"З їжі — крихти. Воду пили з озера, щоб не померти". Захисник "Азовсталі" Костянтин Бобрик розповів про російський полон

"З їжі — крихти. Воду пили з озера, щоб не померти". Захисник "Азовсталі" Костянтин Бобрик розповів про російський полон

До російсько-української війни Костянтин Бобрик жив у Луганську. У 2014 році чоловік із сім'єю переїхав до Маріуполя. До війська Костянтина не взяли, однак захищати країну пішли два його сини. Коли почалася повномасштабна війна, Костянтину Бобрику було 60 років. Чоловік ходив у військкомат, поки його не записали до 109 ТрО. З 25 лютого 2022 року чоловік боронив Маріуполь. Далі — численні поранення, лікування у госпіталі на "Азовсталі", вихід з території заводу 17 травня, російський полон.

У неволі Костянтин провів майже десять місяців та схуд на 40 кілограмів. Зараз він із сім'єю живе в Івано-Франківську, звикає до цивільного життя та бере участь в акціях на підтримку військовополонених.

Про ставлення до кумів у Луганську, яким "все одно, з ким жити", оборону Маріуполя, полон, життя в Івано-Франківську та свою боротьбу Костянтин розповів у інтерв'ю Суспільному.

Життя в Луганську

До 2014 року, доки ми не вийшли з Луганська, я понад 30 років працював на "Укрзалізниці" машиністом тепловоза. Була в мене велика родина — одна донька і троє синів. Коли росіяни-загарбники почали захоплювати наш Луганськ, у липні я відправив дружину з дітьми в Маріуполь, бо там мешкали наші родичі. Сам залишився працювати, бо ми ще вивозили в Україну вагони з вугіллям і "порожняк".

Після нападу Росії на Україну у 2014 році в Луганську погляди людей розділилися. Були такі, які підтримували це захоплення. Ми — ті, хто був за Україну, — доводили, розповідали, що це — неправильно. В Луганську залишилися наші куми, які кажуть, що їм все одно, з ким жити й від кого гроші отримувати. Ми вже не спілкуємося з багатьма людьми, з якими розмовляли до 2014 року. Образливо, що Україна вклала в них життя, а вони так вчинили з ненькою. На серці досі важко, що люди так роблять.

До грудня 2014 я працював, а коли прийшов додому, сусіди сказали: "До тебе приходили, тебе шукали". У Луганську я розповідав сусідам, що це — загарбники. І, напевно, на мене хтось доніс росіянам. Я найняв машину і поїхав до Маріуполя, до своєї родини.

"З їжі — крихти. Воду пили з озера, щоб не померти". Захисник "Азовсталі" Костянтин Бобрик розповів про російський полон
Костянтин Бобрик: "В Луганську залишилися куми, які кажуть, що їм все одно, з ким жити". Фото: Ілона Шевченко/Суспільне

"Маріуполь розцвів, як квітка"

У Маріуполі у 2015 році я пішов до військкомату, щоб вирушити на війну. Там сказали: "Ви — машиніст. Ідіть і працюйте за своєю спеціальністю. Державі потрібні ще робочі руки". На пенсію я вийшов у 2017 році.

Маріуполь — дуже гарне місто. Ми прожили там з 2014 до 2022 року. Більшість людей у місті були за Україну, бо бачили зміни. Маріуполь розцвів, як квітка. До 2014 року ми з родиною під час відпустки їздили з Луганська туди на море відпочивати на два тижні. Це було таке сірувате, робоче місто. З 2014 до 2022 року, коли у місто вкладали гроші й Маріуполь став як обласний центр, то він перетворився на красеня. Була чистота, новобудови. Місто було не те що сірим, а кольоровим.

У 2022 мені було 60 з половиною років, вже був пенсіонером. Говорив дружині: "Піду воювати, якщо буде повномасштабна війна". У нас в сім'ї вже не обговорювалося це питання. Стягувалися війська і ми знали. Один товариш зателефонував мені. Кажу: "Перший дзвінок — і я йду до військкомату". А він мені: "Та у тебе ще діти, онуки є. Почекай". Відповідаю: "А як чекати? Якщо не підеш ти воювати, то хто захищатиме дітей та онуків?"

"Батя, їдь додому"

24 лютого 2022 року дружина була на роботі, а я — вдома. Вона вранці зателефонувала: "Ти телевізор не вмикав?" Увімкнув телевізор, а там — повномасштабна війна. Дружина поїхала додому, бо їх розпустили. Я їй повідомив, що збираю рюкзак і йду до військкомату. Коли я йшов, то обійняв дружину і малечу. Жінка сказала: "Не дай Боже, ти не прийдеш додому". Ми посміялися і вона додала: "Я чекатиму тебе в Маріуполі". Питаю: "А раптом що, як ми будемо?" Дружина відповіла: "Якщо ми загубимо десь одне одного, то зустрінемося у файному місті Івано-Франківську".

Багато в Маріуполі було людей, які знали, що підуть на фронт. Коли я прийшов, стояли черги до військкомату. Спочатку мені казали: "Вам 60 з половиною років, ми вас не візьмемо". Як не візьмете? У мене два хлопці воюють. Старший син — з 2014, а середній — з 2020 року. У ТЦК мене спочатку відправили у прикордонний загін, там хлопці не взяли. Говорили: "Батя, їдь додому". Повернувся до військкомату, порозмовляв. Питають: "У ТрО підете?" Тоді й скерували мене у 109 окрему бригаду територіальної оборони.

З 25 лютого вже були нальоти, обстріли, і ми приїхали на "Азовсталь". Я був сержантом, командиром відділення у 109 бригаді. 28 лютого нас відрядили в "Азов" на допомогу. Тоді командири вже були з "азовців", а ми — стрільці. Я був і помічником гранатометника, і помічником кулеметника, і стрільцем. Словом, багато військових професій опанував за ці 86 днів, коли героїчно тримався Маріуполь.

Захисник Маріуполя Костянтин Бобрик
Костянтин Бобрик: "Багато військових професій опанував за ці 86 днів, коли героїчно тримався Маріуполь". Фото: Ілона Шевченко/Суспільне

Оборона Маріуполя

Ми воювали на лівому березі. Командири постійно говорили, що до нас йде поміч. Так воно й було. Допомога йшла, але її було мало. Бо на Маріуполь, мабуть, російських військ кинули в десятки разів більше, ніж Маріупольський гарнізон. Вже з другого тижня місто було в облозі. Ми зрозуміли, що треба воювати самим. Підмога йде до нас, але не доходить. Бойовий дух у хлопців був — сміялися, розповідали байки, анекдоти, ввечері збиралися гуртом попити каву. На серці було важко від того, що всі бійці — молоді. Здебільшого до 30 років. В "Азові" взагалі мало кому було й за 30 років — комусь 22, комусь 21, комусь 27. Важко, що такі хлопці й гинуть. Але ніхто не плакав, не нив. А особливо — "азовці". Їх навчили воювати.

Маріуполь був розбитий. Росіяни спалили все місто. Вони йшли на Маріуполь і думали, що їх там зустрічатимуть з квітами. Їм, напевно, сказали, що їх чекають, бо люди розмовляють російською і дивляться їхнє телебачення. Одного разу розвідники прийшли й кажуть: "Бачили, як росіяни унітази несуть і забирають". Слухали хлопці по радіостанції, що росіяни говорять: "А чому в них такі гарні дороги? У нас таких немає". Спочатку кричали: "Ми не воюємо з мирними жителями, ми воюємо з "Азовом". "Азов" їм був, як кістка в горлі. Вони все хороше хотіли знищити — всю Україну. Бачили, що ми спокійно живемо в достатку.

У місті було багато дітей. Заходиш у підвал — а там діточок так багато. Вони боялися. Ми знайдемо шоколадку, цукерку — дітям даємо. Вони нас обіймали, цілували та малювали голубів, прапори, патріотичні малюнки. Одна дівчинка десь шести-восьми років обійняла мене і каже: "Діду, мені страшно". У неї був брат 14-річний. Говорю їй: "Та ось братик у тебе такий сильний. Бачиш, він не плаче. Бери його за руку. Тримайтеся, тільки не загубіться. Будьте разом і тоді тобі не буде страшно. Він тебе захистить". Хлопець посміхається: "Так, діду, я її захищу".

У будинках жили старі люди. Ще на початку, коли ми готували собі їжу, то носили їм картоплю та суп. І вони також, коли перед під'їздами щось приготують, несуть нам пиріжки, налисники. Кожен дім в Маріуполі був фортецею і тому росіяни спалювали все. Вони не дивилися, чи є там цивільні люди, чи їх немає. Обстрілювали мінами, танками руйнували. Якщо їм здавалося, що там є військовий, то вони підпалювали цей будинок, щоб він дотла вигорів. Коли місто почали розбивати, багато маріупольців переходили на бік росіян, щоб уберегти дітей. Забагато туди йшло людей.

Захисник "Азовсталі" Костянтин Бобрик
Фото: Ілона Шевченко/Суспільне

"Лікарі були від Бога на "Азовсталі"

З 28 лютого по 12 квітня я воював під командуванням "Азову" на передовій. Перше кульове поранення отримав наприкінці березня — снайпер стріляв у мого командира. Не влучив. Тоді "підловив" мене і в ногу вистрілив. Поранення неважке, то я одразу пішов на бойову з командиром.

12 квітня теж переходив з бойової на бойову. Вранці був обстріл. Спочатку піхота пішла — відбили. Потім БТР приїхав, почав підпалювати будинок. То мені хлопці розповідали, бо я не пам'ятаю. Під'їхав танк — вистрілив і мене закопало. Десь шість годин я був без свідомості. Хлопці мене відкопали зі словами: "Якби ти не застогнав, ми б тебе не знайшли". У мене і ребра були поламані, і уламкове в руку та голову, і коліна переламані — важкі поранення. Санінструктор на бойовій обробив рани, а потім мене перевезли в госпіталь на "Азовсталь".

Небезпечно, обстріли були й все місто — в руїнах. Доставляли обов'язково вночі, бо вдень неможливо вивезти поранених — працювали снайпери, піхота, мінометний обстріл, ракети літали постійно. Евакуатори — героїчні хлопці були, подяка їм велика. На "Азовсталі" я отримав першу медичну допомогу. На той час уже мало було їжі та медикаментів. Лікарі були від Бога на "Азовсталі". Вони без ліків витягували таких важких хлопців, що могли й померти.

На "Азовсталі" було кілька госпіталів. Я потрапив у центральний. На той момент там лежали десь 350 важкопоранених. Хлопці з легкими пораненнями залишалися на бойовій. 28 квітня був перший найсильніший приліт — росіяни розбомбили хірургічне відділення, столову, центральний вхід. Після цього там були руїни, їжі та ліків не вистачало. Знеболювальних не було і лікарі навіть оперували хлопців наживо.

На бойову я вже не ходив, зброю не давали. "Азовсталь" була в облозі. Хлопці боронили підступи до заводу, були у круговій обороні. Це — важко, тому що обстріли були щодня і щоночі. Переважно працювала авіація і з кораблів били. Хто був у строю, казали: "Так просто не здамося. Якщо братимуть у полон, битимемося до кінця". Настрій був бойовим. Усі знали, що хлопці, які йдуть на позиції, не пустять росіян на "Азовсталь".

Ні зв'язку, ні інтернету не було. Ми не знали, де наші рідні — живі вони чи ні. У нас було радіо, і ми трохи слухали новини про те, що весь світ уже говорить про "Азовсталь". Ми з хлопцями казали, що нас уже тут поховають, бо обстріли були. Вже і ночами постійно бомбардували — ворог скидав тонни бомб, які вибухали. То був жах.

Командир довів нам наказ верховного головнокомандувача, що ми маємо припинити опір, бо життя для українців — це головне. Сказали, що виходимо. Така доля. Нам повідомили, що ми будемо в полоні десь три-чотири місяці. 17 травня нам зачитали, хто з першої групи йде, і вивели. Коли ми підходили до росіян, вони зробили огляд. У хлопців та дівчат позабирали рюкзаки, які їм подобалися. Потім — Червоний Хрест. Огляду вже не було. Нас посадили в автобуси й повезли, а куди — ми не знали. Полон — це невідомість. Потрапляєш до ворога і знаєш, який він жорстокий. А повезли нас в Оленівку.

Колишній військовополонений Костянтин Бобрик
Костянтин Бобрик: "Потрапляєш до ворога і знаєш, який він жорстокий". Фото: Ілона Шевченко/Суспільне

"З їжі — крихти, щоб ми тільки не померли"

Це був жах. Оленівка була законсервованою, а потім росіяни її розконсервували для військовополонених і зробили фільтраційний табір. Привезли нас туди й спочатку огляд влаштували. Роздягали догола, перевіряли й усе забирали. У мене було пів кілограма цукру — і то забрали. Якщо комусь щось не подобалося, то різали речі. А потім — у барак, який розрахований на дві сотні людей. Нас зайшло туди 525. Ліжок не було — спали на підлозі. Буржуйка якась стояла. Води не було. Нам спочатку привозили її невеликими каністрами по 60-80 літрів, а потім поставили баки по 100 літрів. Воду привозили з якогось озера. Ми це пили, щоб не померти.

Їжі, як такої, не було. Крихти — щоб ми тільки не померли. Якщо чай давали, то лише пів горнятка, по 100 грамів, без цукру. Хлопцям не вистачало глюкози, вони падали. Хліба шматочок — десь 100 грамів на весь день, якщо не менше. І такий він несвіжий був. Баланду давали — кашу з головами риб'ячими. А ще — постійні допити. Питали, чому пішов служити, в яких підрозділах воював, як ти себе почуваєш. Вони намацували, хто слабкий і хто сильний, хто здасть, а хто — ні.

В Оленівці я пробув майже місяць. Щодня вишиковували: когось забирали, а когось залишали. А потім росіяни зачитали наші прізвища і сказали: "Та ви вже додому їдете". Наші думки розділилися: або додому, або черговий етап. Так і виявилося. Дві сотні людей вивезли в Луганську область. Коли я йшов на війну, то важив 90-92 кілограми, а коли з Оленівки вийшов — десь кілограмів 55 мав.

Український військовий Костянтин Бобрик пройшов місяць російського полону в Оленівці
Костянтин Бобрик тримає своє фото, зроблене в Оленівці. Фото: Ілона Шевченко/Суспільне

Коли звільнили Херсон, співали гімн України у полоні

У Луганській області ми сиділи на зоні для засуджених. Нас було в казармі дві сотні людей. Кого вони хотіли поставити на місце, дати якийсь термін, то хлопці приходили побиті. Казали, що під пальці струм їм пускали. Переважно росіяни наказували закласти руки за голову, очі вниз, щоб ти не бачив цього офіцера чи солдата, ноги — на ширині плечей. У строю ні з ким не розмовляти. Голову підіймаєш — тебе по ній б'ють. Трішки розстібнутий — за це також б'ють. Огляди були, перевертали всі речі у спільних приміщеннях. Шукали щось і хлопців палицями били. Бувало, ми стояли по дві години на сонці, а вони нас змушували вивчати їхній гімн. А потім питали у нас, що вивчили. І погляди такі у них були, що вони тебе не те що вбити, а розтерзати хочуть. Так вони нас ненавиділи.

Хлопці розповідали, що їх змушували до неправдивих свідчень. Росіяни постійно казали: "Ви Україні не потрібні, залишайтеся тут. Якщо поїдете, вас там заберуть знову в табори. Вас там катуватимуть за те, що ви зрадили Україну. Зі мною розмовляв "ефесбешник". Я йому говорив: "Ну заберуть мене — зате вдома буду". Нам казали, що вже і Львів зайняли. Потім повісили телевізор і 24/7 крутили російські новини й Скабєєву. Але вони не знали, що українці — такий народ, що з їхніх новин почерпне те, що потрібно. Ми самі фільтрували інформацію. Між собою розмовляли, що може бути правдою, а що — брехнею. Вони казали, що нам допомога не йде, а ми розуміли, що все навпаки. Що війна — не на території Києва та Львова. Що росіяни далі Донецької області нікуди не пішли — тільки до Херсона.

А коли ми дізналися, що вони вийшли з Херсона "тактично", то це для нас була радість. Не кричали голосно "ура", але зі своїми хлопцями гімн України поспівали. Не голосно, щоб вони не чули. Бо ще в Оленівці ми усвідомили, що для них це означає.

Оборонець Маріуполя Костянтин Бобрик
Костянтин Бобрик: "Бувало, ми стояли по дві години на сонці, а росіяни нас змушували вивчати їхній гімн". Фото: Ілона Шевченко/Суспільне

"Заходять і кажуть українською мовою: "Хлопці, підніміть голови, ви — вдома"

6 березня 2023 року нас вишикували. Сказали: п'ять хвилин на збори. Ми думали, нас знову будуть кудись етапувати. З нашої зони не було стільки обмінів — по одному, по дві людини. А тут понад 70 людей забрали. Коли прийшла журналістка з російського телебачення і запитувала хлопців, як на зоні їм жилося, ми зрозуміли, що нас везуть на обмін. Відчуття було незрозуміле. Звісно, вірилося і водночас не дуже.

7 березня нас — руки та очі замотані — привезли на аеродром і літаком доставили нас. Потім пересадили на автобуси, розв'язали руки та очі й сказали натягнути шапки на очі й опустити голови донизу. Автобус зупиняється, ми сидимо і чекаємо, що далі. А тут заходять і кажуть українською мовою: "Хлопці, підніміть голови, ви — вдома".

У всіх на очах сльози. Душа кричить, щипаєш себе, що це — не сон. Потім нас зустріли волонтери, прапори нам дали, всі кричимо: "Слава Україні". Обіймаємо всіх, цілуємо. Було таке відчуття, що тебе не забули, що визволили. Словами не передати. Це було, як другий день народження. Таке враження, що ти недарма воював, був у полоні, але тримався.

Коли нам дали телефони, це була перша розмова з рідними з 24 лютого 2022 року. Дружина лише в грудні 2022 року дізналася, що я — у полоні, коли перший наш хлопець вийшов з неволі. Дав йому номер, він зателефонував і сказав, що я живий. А коли вийшов з полону, дружина розповіла, що вони місяць були під м***алями. Потім пішки йшли у Вугледар, машиною доїхали до Бердянська. Там росіяни дали "зелений" коридор і вони виїхали у Запоріжжя. Звідти волонтери розвозили, хто куди забажав. Моя дружина з малечею потрапила в Івано-Франківськ.

Костянтин Бобрик після полону
Другий ліворуч — Костянтин Бобрик у день звільнення з полону, 7 березня 2023 року. Фото: Telegram/Андрій Єрмак

Життя після звільнення з полону

За себе скажу, що після повернення з полону було дуже важко психологічно. Ти ніби й вдома, а цьому не віриш. Не хотілося ні з ким спілкуватися. Хотілося бути наодинці. За рік війни та полону відвикаєш і боїшся цієї свободи. На перших порах — добре. Лікувалися, реабілітація була, психологи з нами працювали. Коли лікувався, дружина приїжджала у Львів.

Мені вже 62 з половиною років і я — поранений, тож у частині сказали, що треба на демобілізацію. Я приїхав до сім'ї в Івано-Франківськ. Ми з дружиною вирішили, що житимемо тут. Нам дуже подобається. Коли я потрапив на "стометрівку", побачив, що у місті не забули про полеглих хлопців. Ця алея-нагадування — це дуже добре. У деяких містах такого немає. Скільки ходжу в центрі — люди співають патріотичні пісні. Бачу, що місто живе не лише своїм життям, а й військових. Тут — багато бійців, яких пропускають у чергах, грошей у транспорті не беруть хоч і без посвідчення учасника бойових дій. Тихе місто, люди доброзичливі й синові подобається. У нього вже друзі тут з'явилися. Два старші сини продовжують воювати.

В Івано-Франківську проводять акції на підтримку військовополонених. Це — не супротив. Їх маріупольці проводять для того, щоб нагадати людям, що війна триває і що хлопці в неволі, де їм дуже важко. Це — жорстока війна. Є загиблі, є поранені, але є і полонені, яких там катують, яким психологічно дуже важко. Їх треба всіх визволяти. Ми розуміємо, що держава робить свою справу, але це — не однобічний рух. Ми ж знаємо, як ворог ставиться до обміну. Йде велика робота. Довкола неї має бути тиша. Тому це — просто нагадування, що люди в полоні.

Костянтин Бобрик розповів про звільнення з російського полону
Костянтин Бобрик: "Ти ніби й вдома, а цьому не віриш". Фото: Ілона Шевченко/Суспільне

10 років війни Костянтина Бобрика

Я був проукраїнським російськомовним ще до війни. І тільки зараз пів року розмовляю українською. Ще не вивчив її досконало, але стараюся, і моя сім'я теж хоче розмовляти українською. Любов до Батьківщини зросла у тисячу разів.

Щодо росіян, то для мене такої нації вже не існує. Це — принцип. Я б хотів, щоб це було не на тисячу років, а назавжди. Своїм дітям кажу: я б вибудував туди тисячу кілометрів на кордонах і догори тисячу, щоб вони нашого запаху не чули й нас не бачили. Хай росіяни там самі кубляться. Але вони нас не відпускають, бо хочуть знищити. Ми того не дамо. За цю війну я зрозумів, скільки молодих бійців хочуть захищати нашу Україну — 19-20 років. Навіть у неволі хлопці кажуть: "Ми прийдемо і підемо одразу на фронт з полону". Це не пояснити. Для українців наша держава, рідні та земля — це святе.

Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, Instagram та YouTube

На початок