"Думають, стануть на протез за день, але так не буває": інтерв'ю з фізтерапевткою, яка реабілітує бійців з ампутаціями

"Думають, стануть на протез за день, але так не буває": інтерв'ю з фізтерапевткою, яка реабілітує бійців з ампутаціями

Фізична терапевтка Тетяна Рабіна понад рік реабілітує поранених військових у Вашківецькій лікарні на Буковині. Вона вчить їх ходити на протезах та заново опановувати навички, потрібні у побуті. Каже, військові часто думають, що одягнуть протез і відразу підуть додому, але реабілітація може тривати й рік.

Дівчина з колегами часто затримуються на роботі, іноді – щоб пограти з пацієнтами у волейбол або настільні ігри. Разом з військовими їздять у гори та на річку – так хочуть показати їм, що жити можна й з протезом. Як підтримує мотивацію бійців відновлюватися та що вважає найважчим у роботі – розповіла в інтерв'ю Суспільне Чернівці.

– Ви почали працювати у Вашківецькій лікарні вже під час повномасштабної війни. Чому погодились на цю роботу?

– Коли почалось повномасштабне вторгнення, я виїхала в Німеччину. Там я пробула два місяці. Душа просто рвалась додому. Але я не знала, ким буду тут працювати. Спочатку повернулася на роботу у Чернівцях, але мені зателефонували з університету, що у Вашківецькій лікарні шукають персонал.

"Не знаю, був якийсь такий період життя, що я відразу погодилася. Чому ні? Я прийшла на співбесіду і вже знала, що працюватиму тут. Я знала, кого направлятимуть у цю лікарню, що відбувається в країні. Я хотіла бути чимось корисною".

Нас в університеті ніхто не готував до того, що буде багато поранених, ампутацій, та як з цим працювати. Ніхто цього не знав. Тому, коли я сюди прийшла, то починала працювати із серцево-судинними захворюваннями та неврологією. Звичайно, це різні речі. Реабілітація – це більше роботи й зусиль, які потрібні, щоб поставити людину на ноги й навчити її ходити.

Спочатку я займалася з цивільними пацієнтами. Вже з січня минулого року до нас почали направляти військових.

– З якими пораненнями до вас звертаються цивільні та військові?

– Зараз це ампутації рук та ніг. Рідше – черепномозкові травми. Але наш профіль – ампутації.

– Що передбачає реабілітація?

– Пацієнт поступає до нас, можливо з ранама або зі швами. Ми чекаємо, коли пройде гострий період: даємо спочатку якесь легке навантаження. Потім вже починаємо стандартну підготовку й готуємо до протезування. Коли протези готові, ми навчаємо військових ходити.

Які вправи роблять військові з ампутаціями?

– Вправи – індивідуальні для кожного військового. На огляді пацієнта визначаємо, які м'язи послаблені, а які потрібно розслабити, – тоді підбираємо вправи. З досвіду, ми бачимо, що головне – м'язи спини, пресу, ноги. Але спина і руки – найважливіші.

Має бути все укріплено, особливо прес, спина і руки. Руки для того, щоб пацієнт міг ходити на костилях, триматися за поручні – якщо м’язи рук ослаблені, він не зможе цього зробити.

Тренуємо усіх. Немає такого, що військовий приходить й нічого йому не потрібно, що дали протез, а він встав і пішов. Після поранення організм ослаблений у будь-якому разі. Він не підготовлений до ходьби.

Тим паче, якщо людина кілька місяців лежить з ампутацією, то за цей час організм забуває, що таке фізіологічна ходьба. Тому, коли військовий приходить, його потрібно заново готувати.

Реабілітація військових
Фізичні заняття на тренажері. Фото: Суспільне Чернівці

Інтерв'ю з терапевткою, яка реабілітує військових
Вправи для реабілітації. Фото: Суспільне Чернівці

– Скільки триває реабілітація військових?

– Це теж індивідуально й залежить від того, яку ампутацію має пацієнт, якого рівня, й чи є супутні проблеми.

Так реабілітація військового, якому ампутували дві ноги чи руки, буде довшою. Якщо це, наприклад, третина ноги нижче коліна – відновлення триватиме швидше.

З мого досвіду, найкоротша реабілітація тривала п'ять місяців, а найдовша – рік, бо це була подвійна ампутація.

– Що найскладніше у реабілітації?

– Найскладніше, коли сам пацієнт не має мотивації. Якщо пацієнт – заряджений, він до нас приїжджає й знає, що хоче ходити. Також, якщо його підтримує родина, то це для нас легше: ми даємо рекомендації, пацієнт їх виконує й з нами співпрацює.

А, якщо пацієнту нічого не потрібно, він розчарований, то його з цього стану найважче витягнути. Доводиться щодня його "тягнути", просити й казати, що це потрібно.

– У вас є такі пацієнти?

– Переважно бувають, Це на початку й триває можливо з тиждень. У нас тут така атмосфера – пацієнти на позитиві. Й, коли вони займаються на групових заняттях, то бачать, що не потрібно перебувати у такому стані. Вони бачать, як пацієнти вже ходять на протезах і розуміють, а чому б і ні?. Бачать, якщо пацієнт ходить на двох протезах, то, чому вони не можуть на одному?

Буває, пацієнти не хочуть ходити, але бачать, як інші ходять на протезі, гуляють, їздять у Чернівців. Вони питають:

– А, де ви були?

– В Чернівцях. Гуляли.

– В протезах?

– Ну, так.

І наступного дня вони теж починають пробувати. Пацієнти бачать, хто й з чого починає, у кого й що не виходить. Вони між собою спілкуються і, якщо в когось щось натерло або з'являються ранки від протезу, то радять, як правильно діяти.

"Коли вони лиш поступають у лікарню, то хочуть одягнути протез і годину ходити. А інші їм кажуть: "Не ходи годину, бо натреш мозолі й ще два тижні не одянеш протез. Я так робив. Слухай реабілітолога і ходи 15 хвилин".

Є пацієнти вмотивані, а є такі, у кого дух слабший – їх мотивують інші.

Реабілітації у Вашківецькій лікарні
Групові заняття. Фото: Суспільне Чернівці

– Чи займається з пацієнтами окремо й психолог?

– У нас в команді з пацієнтом працюють усі спеціалісти й кожному пацієнт може щось розповісти. Тобто, якщо він займається із психологом і щось йому не сказав, то може розповісти це мені на занятті. Я можу побачити його стан, бо на занятті він може проявити себе інакше.

Тоді ми співпрацюємо із психологом і вирушуємо, як підіймати мотивацію, наприклад.

"Я не можу знати їхні думки, але були пацієнти, які говорили: "Як жити далі й навіщо? Куплю електричний візок й проживу так все життя". Кажу йому: "Тобі 20 років і ти на крісло колісне зібрався? Ні, ми будемо ходити".

– А чи були у вас пацієнти, яким ви не могли допомогти?

– Ми старалися з усіх сил. Просто є пацієнти із супутніми захворюваннями: атеросклероз судин, діабет, інсульт. Такий пацієнт можливо вже й сам трішки не хоче або немає сил – ми його ніяк не можемо примусити.

Ми робимо усе можливе, щоб поставити людину на ноги, але багато що залежить від пацієнта. Можливо, у нас були один-два випадки, коли пацієнт ставив протез, бо не міг або просто не хотів на ньому ходити. Протез просто стояв у нього в кутку.

– Як на вас впливає стан військових, яких направляють до вас у лікарню?

– Як тільки я прийшла працювати у цю лікарню, то відчувала, певно, злість та нерозуміння. Адже, коли в історії пацієнта вказаний 2004 рік народження, то ти такий: "Як?", "Чому?".

Але ти розумієш, що маєш робити роботу й ставити хлопців на ноги. Я вже до цього ставлюся так: "Так, це погано й так не має бути. Але, якщо вже так сталося, ми навчимо їх ходити".

Не хочеться, щоб було стільки поранений та травмованих пацієнтів. Але розумію, в яких реаліях ми живемо й мусимо працювати: брати себе в руки й робити так, щоб пацієнти могли повернутися до звичного життя.

– Деякі пацієнти говорили нам, що вони не думали, що можуть жити в лікарні кілька місяців. Які очікування мають військові, коли тільки починають реабілітацію?

– Вони очікують, що приїдуть, одягнуть протез і поїдуть додому. Але так бути не може. У деяких ще мають загоїтися рани, аби можна було стати опорою на протез.

Навіть, якщо опора на протез вже сформована, все одно потрібно тренуватися ходити й обслуговувати себе самостійно, поки виготовляють протез.

У мене навіть є пацієнти, яким говорю, що є очікування і реальність. Іноді військовий одягає протез, і я бачу це розчарування в очах, – він очікував, що вийде за двері і все, – до побачення. І, коли ці очікування не справдилися, є наша підтримка:

“Пару днів у поручнях пробуємо, потім виходиш з кабінету, потім будеш ходити. Треба, щоб організм звик, бо він забуває. Ти – як маленька дитина, маєш спочатку навчитися, як робити ці кроки".

Коли протезисти беруть заміри, наголошуємо на нюансах: що військовий може не ступити одразу, може щось натирати, тому треба все корегувати з ним.

– Темпи реабілітації демотивують деяких пацієнтів?

– Інколи так, бо є серйозні поранення, які можуть довго не загоюватися. Треба вичищати, накладати мазі. І пацієнт бачить, що він поступив у лікарню разом з іншим побратимом – той побратим вже ходить на протезі, а він сам ще ні. Звичайно, відчувають розчарування. Це також проговорюємо із психологом, бо у кожного період реабілітації – індивідуальний.

"Не може бути, що хтось побіг, чому тоді я не можу? Зі мною щось не так? Ні, просто кожен організм індивідуальний".

Один пацієнт розчарувався так, що два тижні зі мною не розмовляв. Я приходила у палату, він казав: "Нічого не хочу, вийди звідси". Я не розуміла, що відбувається, бо пацієнт нічого не пояснив.

За цей час він сам подумав, що відбувається не так, чого він хоче від себе, чого очікує та що тепер робити. Потім прийшов і сказав: "Давай займатися". Це було сильно, бо пацієнт повністю відділився, а потім переборов себе, знайшов мотивацію і виписався.

– Чи були випадки, коли у вас теж опускалися руки?

– У мене досить сильний характер. У нашій роботі ми не можемо показувати, що у нас опускаються руки. Якщо зробимо це, то вже все.

Завжди маємо бути сталевими реабілітологами, щоб пацієнт дивився на нас і мотивувався. А, коли вони роблять кроки, то мотивуємося ми.

– Що у роботі вражає вас найбільше?

– Я приходжу на роботу й знаю, що до вечора матиму якісь емоції, бо пацієнти дивують щодня. Коли видають протез, я бачу радісні очі пацієнта. Він задоволений. Може піти на третій поверх самостійно, без милиць. Це вже така радість – якісь його вершини.

Ми навіть збирали хлопців й возили у шкільний спортзал, бо у палатах їм було нудно. Для мене був шок, як вони грали у волейбол на одній нозі.

Також їздили з протезистами на відпочинок у гори, на річку, в басейн. Тому й на протезах усе можливо. Головне – терпіння, щоб навчитися.

військові на рибалці
Фото: Володимир Мороз/Суспільне Чернівці

– Скількох пацієнтів ви реабілітували й повернули до звичного життя?

– У мене таких орієнтовно десять. Але у лікарні працюють ще чотири реабілітологи, які теж мають пацієнтів, яких виписали. Я підтримують зв'язок зі своїми пацієнтами – дехто з них повернувся на бойові позиції й надсилають нам фото у протезах.

– Чи достатньо для пацієнта пройти реабілітацію в лікарні?

– Ми намагаємося дати базу: протезування, ходьба, самообслуговування. Але пацієнт може потім обрати реабілітацію в якихось центрах, щоб підтримувати м'язи.

Коли я прийшла працювати, тут майже нічого не було. Потім багато що змінилося: від будівлі до комплектації кабінетів та обладнання.

– Ви також публікуєте дописи про військових, показуєте їхні перші кроки. Це для вас щосі більше, ніж просто робота?

– Якби можна було, ми, напевно, тут би ночували. Якщо прийти на роботу у будні, то після 14:00, тут немає тиші. Реабілітологи на робочому місці до 17:00 - 18:00, бо ми не приходимо відпрацювати денну норму, а працюємо на результат.

"Буває, що ти зробив усю роботу, робочий день закінчився, але пацієнти такі: "Нам нудно. Може б у волейбол пограли?". Я можу залишитися пограти у волейбол, маємо багато настільних ігор".

На початку своєї роботи, я була зацікавлена бачити свій результат: знімала початок реабілітації та кінець – тоді могла оцінити, що змінилося. Те, що ми знімаємо для Instagram, це – мотивація і для нас, і для пацієнтів. Деякі пацієнти приїздять з інших госпіталів, бо бачили наші соцмережі й хочуть так само займатися. Це нас дуже сильно мотивує.

Військовий на реабілітації
Фото: Суспільне Чернівці

– Чи є стереотипи щодо людей, які ходять на протезах?

– Тут люди не відчули війни, бо місцевість тиха, й для них це, можливо, дивно. Але військові розповідають. Є такі, що стримуються, а є такі, які приходять на заняття й сидять засмучені. Розповідають, що йшли на милицях і якась бабуся сказала: "Ой, лишенько!".

Це мені також неприємно. Я з ними на поверх піднімаюся й інколи позаду себе чую "ой лишенько". Ці коментарі. Військовим не потрібен жаль. Вони – герої та захисники. Вони знають, що можуть стати на ноги й далі жити. А, коли такі фрази звучать у спину, це трохи їх розчаровує.

Тут суспільство треба вчити, що такі люди є і будуть, і на них треба реагувати, як на звичайних людей. Так, у нього тепер сталева нога, але він звичайна людина, яка має повсякденне життя. Навіть, колись в Чернівцях гуляли, а батьки дітям закривали очі.

Я не розумію цієї реакції. Так не має бути.

– А як правильно реагувати?

– Як говорять військові, кивнути головою або просто подякувати. Не треба жаліти чи питати, як це з ними сталося або як ти далі будеш жити? Простого "дякую" для них достатньо.

Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини

На початок