“Хай живе наше майбутнє і помре ваше!”. Дебютна книжка Вадима Яковлева про ефект бездержавності

“Хай живе наше майбутнє і помре ваше!”. Дебютна книжка Вадима Яковлева про ефект бездержавності

“Хай живе наше майбутнє і помре ваше!”. Дебютна книжка Вадима Яковлева про ефект бездержавності Суспільне

Дебютна книжка Вадима Яковлева “Там, де починається територія” освіжає сучасну українську літературу. В романі чимало несподіваного та нетрадиційного.

Бездержавність та квазідержавність України сприяла звуженню тутешньої літературної оптики до територіальних кордонів. З іншого боку, концентрація різних етнічних, культурних, релігійних складових на цій території, сусідські взаємовпливи та змішання утворювали відчуття окремого світу, хай провінційного з точки зору геополітики, проте самодостатнього у насиченості.

“Хай живе наше майбутнє і помре ваше!”. Дебютна книжка Вадима Яковлева про бездержавність УкраїниВадим Яковлев, приватний архів

Дебютна книжка Вадима Яковлева про наслідки бездержавності в Україні

Народжена Україною література майже цілком україноцентрична, розгортається в місцевих декораціях, повертається до автохтонних образів та колізій. Навіть у фантастиці — від космізма Олеся Бердника до “Відьомської доби” подружжя Дяченків.

Україною запліднений Микола Гоголь, отруєний Михайло Булгаков, спокушений Леопольд фон Захер-Мазох. І ця тенденція не заважає народженню творів, що промовляють до цілого людства, чутливо торкаються його мрій, страхів, досвіду, впливають на його самоусвідомлення та гуманістичний розвиток. Такими стали голоси Івана Франка, Шолом-Алейхема, Володимира Винниченка, Віктора Некрасова.

Радянщина мала літературу за складову ідеологічної галузі, тримаючи в зашморгу національну рефлексію. Остання проривалася крізь заборони й тортури в творчості Василя Стуса, Ліни Костенко. Цензура стосувалася не стільки української мови, скільки тематики, осмислення України вкладалося в прокрустове ложе партійних рекомендацій. Офіційно декларовані інтернаціоналізм та орієнтація на загальнолюдські цінності оберталися стосами фальшивих та плоских книжок. Звісно, були виключення, бо талант у змозі переплавити ідеологічні кайдани — як Іван Драч, наприклад. Проголошення незалежності природно сприяло буму українського письменства. Але тут воно потрапило в пастку розуміння національного як моноетнічного.

Література перших десятиріч незалежності виявилася переважно не стільки україноцентричною, скільки українозацикленою. Ув’язненою власною історією, травмами, що відкрилися для огляду, обговорення, опрацювання. Відкритих гештальтів маємо і досі чимало — тут доведеться рано чи пізно виходити з маніхейського самосприйняття “героїв” та “жертв”, розподілу “нас” та “ворогів”.

Читайте також: Декомунізація чи дегероїзація? Костянтин Дорошенко про спадок тоталітарного минулого

А ще падіння залізної завіси поставило українського читача перед фактом існування галактики літератури світової. В якій певні теми, ідеї, колізії відбулися та розгорнулися, поки ми позбувались більшовицьких кайданів та розгортали адженду національної рефлексії. Індивідуалізм, аморальність, еротика, секс, магічність, брутальність, жорсткість та іноді жорстокість у змалюванні життя, в якому все це присутнє, вибухнули в творах Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Тараса Прохаська, Ганни Герман, Марії Матіос, Юрія Покальчука, Марини Гримич.

Усвідомлення нью-ейдж, натяки на психоделічність, панкування, щоправда, виразно пострадянське, певна соціальність разом із виправданою претензією бути голосом нового покоління проявилися у Сергія Жадана, Любка Дереша, Ірени Карпи, яких, відкидаючи бажання шокінгу та виводячи літературу на комфортний маньєризм, наслідують Софія Андрухович, Таня Малярчук, Марися Нікітюк.

Єдине, що поєднує їх усіх та входить у суперечку з актуальністю — їхні герої завжди українці, їхні світи мають національні кордони. За які не прориваються — хто принципово, хто — приречено. Рідкісні фантазійні стрибки у гречку не створюють тут тенденційного виключення.

Тим часом цифрова реальність щодня змінює світ та його сприйняття. Народжені до появи інтернету, продовжуючи сприймати його як грандіозну подію, не можуть позбутися водночас пієтету до дигітального та відчуженості від нього. Віртуальність, ризомаОдин з найважливіших і найвідоміших концептів у філософії Жиля Делеза. Концепт покликаний мовити про подію, а не про сутність. Ризома протистоїть незмінним лінійним структурам (буття, мислення), які є типовими для класичної європейської культури, гендер, тотальна транспарентність та флюїдність для них, як горезвісний постмодернізм. Щось необов’язкове, надумане. На відміну від тих, хто зростав та зростає на відеоіграх, соцмережах, глобальній доступності інформації — від інтелектуальної до порнографічної. Вони потребують іншої літератури.

Проєкт "Темрява" про полковника, який не може оговтатися після військових і примножує насильство в містіПроєкт "Темрява", 2019

Зрештою, на зміну психіатричному конструкту нормальності приходить теорія нейрорізноманітності, трансгендерні люди вголос заявляють про своє існування й права, аутизм визнаний не діагнозом, але спектром, а біполярний розлад розглядається як інший спосіб, інструментарій світосприйняття. Одяг, куафюраСкладна зачіска, парфуми унісекс з примхи моди перетворилися на повсякденність, люди змінюють власні тіла й організми пластичними операціями, тату, пірсингом, біохакінгом. Молодь бачить через свої гаджети — в світі є все що завгодно. Діти віртуальну реальність сприймають на рівні аналогової — відправляючись на концерт улюбленого співака аватаром у мережевій відеогрі, не виходячи з кімнати. Політологи та соціологи фіксують великий тренд зменшення агресії та сексуальної ажитації серед молодих поколінь. Маніхейство остаточно конає — бо і так надто затрималось, народжене раніше за Бога.

Читайте також: "Ілюзія вибору або хто керує інформацією у твоєму смартфоні"

Але ж цілий світ кричить про насильство. Америку накривають расові заворушення, Францію — соціальні. Україні нав’язана війна Росією. Ми відчуваємо й сплеск внутрішньої агресії — політичні вбивства, погроми, протистояння, бійки на вулицях та у Верховній раді. Та це закон людського сприйняття явищ. Те, що ми починаємо усвідомлювати як неприйнятне, одразу більше кидається в око. Насильства не стає більше, воно очевидніше сприймається як невиправдане, скандальне, неприпустиме, викликає більше обурення. Його загроза та образи впливають на молодих, хвилюють їх, будять уяву.

Ця рефлексія проявляється в роботах молодих українських митців. Наприклад, у проєкті “Темрява” харківських художників Андрія Рачинського та Даниїла Ревковського. Війна на Донбасі, що триває довше, ніж Перша світова, щоденні звістки про загиблих на фронті, демонстрації сили праворадикальними рухами, гібридна сепаратистська активність, агресія в соцмережах підштовхує бачити різні сценарії розвитку подій. В тому числі — найжахливіші. Саме такий сценарій гіперболізують художники, переносячи події у 2023 рік. Полковник-вар’ят не може зупинитися у вирі насильства, втрачає розуміння доречності й цілі та створює загін дітей-вбивць у Харківській області. Український спецагент отримує наказ ліквідувати військового злодія.

Очевидним є діалог “Темряви” з фільмом “Апокаліпсис сьогодні” Френсіса Форда КопполиПроєкт "Темрява", 2019

Інсталяція демонструє скрупульозну документацію, конструювання лігва полковника з його власними речами, записниками, фотографіями з місць злочинів. Так само ретельно підібрані матеріали стосовно агента спецслужби. Постаті уособлюють самі Рачинський та Ревковський, вживання в особистості та колізії героїв власних мистецьких квазіреконструкцій — їх мистецька практика. Тонке дослідження художниками манії, яку породжує військове насильство, нагадує більш старовинну іпостась архетипного образу — “Агірре, гнів божий” Вернера Герцоґа.

Читайте також: Дрони у твоєму вікні. Як карантин квадрокоптерами атакує територію приватного й інтимного

Соціально-політичні мутації та покручі, як можливі далекі результати Російсько-Української війни, постають у творі Вадима Яковлева. Від України сепарується кілька невизнаних квазідержавних утворень із химерними “постдемократичними” устроями. В одному переміг християнський анархо- фашизм, православ’я стало законом на кшталт шаріату, а головним ворогом — Папа Римський, бо не визнає “першої правдивої християнської держави світу”. В другому встановлений радикальний матріархат із Сімоною де Бовуар на декомунізованому від Леніна постаменті та офіційною практикою добровільного рабства й приниження. В третьому викорінена злочинність завдяки запровадженню “не-особистісного способу покарання”, коли карають не правопорушника, а його найближчого родича, друга або сусіда.

Головний герой — замовний кілер, що “вбиває ворогів України за гроші ворогів України”. Він діє у світі, де сімейний інститут вичерпався і був замінений опікунськими контрактами на певний термін, “психологія визнана псевдонаукою типу астрології”, засоби масової інформації остаточно дискредитовані, а новини передаються від людини людині. Де довіра до реальності, переплетеної з доповненою та віртуальною, зникла й люди вірять лише тому, на тлі чого зробили власні селфі — будь це чиясь смерть, лихо або катастрофа.

Інсталяція Андрія Рачинського та Даниїла Ревковського була показана на ІІ Харківській бієнале 2019 роціПроєкт "Темрява", 2019

Україна, як ми і підозрювали, стала епіцентром найкарколомніших змін, дивуючи людство. Але й воно у Яковлева в трешевій метаморфозі. США поділені на південь і північ, Росія геть зжалюгідніла, проте з останніх сил намагається шпигувати на чужих територіях: “Вони вербують волоцюг, підсаджують на наркотики і примушують до співпраці”.

Література Яковлева цікава не лише новизною та розкутістю погляду, описом новітніх явищ чи технологій, але й тим, чим література цікава взагалі — сюжетом, наявністю індивідуальної творчої фантазії, рухом думки, за якою хочеться слідкувати. Яковлев залишається україноцентричним, але саме поняття території у нього заперечує сенс кордонів. Такою територією автор сприймає і людську особистість, проявляючи сприйняту без неврозів реальність розмитої або багатошарової індивідуальності, в якій ще нещодавно бачили загрозу філософи та психологи.

Сміливі й розкуті сексуальні сцени та пригоди, квір і трансгендерність, теорії змови, політичні антиутопії, детективні історії, вбивства та заколоти, втечі і погоні, абсурдна екзотика — фантазія Вадима Яковлева ексцентрична, як у Джонатана Свіфта, безсоромна, як у маркіза де Сада, і водночас легка й безневинна, як у Миколи Носова. Сюжет розгортається з парадоксальною переконливістю фільмів Жан-Люка Годара, що жонглював голлівудськими стандартами, змушуючи глядача відкривати нове в соціумі, людському, собі — попри враження калейдоскопу банальності.

“Там, де починається територія” — живий постмодерністський твір. Так само, як марксизм з’являється у ХІХ столітті, а втілюється в реаліях ХХ, час реальності постмодернізму, сформульованого у ХХ віці, настає сьогодні. Хоча від самого поняття втомилися так, що навіть придумали йому заміну — метамодернізм. Але той ніц не додає до постмодерністських постулатів: відсутності вертикальної ієрархії, заперечення єдиної вірної ідеології та шляху, неможливості абсолютної правоти та передбачуваності. Сарказм, зверхність, тотальне висміювання, нігілізм, песимізм, героїзація девіацій — зовсім не обов’язкові ознаки постмодернізму, але прояви модерністського розуму, що зіткнувся із крахом великого модерністського проекту. Захисна реакція розчарування та переляку.

Читайте також: "Більше особистого простору. Як дистанція стала цивілізаційним вибором сучасної людини"

Настає час правдивого постмодернізму, позбавленого демонізацій, героїзацій, єхидства та деконструкцій. Налаштованого на реконструкцію, грандіозну мозаїку, симфонію, всесвітню веселку, що перманентно множиться та розширюється в різних реальностях, ситуаціях, індивідуальностях. Час території, кількість вмісту сенсів, станів та символів на якій не обмежують фізичні кордони.

“Ми як ніколи стоїмо перед небезпекою зникнення людства як певного виду, що формувався не одне тисячоліття, як Людей — не в біологічному сенсі, ні. В соціальному, психологічному, антропологічному, екзистенційному і навіть політичному”, — попереджає один з героїв книги.

Вже від власного імені Вадим Яковлев наприкінці оповіді не витримує спокуси узагальнити почуття і риси однолітків та від імені молодих та дати копняка “цинічному і тоскному поколінню Х”. Вони ситі нашим майбутнім і хочуть свого. І, звісно, переможуть.

Що, доречі, несподівано пробуджує в мені бажання жити довго, якомога довше. Абсолютно раніше не притаманне представнику покоління соціальних мутантів, що підлітками зрозуміли — життя може обірватися в любу мить. Але ж світ, соціум, технології, а головне — люди змінюються тепер так швидко та карколомно, що хочеться якомога довше спостерігати за тим, на що і як це все перетворюється.

Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди