У 2014-му Станіслав Любий з Ізюма возив продукти воїнам на фронт та ремонтував для них машини. Тоді ж, намагаючись вивезти з окупованої території сина, потрапив у полон. Врешті втік з нього.
Після початку повномасштабного вторгнення РФ він продовжив допомагати ЗСУ — передавав Силам оборони координати росіян. Журналістка Українського Радіо Вікторія Будан поспілкувалася зі Станіславом про дев’ять років волонтерства, лазню для військових, полон та двомісний гелікоптер Любого, частину деталей з якого вкрали росіяни під час окупації Ізюма.
Музикант та механік
Станіслав Любий з Ізюма, що на Харківщині. Каже, не має інженерної освіти, навіть на механіка не вчився, але друзі знають: якщо машина зламається чи якась техніка, він полагодить. "Я всім підряд займався: і музикантом був, і водієм. В шкільні роки грав у ансамблі. Потім була ностальгія — схотілося відновити таку діяльність. Скликав гурт знайомих, непогано грали. З часом це перейшло в більш професійну діяльність. Займався прокатом звуку, декілька разів працював на концертах "Мед Хедс", Лами. Ще виробляв лампові підсилювачі для гітар. Акустичні системи робив. Я не вкладав гроші в музику, вона сама себе обробляла. А на життя я заробляв — монтував кондиціонери, системи відеоспостереження на заводах. Був механіком у "Благоустрої", відремонтував багато машин, а потім покинув. Люблю більше свободу".
Полон та "вирок"
У 2014 році Станіслав Любий будував в Ізюмі блокпости та їздив на передову — спочатку, каже, з борщами, потім з різноманітним начинням — усім, чого потребували військові.
Його син Дмитро на той момент був "строковиком", служив у Рубіжному. Так сталося, що йому довелося виїхати на вже окуповану частину Донеччини. Хлопець зі ще кількома побратимами застрягли там без цивільних документів. Станіслав вирішив їхати рятувати їх: "Взяв його паспорт, студентський квиток і поїхав. Але далі Краматорська не доїхав. У мене була робоча машина-фургончик, її відібрали сепаратисти — бандити, наркомани з рушницями, обрізами. Мене заарештували за підозрою, що я проти них щось роблю. Соцмережі я заблокував перед тим, як виїжджав, але багато роботи не складало подивитися в них, чим я займаюся. А там були фотозвіти, кому ми що передали, що робили. Так я потрапив у полон.
Привезли мене у виконком Краматорська, там я був 2-3 години. Потім перевезли — на той момент я не знав куди, бо з мішком на голові — десь у підвальне приміщення. Що це був підвал нової краматорської прокуратури, я дізнався уже після звільнення Слов’янська і Краматорська.
Після допитів мене перевезли у слов’янський міськрайвідділ. Там — "засудили". Коли зачитували вирок, я ледве стримувався, щоб не сміятися. Троє здорових дядьків, наче трохи з інтелектом, на повному серйозі зачитують: "згідно з постановою Совєта міністрів УРСР від 1937 року "судом трьох" ви засуджуєтесь до 30 діб штрафного батальйону". Не міг повірити, що таке може бути: може, це розіграш? Але ж думаю: який розіграш, як вороги захопили Слов’янськ, війна.
Поки щось кажеш, тебе не б’ють, а як тільки замовкаєш, починають бити або ногами, або прикладом. Тому що завгодно, але мусиш казати. Не можу сказати, що вбивали, але синяки лишалися. Після 3-4 удару вже біль не відчуваєш, а вгадуєш, з якої сторони прилетить і трохи захищаєшся. Ті, що з нижчих щаблів приходили, вони такі: іде по коридору, взяв і вдарив, бо ти йому відповісти не можеш. А ті, хто якісь посади обіймали, ті ще більш-менш".
До камери приходив Гіркін
В камері слідчого ізолятора, говорить Станіслав, навіть ймовірно довелося спілкуватися з терористом Ігорем Гіркіним. Любий був з чорним пакетом на голові, тож каже, Гіркіна не бачив, але по голосу та особливостям вимови припустив, що це той самий "Стрєлков". Він цікавився, чи годували "ув’язнених". Після відповіді, що вони три дні не бачили хліба, "арештантам" все одно їжі не дали.
"Ув’язнені" виконували важку роботу, навіть копали могилу для померлої родички одного з сепаратистів. "В камері нас було п’ятеро. Потім стало четверо. Я і ще один — Олєжка, були проукраїнські. А ті двоє були сепаратисти. Військовослужбовця за якісь дисциплінарні прояви посадили, а інший — з Карпівки дідусь, який здавав наші позиції, а за це возив солдатам сигарети та хліб. Його хтось із місцевих здав, що він допомагає українським військовим. Іронія долі.
Якось ми співіснували. Цей військовий сепаратист вірші Висоцького розказував, у нас були вечірні концерти. Вічно боятися смерті неможливо: життя, хоч і в камері, тривало. В той час, коли Гіркін із військом виходили на Краматорськ, в цьому міськрайвідділу залишили лише кілька людей. Був хлопчик на псевдо "Майдан", який роздавав їжу, він відкрив камеру. Коли я вибрався, знав, де лежать мобільні телефони, вбрані у людей. Подзвонив куму, кажу: "Передай інформацію, що ці "зелені чоловічки" відходять у бік Краматорського аеропорту". Доповів інформацію, якою володів: що у колонах, по мирному, не були озброєні, заручників у колоні не було. Вони вільно пересувалися на цивільних автівках. І далі одна частина колони пішла в бік Костянтинівки, а друга в бік Бахмута.
Була у них така труповозка — швидка, я вдягнув халат, її завів. На той час по Слов’янську блокпости ще стояли, але цю машину вони знали: їдеш, помахав, вони у відповідь помахали, і так блокпост проїжджаєш".
Так Станіслав дістався додому. Син також зміг виїхати на підконтрольну Україні територію. Після Дмитро мав кілька ротацій. Був під Луганськом, на Карачуні, в Краматорському аеропорту, дослужував в Харкові.
Душ та парильня на колесах для ЗСУ
Ще у довоєнному житті, каже Станіслав, він виношував ідею змайструвати лазню на колесах. "Ми звернулися до фермера і попросили у нього машину. Він надав нам ГАЗ-53. А ми назбирали коштів і купили будку від МАЗа. У ній зробили лазню з парилкою, душем. І вона вийшла вдалою. Було багато проєктів банних, але вони в мороз всі замерзали. У нас зроблено було так просто, що там нічому було ламатися. Нам прикріплювали водовозку і ми займалися помивкою. Стояли з лазнею на колесах, а через ярок і поле — через 70 метрів, були позиції сепаратистів. Ми приїздили раз на 6-10 днів до підрозділу. За одну помивку десь 120-150 людей. Плюс суміжні підрозділи по 30-40 людей. Це тисячі. Я підраховував, ми наїздили десь 22 тисячі кілометрів. Не враховуючи дорогу з дому і до передової. Понад рік точно.
Потім там поламався мотор, ми його зробили, навіть газову установку поставили в машині, планували продовжувати. Дякувати Богу, в армії трохи налагодилося з цими питаннями й ми перестали їздити. Потім власник машини забрав її та передав військовим. І на цьому наша операція "баня" закінчилась".
Ремонт машин ЗСУ на окупованих територіях
Станіслав каже, також допомагав фронту ремонтом різноманітної техніки. Робили це, говорить, на передовій. Серед поля у сірій зоні не вистачало інструментів та деталей. Щоб полагодити машину, розповідає, інколи доводилося заходити на окуповану територію.
"У сірій зоні зламався підшипник в машині. Ми взяли все це, заїхали на декілька десятків кілометрів углиб окупованої території. Робили у людини, яка нас привезла. Приїхали до нього у двір. Кувалдою погупали. Він стояв перед двором дивився, щоб не їхали патрулі. Коли відремонтували, він відвіз нас назад, де брав".
Координати росіян та направляючі від "Града"
Повномасштабне вторгнення Станіслав Любий зустрів в Ізюмі. Спочатку готував пляшки із запалювальною сумішшю, облаштовував схованки для тероборони. Також, каже, йому почали телефонувати земляки з інформацією, де бачили ворожі війська. Активіст передавав ці дані Силам оборони.
Врешті він з родиною виїхав в центральну частину України. Повернувся після деокупації Ізюма. "Сина мобілізували до Нацгвардії, він командир СПГ — станковий протитанковий гранатомет. Але цього замало, щоб відбивати атаки росіян. Мій знайомий ще при окупації притяг від ворога дві направляючих труби з БМ-21 "Град" і заховав їх. А коли я приїхав, ми почали будувати. Ця ідея не нова, такого вже багато було. Але ми вирішили долучитися і зробили свою концепцію. Знайшли ще третю трубу, щоб три направляючих було. Більш результативно. Для підрозділу мого сина назбирали коштів, купили пікапчика і на нього все це збираємося прилаштувати".
Двомісний гелікоптер
Під час тимчасової окупації Ізюма до оселі Станіслава Любого приходили росіяни, шукали його з сином. Сусідам довелося відчиняти квартиру і показувати, що там нікого нема. Житло Любих не розграбували, натомість у гаражі росіяни облаштували польову кухню і там, каже чоловік, багато чого зникло. Найбільше Станіслава турбує доля деталей до гелікоптера. "За два роки перед війною я зробив основні вузли, втулку ротора, автомат перекосу. Це двомісний гелікоптер з двигуном від автомобіля "Хонда". Подібні вже є, але одномісні. На початку великої війни довелося розібрати вертоліт. Розвіз частини по різних місцях. Але пропало те, що залишилося в гаражі".
Поки у Станіслава нема часу доробляти гелікоптера. Він досі як волонтер ремонтує техніку військовим. Але після перемоги мріє таки завершити будівництво гвинтокрила і навчитися ним керувати. Та ще — повернутися до музичної діяльності.
