Іван Самойдюк — перший заступник міського голови Енергодара, який провів у полоні 333 дні, 138 з них — в одиночній камері. Чоловіка викрали російські військові торік 19 березня. Це сталося одразу після того, як він видав людям гуманітарну допомогу, здебільшого це були ліки. Івана Самойдюка вивезли в невідомому напрямку. Майже рік про його місцеперебування та стан здоров'я не було жодної інформації. На підконтрольну Україні територію Іван Самойдюк повернувся разом зі 100 українськими військовими в рамках обміну полоненими, який відбувся цьогоріч 16 лютого.
Про спротив енергодарців, перші дні окупації, та як зумів вижити й не зламатися в полоні, Іван Самойдюк розповів Суспільному.
Коли розпочалася повномасштабна війна, ви перебували в Енергодарі, не виїжджали?
Так, міська влада не могла лишити місто. Ми змушені були там залишатись, аби допомогти населенню з евакуацією та забезпечити енергодарців необхідними медикаментами, ліками, продуктами харчування. Ми це робили, наскільки можна було в тих умовах.
Серед населення була паніка?
Протягом трьох-чотирьох діб мирне населення в місто не пустило колону танків. Люди виходили на блокпост і своїми тілами перекривали доступ до міста.
І тільки з третього на четверте березня росіяни зайшли в місто. Ми не ризикнули виводити людей, бо колона росіян вишикувалась і в сусідньому селі була залучена зброя. Ми вже розуміли, що наші війська між Василівкою і Запоріжжям, що ми в оточенні, тому ризикувати життям мирного населення ми не мали права. На жаль, наші сили військові були малі. Це був підрозділ, батальйон, який захищав територію атомної станції. Він був тільки на території атомної станції.
У перші години захоплення атомної станції вони стріляли з танка по ядерному об'єкту. Це була стрільба з танка в навчально-тренажерний центр. Це була стрільба в блоки, і це була стрільба на території атомної станції. Не просто її блокування. Вони взяли з боєм, зброєю і з снарядами.
Енергодар — місто енергетиків, де найбільша в Європі атомна електростанція. Що робили працівники станції: почали виїжджати чи лишалися?
Родини евакуйовували з перших днів, а загалом усе працююче населення, персонал атомної станції залишався на робочих місцях.
Надалі, звичайно, були рекомендації полишити робочі місця, але це вже виконали не всі.
Коли зрозуміли, що починається окупація, був план?
Формувались плани комунікації і з обласною адміністрацією, і створення гуманітарних кордонів. Нам вдалося організувати евакуацію населення, виїзд автобусів, легковиків. І в перші дні цими гуманітарними коридорами, напевно, відсотків 30-40 населення виїхало. Тому що до наступу виїхало десь 10 відсотків населення. Решта — це відсотків 30 виїхали в перші два тижні після окупації. А потім вже решта вибиралась хто, як міг.
Якими були перші дні окупації? Терор місцевого населення та мародерство почалися одразу?
Мародерства в місті не було, тому що контроль перший тиждень в місті забезпечували наші добровільні формування. Всі під'їзди були закриті на внутрішні замки. Населення дуже організовано спостерігало за чужими людьми. Терор розпочався десь через два тижні, коли після військових наїхала так звана військова адміністрація. Вони вже почали організовувати терор, чистку людей. Зрештою, після мого викрадення, почали більшу частину населення відслідковувати на більш активних і кидати у підвали, камери СІЗО. Досить багато у них було інформації з приводу того, хто налаштований проукраїнськи, хто був на блокпосту. Пізніше вони почали абсолютно всіх пропускати через жорна так званої фільтрації.
Ми переконані, що певна агентурна сітка була сформована ще до початку війни, вона була в місті.
Це були люди спеціально заслані чи колаборанти?
Більша частина спеціально підготовлених засланих людей, яким допомагали колаборанти. І я впевнений, що була сформована мережа і з наших зрадників, які були, жили разом з нами, і заздалегідь вони пішли на співпрацю і на службу до ФСБ.
Припускали, що у списках активних енергодарців, які можуть потрапити в катівні, є ви?
Я знав, я розумів це, я передбачав. Але лишити місто в тому вигляді, в якому воно було, ми не мали права.
19 березня 2022 року вас взяли в полон. Як і де це сталося?
Це було вранці. Я закінчив видачу гуманітарних вантажів. Це ліки були здебільшого. Видавав їх під контролем офіцерів російської армії, тому що вони поставили умови: гуманітарний вантаж вони дозволять привезти, якщо ми будемо його видавати тільки під їх наглядом. Напевно, переживали за наявність зброї чи ще чогось. І після того, коли закінчилась видача, буквально через 500 метрів від цього місця, я від'їхав, мене затримала військова автомашина, перекрили дорогу, де шість чи вісім озброєних автоматників. Затребували документи і завантажили у свій автомобіль.
Одягнули мішок на голову, який завязали скотчем, зв’язали руки та повезли в невідомому напрямку.
Куди вас відвезли?
На другий день я зрозумів, що мене привезли на перший етап полону. Це був підвал Мелітопольського слідчого ізолятора при поліції мелітопольській. Одиночні камери.
Вони казали, чому вас забрали в полон?
Ні. Окрім допитів на предмет наявності зброї, схронів зброї, центрів спротиву, не було ніяких ні звинувачень, ні умовлянь, ні переговорів. Я так вважаю, що була мета — ізолювати.
Вони пояснювали, чому ви саме в одиночній камері?
У Мелітополі всіх утримували там, де я був, у одиночних камерах. Це був центр, як би правильно сказати, катувань саме ФСБ. Тому що за тими звуками, які доходили, за інформацією, яку я міг уловити, підслухати, я розумів, що там утримувались працівники і ветерани СБУ, цивільні, представники влади. Дехто потрапляв з гаражів, ям і т. д.
Моя родина не змогла отримати підтвердження навіть через Червоний Хрест про те, чи живий я, чи не живий. Росіяни відмовлялись надавати будь-яку інформацію і стверджували, що я не знаходжусь у них в полоні. І навіть робили спробу довести, що я виїхав за кордон, там такі фальшиві фотографії ніби я десь в аеропорту.
Як ви думаєте, з якою метою це робили?
Це було для населення Енергодара. Насамперед вони мали показати, що міська влада втекла, лишила містян сам на сам.
Допитували вас щодня?
Ні. На перший допит прийшли через три тижні. Є випадки, коли вони взагалі не приходили навіть з допитами до утриманих. А є випадки, коли катували досить серйозно, що люди через деякий час помирали. По-різному було.
Коли вас водили на допити, до співпраці схиляли?
У Мелітополі не водили на допити. Допити проводили безпосередньо в камері. Не схиляли. Просто допитували і все. Ніяких не було ні спонукань, нічого, крім дорікань, натяків, якщо буде правдива інформація надана, то буде шанс на обмін. Шантаж на можливість обміну без будь-якого спонукання до співпраці.
На прохання ліки надати, тому що в мене деякі хронічні захворювання, — ніякої відповіді. Це призвело до того, що на 102 день мене вивезли в реанімацію на п'ять днів. У кардіологічному відділенні мелітопольської лікарні п'ять днів стабілізували тиск і повернули назад до камери.
Чи була можливість поспілкуватися з кимось із персоналу в лікарні?
Ні. Усі процедури під наглядом двох охоронців озброєних. Ніякої можливості спілкуватись будь з ким. Знаходився там під чужим прізвищем.
Які були умови в камері? На вулицю виводили свіжим повітрям подихати?
Мови про свіже повітря не було. За межі камери неможливо було вийти. Навіть у коридор. Вода та їжа раз на день давалась. Коли більше, коли менше. У Мелітополі більш-менш з харчуванням ситуація була, але з урахуванням того, що майже цілодобово йшли катування по всіх камерах, які були поруч по коридору, то зрозуміло, що там були надскладні умови.
Що допомагало триматися і не збожеволіти?
Перш за все, почуття провини, що кинув близьких людей без підтримки в складний час. Тому я вірив, я розумів, що я маю повернутись. Молитва допомагала триматись, вірити і виживати. Але значно легше, коли вивели з “одиночки”, помістили в гірші умови, але поряд були люди. Коли ти можеш з кимось поспілкуватись, когось підтримати, отримати слова підтримки також, — це значно легше. Коли ти можеш отримати нарешті інформацію, що відбувається, що Україна готується до наступу. Це надає сил.
Мої рідні не знали про мене нічого до того часу, поки з іншого місця утримання я зміг передати інформацію через полонених, які вийшли, про те, що я живий, що я на місці. Для них це вже була добра звістка, що я просто живий.
Після одиночної камери, куди вас привезли?
Привезли з мішком на голові, зв'язаними руками в інше місце. При цьому повідомили за декілька днів, що прийняте рішення про ваше звільнення. Я зрозумів, яке це місце згодом. Це були гаражі одного з господарчих суб'єктів на території Василівського району. І кинули просто в звичайний гараж, в умови, де немає ні світла, ані сонячного, ані електричного, ні води, нічого. Але там були інші люди.
Надавали можливість спілкуватися з медиками, оскільки ви ж були в реанімації?
З медиками не надавали можливість спілкуватись. У Мелітополі мені дали ліки. І в те місце мені також привозили ліки, знаючи, що в мене була реанімація. Напевно, не мали за мету довести до, скажімо так, “200-го”.
Чи налаштовувались на довготривалий полон, якщо не буде обміну?
Налаштовані були і на довготривалий, і навіть дещо жартували вже під кінець зими, що нам потрібно берегти сили ще на наступну зиму. Я розумів, що маю дочекатись. Рано чи пізно, якщо мене не вбили, не закопали, це стане відомим, і я зможу якось передати звістку. Я розумів, що моя держава мене не кине.
Коли дізналися, що буде обмін?
Я дізнався буквально за годину. Ввечері 15 лютого під'їхав автомобіль, у який мене погрузили, з мішком на голові, зі зв'язаними руками везли десь годину і я знову опинився в мелітопольському підвалі. Це я зрозумів за кількістю сходинок. Це була вже інша камера, у якій утримували не одну людину, тому що там нари були, але вона порожня була. Мене прикували до решітки наручником. Через годину я зрозумів, що мене знову виводять. І повезли далі з тим же мішком на голові, зі зв'язаними руками, на тому ж автомобілі.
Припускали, що везуть на обмін?
Сподівався, що це все-таки обмін. Коли пересадили в іншу машину, заштовхали, там було ще двоє наших хлопців військовополонених, везли ще години чотири-п'ять. Уночі вдалось відкрити мішок і підглянути, що це Ростов. Тому я подумав, що везуть далі, до Сибіру чи ще кудись. Нас завели на літак вантажний. Там ще було десь близько ста військовополонених. Літак зробив перший переліт десь дві години. Потім ще дві години льоту. Відкрився трап. Знову сніг. І в мене були думки, що це все ж таки десь Зауралля. Тому коли вже з автобусів перегрузили мене в машину швидкої медичної допомоги, міряли тиск, перевіряли і т.д., і це були цивільні лікарі, я зрозумів, вони дали інформацію, що везуть на обмін. Уже через 15 хвилин мене зустрічали наші українські офіцери, і я був на українській території.
Рідні знали, що вас обмінюють?
Так. Мені офіцер, який приймав наших полонених, ще в кареті швидкої допомоги дав можливість зателефонувати рідним.
333 дні. Це майже рік полону. Чи згадуєте ті дні з рідними?
Дещо проговорюємо. Я розумію, що вони більше ніж я постраждали, тому що я переконував і людей, з якими разом сиділи, що нам легше, бо ми знаємо, де ми. Ми знаємо, що ми живі. А вони навіть не знають, чи живі ми. Тому вони пережили дуже багато.
Важко ділитися цими спогадами?
Важко. Та якомога більше людей має знати, кого ми маємо за сусіда і на що ми можемо розраховувати, і з ким ми живемо поруч.
Які маєте плани після перемоги, що насамперед зробите?
Ми маємо відновити нормальне життя в Енергодарі та повернутись до того завдання, яке було: зробити Енергодар найкомфортнішим містом в Україні. Ми будемо над цим працювати. Я впевнений, що у нас є всі можливості це зробити.
Підписуйтеся на новини Суспільне Запоріжжя в Telegram та у Viber
