День народження водоканалу. Як у Рівному з'явилась вода

День народження водоканалу. Як у Рівному з'явилась вода

День народження водоканалу. Як у Рівному з'явилась вода фото з сайту водоканалу

Рівненському облводоканалу 23 вересня виповнилось 92 роки. Попри те, що датою заснування сучасного підприємства вважається 1928 рік, архівні дані свідчать про дещо інший календарний відлік водопровідної історії міста. Суспільне пропонує познайомитись із цією історією, дані – з офіційного сайту підприємства.

Початок

У XIX столітті у більшості міст існувала проблема: як забезпечити мешканців водою. Перший водопровід на території сучасної України збудували в м. Одеса. Серед сусідніх областей з Рівненщиною перший водопровід з'явився у Житомирі – його збудували у 1898 році.

Втім, Рівне все ж можна віднести до десятки перших міст в Україні, де активно вирішували питання водопостачання і почали будівництво водопроводу. Іще у 1897 році вперше питання про будівництво водопроводу порушили власники Рівного Йосип і Адам Любомирські. А 30 березням 1898 року датується початок справи "Об устройстве в городе Ровно водопровода".

На той час в місті працювало лише три міських колодязі, із яких рівняни брали воду. Тому для того, щоб полегшити людям життя, колодязі в 1895 та 1896 роках вирішили обладнати насосами та іншими приладами.

Перші тарифи

Такі блага цивілізації були не безкоштовними. У 1898 році, щоб компенсувати витрати, а також для щорічного утримання і ремонту обладнання, Міністерство внутрішніх справ дозволило Рівненському міському спрощеному громадському управлінню брати за ці блага плату. Так, люди повинні були платити по 2 копійки за бочку води і по пів копійки за напоювання коня чи великої рогатої худоби.

Перша водокачка

У 1904 році зробили першу парову водокачку. Вона і стала першим комунальним об'єктом в Рівному, який повністю належав місту. Інженер Сокаль збудував водокачку на вул. 3-го Мая (сучасна вул. Соборна, 282). Вона складалася зі свердловини глибиною 16 метрів, насосної станції з баком води та паровим насосом. Вода з бака подавалася на гребінку з кранами на вул. Соборна, до яких під'їжджали кінні водовозки з дерев'яними бочками, розраховувалися за воду та розвозили її по місту.

Непростий старт водопроводу

Перепоною у початку будівництва водопроводу спочатку було певне протиріччя між владними верхівками, а потім – Перша світова війна. Відтак, питання будівництва рівненського водопроводу стало знову актуальним вже за польської влади.

Так, 30 липня 1928 року була підготовлена угода між бургомістром міста В. Артемоновичем та К. Помяновським, професором політехніки у Варшаві на розробку  проекту водопроводу для м. Рівне. А вже 20 вересня на засіданні міської ради м. Рівне було прийнято рішення про затвердження угоди з професором Помяновським на складання проекту міського водопроводу. За рік, у 1929 році, роботи із будівництва цього об'єкта стартували.

Проект передбачав будівництво водопроводу на вул. Скорупки (сучасна вул. 24 Серпня) свердловини глибиною 16 метрів (крейдяний горизонт), насосної станції в комплексі з приміщеннями та водопровідних мереж (близько 15 км) із чавунних труб діаметрами 300, 250, 200, 150, 100 та 50 мм по вулиці тодішньої забудови у сучасному центрі міста, зокрема на вул. С. Бандери, 16 Липня, Соборній, Міцкевича.

Нові мережі планували з'єднати з побудованими в 1905-1927 роках мережами лівобережної частини міста. Проект і необхідні експертизи обійшлися Рівному в 23 844 злотих, а вартість реалізації цього проекту, розрахованого на 150 тисяч мешканців, становила 3 950 000 злотих.

У 1929−1930 роках відновили вже на той час існуючу водонапірну башту на вул. 3-го Мая (у районі мосту на вул. Соборна). Разом з тим, під мостом над річкою Устя на вул. 3-го Мая уклали труби загальною протяжністю 933,9 метра.  

У наступні три роки настала пауза у будівництві водопроводу і жодні роботи не проводились. Єдине, що у ті роки була підведена вода до автобусного вокзалу.

Труби в кредит

У 1934 році Рівне взяло позику в сумі 25 000 злотих на те, щоб з'єднати прокладені труби. Наприкінці року фахівці проклали 1148,5 погонних метра водопроводу з двома наземними та сімома підземними гідрантами. Відтак, 150 житлових будинків і 105 приватних будинків забезпечили водою. 

Міська влада продовжували шукати кошти на розбудову, і в липні 1935 р. ухвалила підписання угоди на кредитування з Фондом праці. До речі, сантехнічні труби різного діаметру постачали в Рівне з Катовіце (Польща). Деякі із цих труб, які були прокладені майже 90 років тому, і досі працюють у центральній частині нашого міста. 

Як розширяли мережу

У 1936 р. до водопроводу були підключені вулиці довкола сучасного ринку, Рівненського гуманітарного університету, вулиці Лермонтова, Замкова, а також частини вулиць Соборної, С. Петлюри, Сагайдачного, Шкільної.

1937-й можна назвати тогочасним проривом у водопостачанні. По-перше, цього року завершили будівництво нової водопровідної станції на вул. Орліч Дереша (сучасна вул. Ст. Бандери) і 18 листопада 1937 р. станція почала подавати воду майже по всьому місту. У тому ж році міське підприємство водопроводу і каналізації виконало водопровідно-каналізаційні роботи в 5 школах міста.

Оскільки, водопровід не забезпечував водою все місто, впродовж 1937-1938 бюджетного року побудували 3 колодязі, 2 з яких − на околицях, де дуже відчувався брак води.

Націоналізація і Друга світова

Із приходом на Західну Україну в 1939 році радянської влади, у тому числі в Рівне, міський водопровід націоналізували. Тогочасне підприємство знаходилося за адресою: м. Рівне, вул. Чапаєва, 20 (сучасна вул. С. Бандери. І досі за цією адресою знаходиться адмінкорпус підприємства. Частина будівлі збереглася й донині).

На той час на підприємстві працювало 15 службовців і 25 робітників. Потужність міського водопроводу становила 900 куб. метрів води на добу.

Історики зауважують, що під час нацистської окупації міський водопровід практично не постраждав. Приміщення й обладнання водопровідної станції збереглися. У Рівному загальна протяжність водопровідної мережі становила 21,7 км. Тоді у місті були дві насосні станції: одна основна − на вул. Чапаєва, 20 і одна резервна − на вул. Сталіна, 282 (сьогодні вул. Соборна).

У 1949 році аналіз води проводився кожного місяця і вона вважалася якісною та чистою.

Післявоєнні роки

У післявоєнні роки в Рівному місцевій електростанції не вистачало потужностей і через це в місті були щоденні перебої з подачею води. В архівному документі зазначається, що води не було щоденно впродовж 1-2 годин. До прикладу, мешканці деяких районів міста мали воду в своїх оселях лише із 6.30 до 8.30, із 13.00 до 15.00 та із 18.00 до 20.00.

Крім свердловин і водопровідних насосних станцій, які належали міському водопроводу, були ще свердловини на пивзаводі, млинзаводі, у військовому містечку.

У 50-тих Рівненський міськводоканал чекали великі зміни. Зокрема, проектом на 1954-1960 роки передбачалося реконструювати та розширити водопровід та подавати до 12 тисяч кубометрів води.

У 1958 році завершується будівництво першої черги водопроводу. Для подачі води в район Грабника та забудов північно-східного району міста було збудовано на вул. Соборній, 6 резервуар ємністю 1000 куб. метрів з насосною станцією II підйому, а також водовід від насосної станції на вул. С. Бандери та на вул. Кн. Ольги діаметром 300-250 мм, і водонапірна башта 200 куб. м на вул. Носаля.

До слова, цю станцію та резервуар знесли у 1990 році та на їх місці збудували Свято-Покровський Собор, а башта досі височіє над містом, хоч вже і не використовується.

Проекти Петра Батрака

У 1962 році "Міськводоканал" очолив Петро Батрак, який керував підприємством до 1991 року. Чимало важливих об'єктів були збудовані за його керівництва.

У 1962 році в Рівному була пробурена свердловина глибиною 200 метрів, яка дала напірну воду поблизу насосної станції з розрахунковим дебітом 160 куб. м/год. Тому на насосній станції, збудованій у 1931 році на вул. Скорупки, 20, додатково встановили ще три горизонтальні насоси та збудували перший резервуар ємністю 2000 куб. м, а також магістральні водопровідні мережі по всьому місту.

У 1965 році була збудована насосна станція II підйому "Новий Двір" на вул. Чорновола, 115 (біля станції юних натуралістів), резервуар 1000 куб. м. та водогін діаметром 400 мм на вул. Мірющенка (сучасна Карнаухова), з яких вода подавалася у район новобудов на вул. Відінська та вул. Грушевського.

Водозабір потужністю 18 тис. куб. м на добу в Новомильську був введений в експлуатацію до дня відкриття чергового з'їзду КПРС в Москві 1971 року. В подальшому була побудована насосна станція II підйому, резервуар ємністю 3 тисячі куб. м, хлораторна, трансформаторна підстанція 35/6/0,4 кВ та водогін "Новомильськ-Рівне" діаметром 500 мм.

Води все одно було мало

Утім, води все одно бракувало. Тому, щоб забезпечити нею східний, західний та північно-східний райони Рівного, у 60-70 роках розпочали буріння свердловин глибиною 250-700 метрів на водозабірних майданчиках у районах Новий Двір та на Дворці (вул. Олеся). У 1971 році у цей час були введені чотири свердловини безпосередньо у водопровідну мережу по вул. Олеся.

Відповідно до плану забудови мікрорайону Ювілейний виробничим об’єднанням "АЗОТ", у 1974 році збудували станцію III підйому на майданчику "Боярка" з двома резервуарами ємністю по 6 тисяч куб. м кожен, хлораторну та 10 км водоводів діаметром 400 мм від насосної станції у районі Новий Двір до мікрорайону Ювілейний.

Згодом, у 1985 році, на цьому майданчику вже водоканал спорудив ще два резервуари по 10 тисяч куб. м, чотири свердловини потужністю 250 куб. м/год., а у 1999 році – другу нитку водоводу довжиною 7 кілометрів від насосної станції "Новий Двір" до станції "Боярка", що забезпечило стабільне водопостачання лівобережної частини Рівного.

У 1975-1978 роках на водозабірному майданчику №1 пробурили ще три глибинні свердловини на дільниці від насосної станції до Басівкутського озера та побудували підземний залізобетонний резервуар ємністю 3 тисячі куб.м.

Загальна подача води від новодвірських свердловин становила близько 16 тис. куб. м на добу. У 1975 році кількість свердловин зросла до дванадцяти.

Вода – з-за меж Рівного

Щоб забезпечити водою льонокомбінат, завод газорозрядних приладів, радіотехнічний завод, автопарк, тролейбусне управління, Рівненський науково-дослідний інститут технології машинобудування, "Азот" та житлові масиви, які активно будувалися. У 1972-1981 роках було розвідано запаси підземних вод на 90 тисяч куб. м на добу на Новомильському, Горбаківському та Гориньградському водозабірних майданчиках.

Дослідження показали, що в районі Горбакова потрібна для видобутку води глибина 100-110 метрів, а в Рівному – потрібний шар знаходиться на глибині 700 м. Відтак, у Горбакові добувати воду виявилося дешевше, ось чому, головний водозабір Рівного знаходиться більш ніж за 20 км від міста.

У 1974 році його почали будувати, а ввели в експлуатацію в 1984 році. Цей водозабір складався із шести свердловин, насосної станції II підйому, станції знезалізнення води на 40 тис. куб. м на добу, хлораторної, фтораторної, котельні тощо.

Вода – за графіком

Незважаючи на активне будівництво і розвиток водопровідної мережі, на початку 80-х воду в Рівному подавали згідно з графіком. Цей графік друкували у тогочасній газеті "Червоний прапор". Так тривало аж до 1998 року, коли цю проблему вирішили. І відтоді рівняни мають цілодобове водопостачання у своїх оселях.

Через значний дефіцит потужностей водопровідної мережі Рівного у 1985 році було пробурено 5 свердловин на Бабинському водозаборі, які напряму підключили у водовід діаметром 900 мм на Рівне. Потужність Бабинського водозабору становила 10 тис куб. м на добу.

На межі тисячоліть

Історичним став 1997 рік, коли у рекордно короткий термін, – 1,5 місяця, – збудували та ввели в експлуатацію Новомильський водогін діаметром 530 мм, довжиною 9,2 км. І в перші дні нового року в міську мережу прийшло до 12 тис. куб. м з Новомильського водозабору.

У 1998 році відбулося відкриття насосної станції "Київська". В стислі терміни закінчили будівництво пускового комплексу підвищуючої насосної станції на вул. Київська. Цей комплекс забезпечив стабільне водопостачання двох мікрорайонів: Льонокомбінат та Північний, а також вул. Грушевського.

Також у цьому році пробурили шість нових артезіанських свердловин, дві з яких на глибині по 630 метрів. Завдяки введенню в експлуатацію цих свердловин подача води збільшилась на 13, 2 тис. куб. м на добу.

Загалом же протягом 1998-2005 років побудовано і введено в експлуатацію 11,4 кілометра водопровідних мереж. Загальна вартість цих робіт склала 2 млн. 408 тисяч гривень.

Наразі водоканал забезпечує водою понад 300 тисяч користувачів.

Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди