"Книжка про історію України та службу в армії. Не нудно". Юрій Гудименко представив у Кропивницькому збірку оповідань

"Книжка про історію України та службу в армії. Не нудно". Юрій Гудименко представив у Кропивницькому збірку оповідань

Юрій Гудименко — політик, блогер, телеведучий, публіцист та військовослужбовець, автор книжки "Історії та війни". В інтерв'ю Суспільному він розповів про службу в армії сапером, поранення й лікування в Сполучених Штатах Америки. З його слів, написання текстів для книжки у жанрі військової прози було для нього своєрідною психологічною терапією. Тому радить військовим, які через поранення лікуються у госпіталях, робити те саме, а читачам своєї книжки пропонує дізнаватись про історію України "не нудно".

"Тут є смішні тексти й тексти несмішні, є слова, які я писав у доброму гуморі, і ті, які я писав у шпиталі, не бувши певен, що колись встану на ноги. Є навіть тексти, за які мені соромно, але вони однаково будуть тут, у книзі, тому що я їх говорив і я їх написав", – з анотації до книжки Юрія Гудименка.

Юрію, ви приїхали до Кропивницького з презентацією своєї книжки “Історії та війни”, яку ви закінчували писати у шпиталі під час реабілітації після поранення на війні. Але почнемо з лютого 2022 року. Ви із Запоріжжя, повномасштабне вторгнення Росії застали в Маріуполі. Чому так вийшло? (тут і далі — пряма мова)

Пощастило... (сміється). Ми повезли туди гуманітарну допомогу разом з Тайрою й іншим відомим волонтером Сержем Марком. Ми десь раз на декілька місяців їздили, у нас був стандартний маршрут: до Маріуполя, в Маріуполі ночівля, тому, що з Києва до Маріуполя досить довго їхати. Ми зазвичай ночували на ППД (пункт постійної дислокації ), на базі морської піхоти 503-го батальйону, і потім їхали до них на позиції з Маріуполя. Позиції в них були на Верхньотарецькому, між Горлівкою та Донецьком. Цього разу ми робили так само, єдина різниця була в тому, що ми розуміли, що "повномасштабка" може початися щохвилини. Ми взяли з собою зброю, форму, були повністю готові.

Як звідти вибралися?

Тоді ж Маріуполь ще не був в оточенні. Ми в Маріку були понад добу. У мене був контракт з Київським батальйоном тероборони. Ми пробилися на Київ. І з третього дня "повномасштабки" я став до лав свого батальйону. І вже з ним воював, як міг.

Нині ви молодший сержант ЗСУ, сапер, так?

Ну, нині вже ні, здається. Є така підозра, але так, працював у саперному підрозділі.

На сапера потрібно вчитися?

Дуже залежить від того, скільки ти хочеш прожити. Якщо такої задачі немає, то можна не вчитись, все буде швидко і...

Ви вчилися?

Хороше питання... У нас не було вибору. Нас в саперній роті понад 100 людей, і з них чотири досвідчених сапери. Тільки чотири. Всі інші — такі самі як я. Ми розуміємо слово “міни”, але ми не знаємо, що з ними робити. Ми вчилися прямо в процесі. Тобто приходить бойове розпорядження: треба щось замінувати. Міст, умовно кажучи. Більша частина людей гадки не має, що робити. Формується група, в групу включається досвідчений сапер, ми беремо, що потрібно, виїжджаємо на місце і він каже: “Розповідаю. Потрібно раз, два, три, чотири”. І ми це робимо своїми руками. Всі ставились дуже серйозно до цієї справи, дуже пощастило з підрозділом, дуже класні пацани і дівчата, і всі хотіли вчитися. Це цікаво насправді. Це дуже цікава робота. Це найкраща робота в світі.

На яких напрямках вам доводилося воювати?

Київ, Київщина, Ірпінь на межі з Бучею, потім Харків місто, і далі на північ, на Білгородський напрямок.

В червні 2022-го ви отримали поранення.

Неприємне. Це була російська спроба штурму населеного пункту Дементіївка. Коли ми тільки заїжджали в Харків, росіяни ще фактично контролювали окружну. І Збройні Сили України потихеньку відсували їх все далі, ближче до Білгорода. Дементіївка – дуже незручне місце з точки зору оборони. Воно в низині, оточено висотами, які контролювали росіяни, і для них це була принципова точка тому, що там проходив кордон, з якого вони могли обстрілювати з артилерії сам Харків. Наша задача була вийти в "сіру зону" і поставити між нашими позиціями протипіхотні міни. І розпочався штурм. У саперів немає своєї позиції в окопах, я в цьому селі взагалі був вперше. Ми почали виносити поранених і просто потрапили під мінометний обстріл 120-го міномета. Мій товариш загинув від тієї ж міни, а мене досить серйозно "розвалило".

Через який час ви зрозуміли, що ви поранені?

Десь за секунди дві. Спочатку я думав, що мені очі вибило, світло виключили. Потім я зрозумів, що це просто земля. Засипала очі, я їх намагався протерти правою рукою, зрозумів, що я чомусь не можу це робити. Протер лівою, тільки тоді оцінив масштаб трагедії. Воно так помітно було, що з руки якийсь шматочок випав. На мене ще когось кинуло вибуховою хвилею. Ми так мило поспілкувались, каже російською: "По-моєму мєня убило", "Мєня, по-моєму, тоже". Потім підбіг мій товариш, допоміг накласти турнікет, я не міг вибратися з-під тіла, що на мене впало, і витягнув мене. Фактично цим самим врятував життя. А в той день дуже багато людей загинуло. Дуже.

Тоді ви поранили руку і ногу, так?

Рука, нога, легені, мінус два ребра... ну, вони мені, в принципі, ніколи не подобалися... там такий досить великий перелік. Мені сказали, що я більше не зможу курити, це було проблемою.

А зараз палите?

З того, що мені казали, справдилося тільки те, що я не зможу писати правою рукою. Це абсолютний факт. Ходити я можу, я навіть металодетектор можу пройти в аеропорту, правда з проблемами – там щось пищить постійно.

Після поранення ви рік лікувалися, в тому числі в Америці. Лікування було за свій кошт, чи держава допомагала?

Волонтери частково, держава частково. Давайте так. В Україні я не заплатив жодної копійки взагалі. І ніколи цього не вимагалося, і в більшості людей, з якими я спілкувався, так само лікування безкоштовне. У нас є речі, які не перекриваються державним бюджетом, їх не так багато. Це, в першу чергу, пластини титанові, їх не вистачає. Можуть бути окремі види протезів, переважно протези рук, які дуже дорогі. Все інше — держава плюс-мінус перекриває. По цьому немає запитань. В Америці так само. В Америці місцева діаспора включилася, за що їм велика подяка. В Америці лікування недешеве, навіть враховуючи те, що американці робили дуже великі знижки з поваги до українських військових.

Чим відрізняється лікування в Україні й в Америці?

Всім. В них більше можливостей технологічних. Це беззаперечний факт. Краща техніка, краща логіка. Абсолютно інші протоколи. Мені українці радили саме туди, бо в них є нормальна практика лікування важких мінно-вибухових поранень. От Франція. Там чудова медицина, багато людей їздить туди лікуватися від онкології, наприклад. Але поранення на війні — вони інші. І якщо лікар не знає, як з цим працювати, то він тільки зробить гірше. Звичайно, що такої практики, як в українських лікарів ніде немає. Чим хороші американці, в них завжди є система, і вона завжди працює. Там дуже часто змінюються протоколи в залежності від чогось. Тобто до них приїхали українські військові, лікарі спілкуються між собою і змінюють протокол. Кажуть: дивіться, в нас є десять отаких поранень, ми пробували оце, ефективність така. Ми пропонуємо тепер робити отак. Інші лікарі отримують цю інформацію, і працюють. У нас система не настільки комунікує між собою. Є лікарні обласні, міські, є Національна академія наук — це взагалі світ в собі. Але в нас все відбувається набагато швидше. Набагато. Ми перший місяць в США фактично витратили тільки на те, щоб домовитися про лікування.

Ваша книжка — коли ви почали її писати й чому?

Це збірка. Це тексти, які я писав з 14-го року. Вони там пронумеровані, продатовані. Ще в березні 14-го року я написав два тексти про те, що Росія обов'язково полізе на Запоріжжя, на Київ, на Харківщину, на Херсонщину. Я тоді жив в Запоріжжі і мені це було просто зрозуміло, що вони не закінчать, тобто їм потрібно або перемогти, або отримати по зубах так, щоб вони більше сюди ніколи не приходили. І це було лише питання часу. Збирати тексти в книжку я почав минулого року восени. По-перше, в шпиталі щось треба було робити, по-друге, власник видавництва "Фоліо" взяв мене щелепою, як бульдог, і не відпускав, поки я йому книгу цю не пообіцяв. Дуже багато речей, які мені хотілося б розказати, я не можу цього зробити через те, що війна досі триває, і деяка інформація зараз не на часі.

Кропивницький яке за рахунком місто, в якому ви презентуєте книгу? Які питання зазвичай ставлять?

Це восьме місто. Питання "Коли це все закінчиться?"

Що ви відповідаєте?

Я відповідаю, що якщо ви бачите людину, яка вам називає чіткі орієнтири, то ця людина 100 відсотків бреше. Ні я, ні жоден з президентів жодної з країн світу, ні жоден пророк не скаже коли закінчиться війна. Що ще питають? Що можна змінити з пораненими, що можна змінити з військовими. Дуже багато цих питань. Я історик за освітою і мені цікаво, щоб відбулися дві речі. Перша. Якщо у вас колись була думка про щось написати — книжку, повість, сценарій для фільму – неважливо. Напишіть. У вас зараз є час. Це реально частина психологічного розвантаження. Навіть якщо цього не надрукують, для себе і поклали на поличку. А по-друге, історію, яка для мене дуже важлива, її можна викладати не нудно!

У нас діти, які закінчують школу, виходять з якимось дивним переліком дат, але не можуть пояснити елементарні речі: чому ця епоха перейшла в цю епоху, чому ми зараз не кидаємось один в одного камінням і не стріляємо з луків, чому в нас нині їздять машини й літають літаки... А! Не літають. Яка прикрість. А це ж процес! І він дуже важливий для того, щоб розуміти: куди ми йдемо, куди ми розвиваємося, чому сталося саме так, чому у нас такі сусіди, а не інші? Принципово важливо розуміти, що у нас є така історія взаємовідносин з сусідніми народами й, відповідно, ти розумієш, що можна очікувати, яка в них психологія щодо нас. І це ті речі, які тобі знадобляться в житті тому, що якщо ти не знаєш що чекати від майбутнього, то навіщо тобі вивчати минуле? Тобто воно може чомусь навчити!

Буде продовження історії? Буде друга книга?

Я сподіваюся, що ні, тому що для цього мені знову потрібно опинитися в лікарні десь на пів року, я цього максимально не хочу. Мені подобається, що я зараз сам себе завантажую якимось соціальними справами, тому все гаразд.

Після поранення вас нагородили орденом "За мужність" III ступеня та почесним нагрудним знаком "Сталевий хрест". Ці нагороди цінні для вас?

Вони б були ще набагато ціннішими, якби я точно знав, що всі ті люди, які на моїх очах зробили точно не менше, отримали свої нагороди.

На початок