Наталя Щелкунова 25 років служила у 92-ій бригаді. Її чоловік та син також військовослужбовці: Олег Громадський загинув у перші дні повномасштабного вторгнення РФ, а сина Євгенія відзначили званням Героя України за переможний бій при обороні Харкова, який був першим у його житті. В інтерв'ю Суспільне Харків Наталя розповіла, як дізналася про загибель чоловіка, як служить її син та чи готова сама повернутися до армії.
"З автоматом і пістолетом колону важкої техніки не зупиниш"
24 лютого Олег Громадський був полковником в запасі. Як він опинився на передовій?
Того дня наш син був на службі, перебував у добовому наряді – на першій лінії входу у Харків. Це район П’ятихаток…
Син — кадровий військовий?
Кадровий офіцер, перші пів року на службі. Він був у наряді.
Коли ми прокинулися, Олег зробив перші дзвінки — своїй команді, своїм друзям, з якими була попередня домовленість про місце зустрічі і наступні дії. І він поїхав до сина. Він сказав: "Женя в наряді, він стоїть не передку. Я до нього". Він зібрав людей і на ту точку, де перебував син, привіз хлопців, добровольців, команду, яка отримала зброю, форму і стала на захист міста.
Це була така добровільна підтримка й допомога?
Добровільна допомога наших ідейних людей, які вірили, що Україна — це тільки Україна, це тільки наша країна. Вони передбачали і переймалися цілісністю нашої країни.
Тобто Олег навіть не встиг мобілізуватися юридично?
Так, він цього дня написав заяву про прийняття на службу і поїхав розвозити людей, допомагати… Зрозумів, що рухається колона на Харків. І один зі шляхів — це в’їзд Білгородським шосе. А там перебував син. І це — віддалена точка… Як з’ясувалося, це було несподівано. Де брати зброю? Як їх зупиняти? З автоматом і пістолетом колону важкої техніки не зупиниш.
"У колони військових РФ було завдання увійти у центр міста і захопити"
У ту мить бракувало сил, людей?
Оскільки це був ранок, у місцях несення служби перебували ті, хто мав там перебувати. Вони вийшли з тим, що мали на руках. Вийшли тими людьми й силами, які були в наявності. Тільки потім прийшло підкріплення. І Олег підвозив боєприпаси. Його товариші по службі, його побратими прийшли зі своєю зброєю. Чоловік, йдучи з дому, забрав свою зброю. Він мав нагородну зброю, бойову нагородну.
Дуже бракувало автоматів, гранатометів. Олег допоміг розставити людей по позиціях. Коли вони зрозуміли, що йде ця колона… І якщо йде ця колона центральною трасою нашого міста, значить в неї є поставлене завдання увійти у центр міста і захопити. А якщо центр міста буде захоплений, значить не буде влади. Влада перейде в інші руки. Цього не можна було допустити. І вони цю колону зупинили.
Ваш син говорив, що тоді вони зупинили колону, яка йшла на Харків, і окупанти мали згорнути у бік Циркунів.
Так. Вразили в колоні першу машину, останню машину, щоби зупинити рух колони. І потім вже на знищення особового складу… І вже коли колона зупинена, по нерухомих цілях набагато легше працювати. Навіть тією стрілковою зброєю… Вони думали, що дуже швидко зайдуть, але це не так.
Вони не очікували відсічі, опору?
Ні, вони думали, що дуже просто зайдуть. Почався перехресний вогонь. Наші хлопці не могли допустити, щоби вони просунулися, і вони навіть взяли одного військового у полон. Розмовляла з сином, і ті хлопці строкової служби… Строкової служби! Коли він сказав: "Хлопці, треба йти уперед", вони відповіли: "Командир, ми з тобою".
Вони побачили у ньому силу, підтримку. А ще коли приїхав чоловік і чітко ставив завдання, це дуже підняло їхній бойовий дух, вони зрозуміли, що треба йти.
Хтось пише, що ваш чоловік загинув під час детонації боєприпасів, хтось — під час обстрілу?
Я спробувала дізнатися, як насправді все сталося. Почався обстріл. Чоловік повертався на своїй машині з позицій, він підвозив боєприпаси — гранати, автомати. З ним був товариш. Чи було уламкове потрапляння в машину, що почалась детонація снарядів. Вони вискочили з машини. Ваня на один бік — з пасажирського боку, чоловік — з водійського боку. Вони розуміли, яка кількість боєприпасів у них знаходиться в машині, що вони просто вибухнуть. Але при цьому ще тривав обстріл, мінометний обстріл. Він доволі далеко відбіг від машини, але його уламки наздогнали. Він ледь-ледь не встиг в укриття. Його товариш залишився живим.
Ви говорили з його побратимом?
Ні, я з ним не говорила. В нас є спільна знайома, одна з волонтерок харківських. Вона дуже давно підтримує 92-гу бригаду. Одна з найближчих точок збору була в неї на квартирі. Коли все сталося, Ваня побачив, що Олег загинув, він прибіг до неї на квартиру і сказав, що Олег загинув, і все їй розповів. Мені потім це розповіла Ірина.
Він проходить службу у 92-й бригаді. А зустрітися з ним не могли, це наша передова бригада, це наша стіна, наш захист.
"Він — син свого батька"
Ви теж служили у 92-й бригаді?
25 років я прослужила у цій бригаді. Спершу було звання прапорщика, а звільнялася я зі званням штаб-сержант. 20 років я прослужила медичним працівником, потім я перекваліфікувалася і пішла у службу зв’язку.
Мої батьки теж військовослужбовці. І мої бабуся з дідусем теж військовослужбовці. Я не хотіла, щоб син був військовослужбовцем. Але він — син свого батька.
Загибель батька вплинула на Євгенія?
Він став жорстким. Спершу замкнувся. Він дуже багато спілкувався з батьком! Вони розмовляли, дружили, спільні теми — саме військові. Він йому допомагав вчитися, складати іспити, розбирали питання, готувалися. Він говорив, що ось так за підручником, а ось так буває насправді. Що треба таку літературу почитати, подивитися таку інформацію. Він, коли замкнувся, став більш жорстким, але він дуже жорстко став ухвалювати рішення. Він втратив плече, опору і зрозумів, що саме він тепер самостійно має ухвалювати ті чи інші рішення. І він один нині відповідає за життя своїх товаришів по службі, підлеглих.
Він має звання Героя України. За що?
За перший бій, за те, що зупинили колону і не дали зайти у Харків. Це вирішальний бій для Харкова був. Для усіх хлопців, які там були, це було дуже тяжко.
Це напевно надихає, коли твій перший бойовий досвід успішний, а не розгромний.
Звісно. Коли люди бачать, що їхній командир несе за них відповідальність, що він переймається, веде, вони мають приклад – люди за такими людьми йдуть. Є мета – це перемога.
Чи була за повномасштабну війну відпустка в Євгенія?
Відпустки в нього не було взагалі. Але час від часу він зі службових питань приїжджає у місто і за можливості може забігти на кілька хвилинок, на одну-дві. Бували такі моменти, що він навіть не заходив додому. Ми зустрічалися десь на дорозі, біля магазину, біля під’їзду. Побачити, обійняти, поцілувати, побажати усього найкращого, сказати: "Бережи себе і своїх хлопців".
"Помста — дуже погане почуття. Вона затьмарює розум"
Де він нині воює?
Він висловив бажання перейти з Національної гвардії до Збройних сил України. У Харківській області, куп’янський напрямок. Тяжко було. Це не просто підрозділ — це різні війська, різні завдання.
Його спеціальність не змінилася — розвідка. Але він нині має нову посаду, він вже на посаді командира роти. Він отримав чергове військове звання, і я дуже пишаюся цим. Для 23-річного молодого офіцера звання "капітан" — це велика винагорода.
Чи був у нього час пережити втрату батька?
Він весь час зібраний, він не дає собі розслабитися. Хай він краще думає про себе, про друзів, про наближення перемоги. Буде мир — і буде пам’ять. Пам’ять залишиться назавжди. Зараз не варто на цьому зосереджуватися, тому що це пригнічує людей. Але він у мене дуже сильний хлопчик!
Помста є його мотивом нині?
Ні. Коли з ним спілкувалася, говорила: "Будь ласка, не думай про помсту. Помста — дуже погане почуття. Вона затьмарює розум".
Олег передбачав Велику війну?
Вагомі припущення були. Попри те, що він вже не був на службі, але він розумів. Він весь час хотів повернутися. Я його стримувала. Я просила, щоби він не йшов у армію, я не хотіла, я все ж таки сподівалась на краще, що підемо на пенсію, і у нас буде зовсім інше життя. Ми вже присвятили нашій країні, армії багато років — можна було прийти до відпочинку. Але він ніколи не втрачав надії повернутися в армію. Його завжди кликали. Я його стримувала, не пускала. Я хотіла бути разом.
Я була настільки впевнена, що все пройде добре… Можливо, і я б повернулася на службу, але коли чоловік йшов… Останні хвилини, коли він був вдома, він зробив кілька дзвінків: "Хлопці, зустрічаємося на таких-то точках, приїжджаємо на таких-то машинах, зброю беремо з собою". І мені сказав: "Будь вдома, зустрічаємось або у метро, або вдома. Будь на телефонному зв’язку". Ми поцілувалися і попрощалися. Це був востаннє, коли я його бачила. Хоча я його просила залишити зброю і мені, але він забрав усю зброю із дому.
Ви теж були готові стріляти?
Так! Я завжди готова.
Нині у Харкові з'явилася вулиця Олега Громадського. Ви бували там?
Я знаю, де розташована ця вулиця. Я нею не один раз гуляла, бо це вулиця, прилегла до Академії Національної гвардії. Олег теж закінчував саме нашу, харківську Академію Національної гвардії, він випускник цієї академії. Вона виходить на площу Захисників України. Знаєте, я вважаю, це дуже хороше місце, гідне місце пам’яті.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Facebook, Viber, Instagram, Telegram, Youtube
