Торік на початку березня Ірина Бондаренко за чотири дні дійшла з тимчасово окупованого Бердянська до Запоріжжя. Жінка каже: довелося йти, бо мамі, яка хворіла на цукровий діабет, треба були ліки.
Як жінці вдалося подолати відстань у 200 км — вона розповіла журналістам Суспільного.
Напередодні повномасштабного вторгнення мати Ірини Бондаренко потрапила до медичного закладу Бердянська, де отримувала необхідне лікування. Та коли росіяни зайшли до міста, у людей одразу почалися проблеми з отриманням медичної допомоги та ліками, згадує Ірина Бондаренко:
"На третій день війни росіяни прийшли в місто. Потім вони всіх хворих вигнали з лікарні. Всі аптеки були пусті. Нічого не було. Все було зачинене. Росіяни навіть не дозволяли лікарям консультувати хворих".
Коли стан здоров'я матері Ірини погіршився, а запаси ліків закінчувались, жінка наважилася разом із знайомою йти до Запоріжжя. Відстань у 200 кілометрів вони подолали за чотири дні:
"Я йшла із маленьким пакетом, в якому були тільки документи та вода".
На блокпостах росіян Ірина пояснювала, що йде до старенької бабусі:
"Нас тримали десь годину-дві. Не пропускали одразу, а потім бачили, що ми, мабуть, небезпеки для них не несемо, і ми йшли. Ми боялись піти з дороги ні в затінок, ні в напівкущі, ні пізно ввечері. Було дуже страшно, а раптом там заміновано? Ми ж не знали".
Поблизу Кам’янського жінки зустріли інших переселенців, які запропонували їх підвезти до Запоріжжя. Діставшись до обласного центру, Ірина познайомилась з волонтерами, які допомагали передавати ліки до Бердянська. Та одного разу, коли вони приїхали до матері Ірини, знайшли жінку мертвою:
"Вона померла від цукрової коми. Її ховали чужі люди, бо нікого не було з нас там. Вони з совістю це зробили, швидко, за один день. Все організували. Постійно дзвонили, казали, що вони роблять".
Нині Ірина Бондаренко мешкає в гуртожитку та працює доглядальницею. Каже, що понад усе мріє повернутись до українського Бердянська.
Підписуйтеся на новини Суспільне Запоріжжя в Telegram та у Viber
