"Вони робили нам Басманний суд": інтервʼю з командиром з Черкас, який пройшов російський полон

"Вони робили нам Басманний суд": інтервʼю з командиром з Черкас, який пройшов російський полон

Ексклюзивно

Кирило Беркаль пройшов Іловайськ, обороняв Маріуполь, був у російському полоні. Після обміну та повернення на Черкащину знову став до лав війська. Нині — начальник відділу бойової підготовки третьої окремої штурмової бригади.

Кирило за освітою політтехнолог і до війни (до 2013 року - ред.) жив у Таїланді розвивав бізнес та, за його словами, насолоджувався життям.

Кирило, ви були в АТО та бачили повномасштабну війну: чим відрізняються?

Є багато спільного між ними, але треба враховувати психологічні моменти. Початок АТО і початок повномасштабного вторгнення дуже схожі — це піднесення, це поява добровольчих рухів, волонтерів, тобто повна консолідація суспільства. Якщо у 2014 це було на короткий термін, то зараз, на період повномасштабної, надовше людей вистачило.

У 2014 році більшість з нас, коли йшли добровольцями, не знали, чого чекати. Особисто мій досвід — ми думали, що допоможемо професійній армії, а ми — добробати, просто допоможемо, охоронятимемо логістику тощо. А вже під Іловайськом ми побачили, що якщо не ми, то ніхто, ніхто не йде вперед.

І війна отак мінялась. Тобто, якщо спочатку ми воювали дійсно з сепаратистами, у них там один-два куратори з боку Росії, то під Іловайськом ми вже стикнулися з регулярною армією.

Декілька інтенсивних днів в Іловайську, чи 10 днів Широкінської операції порівнюються зараз половиною дня в Маріуполі.

Нині війна змінилась. Напочатку був поодинокий обстріл, поодинокий град, поодинокий міномет, а тут — все одночасно. Порівняно з сьогоденням, в АТО не було тільки авіації. Авіації не було, на щастя, дронів не було на той момент. То було б набагато важче. І російська армія тоді була інша, вона ще була більш застаріла.

Але декілька інтенсивних днів в Іловайську, чи 10 днів Широкинської операції порівнюються зараз половиною дня в Маріуполі. Інтенсивність набагато збільшилась. Це психологічно важко, люди до цього не готові, ніхто до цього не готовий. Ніхто не проходив таке з часів Другої світової війни.

Інтерв'ю з військовим, який пройшов полон
Фото надане Кирилом Беркалем

А ви можете згадати як зустріли перший день повномасштабного вторгнення?

Ми всі спали по базах. Росія вдруге недооцінила українське суспільство і людський фактор. Вона працювала по книжці. На той момент вони знехтували Азовом, як гравітаційним центром Маріупольської оборони і завдали удару по об'єктах критичної інфраструктури. Аби вони першими знищили військові обʼєкти, то я б тут не сидів і оборони Маріуполя певно не було б.

Дві доби я провів на Азовсталі і розумів, що це повномасштабка. Я чекав повномасштабне вторгнення у 2015, 16, 17, 18-му роках. Мені було зрозуміло, що вони вдарять. Хоча я до 2014 року був цивільним: я мешкав в Таїланді, розвивав свій бізнес, насолоджувався життям. Але у 2014 після перших втрат зрозумів — немає тих хто це потягне і треба тягнути це самому. І я знав що буде війна. В АТО було по-іншому все.

У нас був жарт, що азовець після смерті знову потрапляє в Маріуполь. Тобто щодня ми почувалися наче в чистилищі.

Розмова з військовим з Азову, який пройшов полон
Фото надане Кирилом Беркалем

Як ви потрапили на Азовсталь із території заводу Ілліча?

В Маріуполі я командував одним із чотирьох секторів оборони. Це північний напрямок — від Кальчика до Кальміусу. Ми були в зоні заводу Ілліча. Перші 62 дні до того, як я прорвався до заводу Азовсталь, це перші 62 дні оборони. Для мене і для командирів це були 62 дні без сну. Година, іноді півтори, сну. Щодня гинули кращі з наших. Мої друзі, мої підлеглі — як діти мені були. Ми захищали там кожен дім, на руках виносили цивільних. Ми в перші дні допомагали патрульним евакуювати жителів. Тоді було найстрашніше. Після заводу Ілліча ми прорвалися на Азовсталь. Нас вийшло близько 200 людей. На Азовсталі тоді були близько двох тисяч людей. Не лише військових. Людей.

На Азовсталі стало легше.

На Азовсталі фронт був маленьким і статичним. У нас були сили на ротацію. І коли ми вперше відіспалися, то зрозуміли, що світ інший. У нас був жарт, що азовець після смерті знову потрапляє в Маріуполь. Тобто щодня ми почувалися наче в чистилищі.

В Азовсталі логістики вже не було ніякої. До початку повномасштабки нас (військових - ред.) не пустили для виконання розвідки на завод. Через це нам довелося готуватися під час бою, коли було пізно готуватися, бо потрібно було оборонятися.

Азовець розповів про війну і полон
Фото надане Кирилом Беркалем

Чи був у вас звʼязок з рідними на Азовсталі?

Зв'язок з рідними на Азовсталі був спочатку, я підіймався в бункер, зв'язувався. З самого початку битви за Маріуполь я розумів: це — три тижні, місяць, а далі – смерть.

А тебе питають: коли ви повернетеся. І ти хочеш сказати: та який повернетеся, мені габела.

І там кожен звʼязок з рідними — це страшний невимовний біль. Ти все розумієш. А тебе питають: коли ви повернетеся. І ти хочеш сказати: та який повернетеся, мені габела. Я не повернуся. Але не говориш це, жартуєш лише з цього. Робиш все, аби не забирати у людини надії. Але її немає і це саме важке. У мене після таких розмов були сльози. І я відходив в бік і палив цигарку за цигаркою, хоча до цього 10 років не палив.

На Азовсталі стало легше — ми виспалися. Так не було їжі, але ми поспали. Але ми розуміли, що прийде кінець.

Як ви потрапили в полон?

Наказ про те, що потрібно здатися в полон було Була умова — вийти всім. Бо якщо хоч одна група залишиться, то ніякої евакуації поранених не буде. Не я приймав рішення. І було з однієї сторони певне полегшення: а можливо все закінчиться не смертю... А з іншого боку я розумів, куди ми йдемо. Ми йдемо в полон Радянському Союзу, імперії.

Ну були ж домовленості з Росією про почесну здачу зі збереженням стандарту: зі збереженням честі й гідності. Наше озброєння — наші автомати, мали навіть передати на територію підконтрольну Україні. Як і наші приватні речі. Але Росія все це забрала. Не мало бути ні пропагандистів, ні камер — ми мали бути на нейтральній території. Але все це пропало. Я розумів: будуть і тортури, будуть й інші жахи.

Кирило Беркаль розповів про АТО та повномасштабну війну
Фото надане Кирилом Беркалем

Ви на повагу не сподівалися?

Так іноді була думка: невже все так, як було за часів Радянського Союзу? Але принципи у них досі ті самі: принципи знущань, принципи знищення волі, ніякої поваги, ніякої Женевської конвенції. Вони нам робили Басманний суд. Вони на власний розсуд позбавляли нас статусу комбатанта військового. Ми були просто підсудні. Вони нас судили власними внутрішніми законами.

Спочатку був Басманний суд в "ДНР": там заявили, що ми посягали на цілісність незалежної республіки.

По-друге, аби показати людям, що Азов — це зло, вони заявили, що Азов мав знищити Маріуполь. Але насправді у нас було снарядів, щоб знищити максимум два будинки. Але вони тортурами у виснажених хлопців вибивали свідчення про те, що Азов мав знищити Маріуполь.

Але Маріуполь знищили вони. Вони ще не підійшли до міста, я їздив на мікрорайон "Східний" там було пекло: повністю все горіло і був запах горілої людської плоті. Скрізь літав попіл. Вони знищили цивільних і своїм Басманним судом намагаються сказати, що це ми.

Жити в цій пропаганді — це страшніше ніж смерть. Програти війну — це набагато гірше, ніж просто загинути. Гірше ніж загинуть всі наші рідні. Це як неіснування.

Що відбувалося в полоні?

Залякування. Тортури. Повністю позбавити тебе надії та спротиву. Спочатку вони не знали мого звання. Я намагався знизити свою цінність, аби вони не ідентифікували мене на обмін. Але вони намагаються вибити будь-які показання від усіх. Так, це багато часу, але зараз вони мають повну інформацію про те, хто є хто. Вони підмінюють реальність, забивають людей і потім підтримують відчуття безпорадності. Ми не знали що коїться в країні. Ми думали, а може вже і наших рідних немає. Вони там говорять: все, ми штурмуємо Львів. Ми взяли Запоріжжя. А потім бах — якась новина, якийсь Соловйов кричить: зрада, зрада, наступатєльная опєрация. І ми такі думаємо: який Львів яке Запоріжжя, якщо наша артилерія робить прильоти по Донецьку? Тобто наші ще тут.

Чи була можливість в полоні спілкуватися між собою?

Спілкувалися тільки з тими, хто в камері. І коли нас вели на допити, на суди, є шматочок часу іноді пересіктися. З мішком на голові, і в скрученому стані, вони люблять тримати годинами на колінах, "зірочкою" - страшні речі там відбуваються. Я думав, що сама страшна річ для мене була, коли мене п'ять годин протримали на колінах без можливості встати і поворухнутися. Ні — це був тільки початок... І в Донецькому СІЗО і в вʼязницях Росії — там страшні речі кояться.

Я коли був в полоні, я розмірковував над тим, що, не дай Боже, наші поводяться так само з полоненими. Тоді не буде різниці, за кого воювати. І коли я після обміну повернуся сюди, поспілкувався і побачив світлини росіян, які повертаються з нашого полону. Слава Богу — ми люди! Слава Богу ми вийшли від радянського ставлення, від оцієї ницості. Бо тільки ниці люди зганяють свою злобу на безпорадних.

Як ви почувалися, коли повернулися з полону?

Коли я повернувся з полону, у мене була ейфорія. Що я живий. Що я на рідній землі. Я побачив суспільство, консолідацію. Почув "Ваньку-встаньку" в українській попсі. Я побачив рекламу, в якій ми нищимо росіян, як у блокбастері. Я побачив тоді консолідоване суспільство. Ми знову маємо згадати цей стан, аби перемогти. Ми маємо згуртуватися і допомагати одне одному.

Повну версію інтервʼю дивіться на нашому YouTube

Надсилайте новини про події з життя на Черкащині

Читайте нас у Telegram

На початок