24 серпня 1991 року ніхто не уявляв, якою буде Україна після проголошення Незалежності. 32 роки освіта, медицина, культура, промисловість, армія та інші сфери мінялися так, як мало хто очікував на початку 1990-х. В тому числі й українська залізниця. В рамках спецпроєкту до 32-ї річниці проголошення Незалежності Суспільне поспілкувалося з начальником поїзда № 53/54 Київ — Перемишль Сергієм Василенком з Чернігова. Він працює на залізниці понад 30 років і за цей час пережив цілу низку історичних для України подій. Про них та загалом життя пана Сергія — читайте далі з його слів.
Почав роботу на залізниці ще в СРСР
На залізницю я прийшов у 1990 році, коли мені було 18. Моя майбутня дружина на той час теж там працювала. Ми в одній бригаді їздили — так і познайомилися.
У 1991-му ми подали заяву в РАЦС і готувалися до весілля. Я тоді працював на поїзді Чернігів — Москва. Памʼятаю: коли у серпні того року оголосили ДКНС (самопроголошений орган, який створили 18 серпня 1991-го, щоб усунути від влади президента СРСР Михайла Горбачова — ред.), ми стояли в Москві й бачили, як по Кутузівському проспекту йшли танки. Люди намагалися відвоювати свободу. Ми ходили містом, намагалися щось купити, бо в Україні не було нічого, а там можна було хоч якісь банани, апельсини придбати.
Було тривожно, оскільки Горбачов оголосив гласність, перебудову і ми не знали, до чого все це йде. Переживали, щоб не ввімкнули "Лебедине озеро", як це робили за радянських часів, коли хтось із влади вмирав. Весілля було призначене на 24 серпня. Ми ж не знали, що це буде День Незалежності. Потім кажу дружині: "Хоч би й хотів забути, коли в нас весілля, то вже не забуду".
Протягом цих років я спершу був начальником поїзда. Потім мене призначили інструктором поїздних бригад у Чернігові. У 2014 році я знову працював начальником потяга і, памʼятаю, були такі історії, коли з Луганська та Донецька на той час чинна влада привозила людей спеціальними потягами на Антимайдан. Кого саме вони везли — я не знаю. Провідники потім лише розповідали, що вони страшне що робили. Билися, пили. З Києва потім розʼїжджалися звичайними поїздами.
Севастополь у 2014 році та "зелені чоловічки"
Памʼятаю, у 2014 році я їздив на Севастополь, коли Росія завела туди своїх "зелених чоловічків" і всі менти попереходили на їхній бік. Ми їм кричали "Слава Україні" — їх аж корчило. А у літній період того року я їздив з Чернігова на Сімферополь через Херсон, і там у Джанкої росіяни зробили якусь свою митницю. Вони називали себе кримчанами, але річ у тім, що я цих "кримчан" бачив, ще коли на Москву їздив на Успенці, в Брянську. І от ці російські інспектори-митники прийшли до провідників і сказали відкривати люки. Провідники відмовилися. Росіяни прийшли до мене як до начальника потяга і кажуть, що провідники зобовʼязані допомагати митникам. Я кажу: "Так, зобовʼязані, але це територія України, тут митниці немає. Як вам треба, то лізьте самі й відкривайте люки".
Вони погрожували тримати потяг кілька днів. Я кажу: "Ну, тримайте, але день-два — і пасажири вас самі порозривають". Вони написали в рейсовому журналі, що ми не сприяли проведенню митного контролю. Тоді приїхав керівник вагонної дільниці резерву провідників, зібрав нараду і взявся розбирати, що там понаписували кацапи. Стали на мене наїжджати. А я кажу: "Жодна країна світу не визнала Крим російською територією, а ви зараз збираєтесь розбирати мене і моїх провідників за те, що вони не відкрили люки незрозуміло кому. То, може, я подзвоню в СБУ і скажу, що ви визнали анексію Криму законною та збираєтесь мене притягнути до дисциплінарної відповідальності?”. Всі швидко осіли. Тоді якось страшно не було. Ми ще сподівалися, що росіян виженуть із Криму. Але так не склалося.
Зустрів повномасштабне вторгнення РФ на відпочинку з дружиною
У лютому 2022 року ми з дружиною і колегами полетіли відпочивати. Мусили повернутися 24 лютого ввечері. О п’ятій ранку я прокинувся, прочитав новини й був у шоці. Нас з-за кордону вивозили до Польщі, а 21 березня я повернувся в Україну. Це був мій день народження — 50 років.
Оскільки ми з родиною жили в Чернігові й туди ще не можна було дістатися, 22 березня я поїхав на Київ, взяв маршрутний лист і виїхав на Львів приймати склад нового потягу Варшава — Київ. З Варшави ніхто не їхав. Було п'ять-шість людей на шість вагонів. У пустих вагонах польська сторона нам передавала гуманітарку. А туди потяги йшли повні — по вісім-дев'ять людей на три полички.
Потім ми їздили на Краматорськ. Туди потяг був пустий, а звідти ми завантажувалися по 10–12 людей в кожному купе. Людей з Краматорська на Київ, Львів везли безкоштовно. Зміну я здав якраз за два-три дні до того, як обстріляли вокзал (8 квітня 2022-го росіяни обстріляли залізничний вокзал у Краматорську. Загинула 61 людина, ще щонайменше 121 отримала поранення — ред).
Коли звільнили Чернігівську область, я на другий-третій день повернувся в Чернігів. Їхали об'їзними дорогами, побитим асфальтом, ями по пояс. Але додому. В місті не було води, світла, туалет на вулиці. Але хоч квартира залишилася цілою.
Коли повернувся на роботу, то вже їздив на Ужгород. Знову возили гуманітарку. А потім мене переставили на Київ — Перемишль. Міжнародні рейси мені подобаються набагато більше, бо тут 95 % жінок. Вони не бʼються, не пʼють, не порушують правопорядок. Сіли і їдуть собі. Бувають випадки різні, але такого, щоб жінки буянили, немає.
На зламі тисячоліть
Я завжди хотів, аби Україна була вільна, не підпорядковувалася Москві. Не знаю, як так трапилося, але ще коли був Радянський Союз, я носив значок із жовто-блакитним прапорцем. Мене навіть "рухівцем" називали. Я з дитинства памʼятаю, як на Москву йшли всі склади вантажних вагонів. Скот живцем возили, а в нас мʼяса в магазинах не було. Я жив тоді в Ніжині — люди звідти їздили на Москву скуповуватися. Чому ми мали когось годувати? У нас на той час було все. Телевізори випускалися в Україні, холодильники, машини які-не-які — "Запорожці". Потім в 1990-х все почали нищити й ми багато чого втратили.
На початку Незалежності я не міг уявити, що в нас будуть такі потяги, як двоповерхова "Шкода", що закуплять "Хюндаї". Не міг уявити, що в нас буде свобода слова. Я завжди нею користуюся на повну. Вільно можу сказати керівництву свою думку. Можливо, вони не завжди до неї прислухаються, але так, як в Росії люди бояться говорити, — у нас такого немає. Наприклад, президент поганий? Значить, поганий, можна вільно про це сказати. За це тебе не можуть посадити. Бо Україна — вільна.
Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube.
