеціальна державна комісія оцінила збитки від обстрілу та пообіцяла повністю їх відшкодувати. Барда — транзитне місто по дорозі на фронт. Через неї на передову їздили автомобілі військових, джипи "Червоного Хреста" та волонтери.
Волонтери возять їжу
Поки розмовляли із місцевими, двоє азербайджанців зупинили біля нас своє авто. Одяг — заплямований, з машини — запах свіжого м’яса. Чоловіки займаються волонтерством: возять на фронт переважно одяг та їжу.
"Годину тому ми відвезли білизну на фронт. Просто з хлопцями збираємося, чим зможемо — тим допоможемо. В нас держава все забезпечує, але ми від себе просто, добровільно. Підтримуємо наших солдатів", - каже один з волонтерів.
Це можна порівнювати з Хіросімою та Нагасакі
Далі ми вирушили до Ґянджі. Це друге за величною місто країни, від фронту за 150 кілометрів, але насправді війна тут відчувається ближче. 11-го та 17-го жовтня вночі на житлові квартали Ґянджі упали балістичні ракети. З землею зрівняло понад 15 будинків, пошкодило більш як сотню. За даними військової прокуратури внаслідок попадання балістичних ракет загинули 25 людей, постраждало понад 100. В цих обстрілах Азербайджан звинувачував Вірменію. Усі звинувачення вірменська сторона — відкидає.
У центрі, де ми зробили першу зупинку, поряд із будинком офіцерів, діти та дорослі просто неба писали листи солдатам, щодня — майже 200 листів.
Кожний день війни за невеличкий стіл сідав і Каміль Гурбанов.
"Як почали вірмени нападати на Карабах — я на наступний день пішов до військкомату і сказав що хочу воювати. Пишу солдатам: ви воюєте за справедливість, за нашу рідну землю воюєте!" — за місяць, каже Гурбанов, написав на фронт понад 100 листів.
Центр Ґянджі нагадує великий український райцентр: на вулицях багато стареньких “Жигулів”, місцеві поспішають у справах, вулиці патрулює поліція. Про обстріл міста в центрі не нагадує нічого.
Тільки те, що на іншому кінці міста жителі зібралися на поминальний обід. Біля одного з місць, де 11 жовтня загинули 10 людей, накрили з десяток столів просто неба. У дворі — сусіди загиблих, військові. На столах — солодощі, чай та спеціальна поминальна страва — "халва". За 100 метрів — вирвані з коріннями дерева та залишки багатоповерхівок.
"Це сталося о 2 годині ночі. Я чув гул і потім хлопок, у той момент я перебував за міцною стіною. Одразу на мене обвалилось все. Минув час поки я зміг вибратися з-під завалів", — розповідає лікар Шахетдін Гасимов.
Він був одним з тих, хто вцілів після обстрілу. Ракета впала за 20 метрів від його будинку. Дім та авто майже знищило. Коли Шахетдін прокинувся, каже, почув крики та стогін.
"Це можна порівнювати з Хіросімою й Нагасакі, наче впала атомна бомба", — говорить він.
Тертер як Сталінград
Після Ґянджі, 6-го листопада, ми вирушили в бік фронту. Місто Тертер, що за 10 кілометрів від лінії розмежування з усіх боків оточене військовими блок-постами. Прифронтовий Тертер від початку бойових дій був обстріляний чи не найбільше. Їдучи по ньому постійно чуємо вибухи снарядів, один з них упав за 500 метрів від нас. Водій Емін пришвидшився: "Головне не зупинятися".
Першу зупинку ми зробили трохи далі від вибухів, водій зняв номери з авто. Побачивши нас з будинку вийшла жінка. Вона живе на вулиці, куди прилетів снаряд.
"Розбомбило все що є навкруги — магазини, кафе, будинки. Ось нічого не працює все закрито. Коли нас обстрілюють — діти переховуються у бомбосховищі. Зараз Тертер як Сталінград", — скаржиться мешканка Адила Вар’єва.
У Тертері відновили газо- та електропостачання та почали ремонтувати дороги. Жителям, у кого пошкоджене майно, обіцяли виплачувати компенсацію, розказав Суспільному мер міста Мустагін Мамедов. Сам він працює у підвалі. На стінах — карта міста та району. На столі кілька телефонів, а в телевізорі — новини з передової. Фіксувати розмову з ним на відео або фотографувати мера нам заборонили представники МЗС.
Поки ми ходили біля будинків за 50 метрів від нас почав бити азербайджанський "Град". Військові наказали їхати, щоб не прилетіло у відповідь. Наш водій повіз нас ще ближче до фронту.
Село Шихарх
У Шихарху снаряди падали частіше, фронт був за 2 кілометри. Сюди, у 2017-му переїхали переселенці з Нагірного Карабаху. В будинках розбиті вікна та стіни, у асфальті — діри від снарядів.
"З 5 ранку нас щодня починали обстрілювати. У мене вся квартира зруйнована там неможливо жити", — розповідає місцевий мешканець Айдин Шахведієв.
Після обстрілів чоловік із дітьми тепер живе у холодному підвалі. Електропостачання і водопостачання є, їжу щодня людям привозить державний комітет з питань переселенців. Жоден із тих, кого ми запитали тікати від війни не хотів. Єдине куди хотіли переїхати переселенці з Карабаху — у щойно звільнені села військовими Азербайджану.
Баку
До припинення бойових дій столиця країни жила з певними обмеженнями. Через карантин метро та міжміський транспорт не працювали, а через воєнний стан у місті ввели комендантську годину. Після 21:00 чи не на кожному кроці з‘являлися поліцейські кордони, патрульні оглядали машини та документи.
Після підписання мирного договору — вулиці міста заполонили бакинці. Вони танцювали з прапорами та співали пісні. Радіють звільненню міст в Карабаху і переселенці. Майже 30 років люди живуть в занедбаних гуртожитках та санаторіях, подекуди без вікон та вп’ятьох в одній кімнаті. За даними МЗС Азербайджану по всій країні близько мільйона переселенців із Карабаху.
"Наш народ вже 27 років чекає на повернення територій. Я думаю ще рік і ми повернемось додому", – розповіла переселенка Дільшат Махмедова і подарувала нам кілька банок з варенням.
У будівлі колишнього санаторію та прибудовах навколо проживають майже 600 переселенців. Кухонь в кімнатах у людей немає — готують на плитках в коридорі. Ванні кімнати та туалети спільні. Центрального водопостачання і опалення немає, його люди провели самі.
Вдень в цьому містечку переселенців майже самі пенсіонери. Молодь з’являється ближче до вечора, коли повертається з роботи. Діти переселенців весь день грають на вулиці. Грають прапорами Республіки Азербайджан.