До повномасштабної війни Олександр 15 років працював лікарем-анестезіологом, 13 із яких — у Оріхівській районній лікарні у Запоріжжі. Перші три місяці війни надавав допомогу пораненим як цивільний медик, а коли лікарню після кількох артилерійських і авіаційних ударів довелося закрити, мобілізувався в 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду, в стабілізаційний пункт.
Його історію розповіли на Facebook-сторінці бригади.
"Ми ще не усвідомлювали, що насправді відбувається, розуміння прийшло пізніше. Просто приймали поранених, здебільшого зі 128 гірсько-штурмової бригади, яка стримувала ворога на Запоріжжі. Це були страшні поранення — відірвані руки, ноги, пошкоджені грудні клітки й животи… Як цивільний лікар я знав, що таке медицина катастроф, — великий потік пацієнтів із важкими політравмами й геморагічним шоком, однак у цивільному житті таке трапляється вкрай рідко: хіба при масових ДТП чи техногенних катастрофах. А на війні це постійно", — ділиться військовий.
Цивільним медикам тоді на ходу довелося перелаштовуватися на військову медицину.
"Найяскравіші враження від перших поранених, але особливо запам’ятався один боєць — молодий хлопчина із Закарпаття, 21 чи 22 роки. У нього була майже ампутована рука вище ліктя, трималася на клаптику шкіри. Хлопець шокований, але в свідомості. Коли з нього почали знімати куртку, не залишалося іншого вибору, ніж відрізати руку. І він сам сказав: "Та відріжте вже руку, щоб не заважала", а через хвилину додав: "Ви мені допоможіть, зробіть швидше, що треба. А потім мені пришлють протез, і я повернуся до своїх хлопців — довго лежати у вас не буду". Він ще не розумів, що без руки не зможе воювати, то рвався назад, настільки мотивований. І таких було більшість, і зараз є. Саме через них досі залишається бажання щось зробити, внести свій вклад у перемогу", — додав чоловік.
В кінці минулого літа 128 бригаду перекинули на Херсонщину, почалися важкі штурми, які неможливі без втрат. Стабілізаційний пункт тоді працював у режимі нон-стоп, через лікарські руки проходила величезна кількість поранених.
"По суті це був конвеєр. Ми не встигали перестелити операційний стіл і розсортувати інструменти, як заносили нового бійця. Працювали в шаленому ритмі. Коли йде безперервний потік поранених, ти не сприймаєш масштаби. Просто знаєш, що маєш врятувати життя людини й після 10-ї вже не рахуєш. А потім настає кількахвилинна пауза, під час якої виходиш на свіже повітря і чуєш від колеги, скільки поранених пройшло через твої руки. Тільки тоді усвідомлюєш масштаб цієї війни, цієї людської катастрофи", — розповів чоловік.
"Намагаюся підтримувати себе в спортивній формі, до того ж, фізичні вправи трохи розвантажують мозок. Люблю також літературу, але читати бажано зосереджено, а тут це рідко вдається. Чи стане мені корисним досвід воєнної медицини в цивільному житті? Чим довше триватиме війна, тим важче буде повертатися до цивільного життя. Особисто я не хочу переносити туди свій теперішній досвід, мені воно не потрібно. Я прийшов сюди не за досвідом, а виконати свій обов’язок — зробити вклад у перемогу. І якщо вдасться допомогти, врятувати більше хлопців, для мене цього буде достатньо", — додав Олександр.
Підписуйтеся на Суспільне Ужгород: Facebook, YouTube, Telegram, Viber, Instagram, Threads
